Моя професія - ворожка

Я все життя дурила людей і через це ледь не поплатилася життям рідної дитини.

-Зраджує він тебе. Має іншу, - кажу, розглядаючи карти, що лежать на столі переді мною.

— Іншу?! — аж схлипує молода білява дівчинка з родимкою над губою.

— А квартиру?

— Так. Двокімнатну, майже в центрі міста.

— То він з тобою тільки через неї, — кажу, пильно вдивляючись в очі клієнтки.

— Ой... Так... Він казав, що від мами переїхати хоче, — дівчина кладе на стіл 200 гривень і зі сльозами на очах виходить.

Так добігав кінця мій ще один робочий день.

Я загасила свічки в напівтемній кімнаті. Зібрала зі столу колоду карт Таро. Зняла із себе великий темний балахон. Вимкнула цю гнітючу космічну музику і пішла змивати огидний макіяж, який аж пік очі.

Я працювала ворожкою. Точніше — ясновидицею. Ні. Не смійтеся. Я здорова й адекватна людина. І не буду переконувати вас, що володію якоюсь здатністю до передбачення чи зцілення. Ні. Навпаки. Я ворожка, яких зараз повно в Україні, — шарлатанка і брехуха, що обдирає довірливих і наївних людей. Якщо хочете — заробляє на їхньому горі.

Щодня до мене приходили десятки людей. У когось чоловік п'є і гуляє. У когось син — наркоман. Ще в когось донька зникла, уже рік знайти не можуть. Хтось смертельно хворий. В інших дитина померла. Ще одні просто мають купу грошей і шукають проблем на свою голову...

Усі вони для мене — матеріал для роботи. Я розповідала їм, з ким і як їм жити, кого і чому любити. Я розказувала їм, від кого йти геть, звинувачувати у всіх своїх бідах, а кому пробачати. Я ставила діагнози, виявляла хвороби, яких не було, і сама їх лікувала. Звідки я все це знала? Нізвідки. Я акторка, яка наживається на чужій біді. Чим більше я налякаю клієнта, тим більше грошей він мені принесе. Ось такий був головний принцип моєї роботи.

І якщо хтось із читачів коли-небудь ходив до ворожки й думає, що вона не така, як я. луже сумніваюся. Бо за вісім років свого стажу я ще жодного разу не зустрічала людину, яка б справді мала надприродні здібності.

Проте розгадати обман так званих цілительок нереально. Бо перед тим, як іти і ворожити, ми проходимо непогану школу підготовки... для обману. В Україні є спеціальні курси для таких, як ми. Там нас навчають психології, основ медичних знань та акторської майстерності.

"Лікуємо" ми методом біо-енергоінформотерапії. Саме тому більшість з нас називають себе цілительками, а не ворожками. Я, до речі, у своїй рекламі теж писала — "цілителька".

Зі мною працювала ціла команда. Ми "гастролювали" по всій Україні. Люди записувалися до мене на місяць наперед. Перед тим як розпочати офіційний прийом, ми ретельно готувалися. У коридорі до моєї кімнати розвішували на стінах безліч фальшивих листів із подяками та фото нібито зцілених людей. У кабінеті стояли ікони (для більшої правдоподібності). Як нібито богобоязливі, ми ніколи не працювали у неділю та свята.

У черзі до мене обов'язково сиділа підставна людина, яка розповідала, що прийшла подякувати мені за "врятовану" долю. Коли клієнт заходив у мій кабінет, випитати деталі, які я згодом використаю проти нього, було дуже просто. Зазвичай люди самі одразу все розповідали.

"Я думаю, що чоловік мене покинув, бо сестра моя рідна нам поробила", — казала одна з відвідувачок. Я брала цей сюжет і розвивала з нього цілу історію. Потім жінка змушена була ще тричі до мене приходити, щоб я зняла причину, якої не існувало. Ая отримувала за це немалі гроші.

Ясна річ, стосунки із сестрою в жінки псувалися на все життя. А мені що? Чи мучила мене совість? Ні. Якщо ті люди такі дурні і наївні, що не можуть поговорити з рідними, а йдуть до чужої людини, то це лише їхні проблеми. Так я тоді думала.

Бувало й таке, що родичі моїх клієнтів приходили зі мною сваритися. Для цього в моїй команді працювали двоє охоронців, які ховалися в сусідній кімнаті на випадок небезпеки. А з часом усі "знахарі" придумали нову "фішку" для своєї безпеки.

— Хто знає, що ви тут? Щоб моя сила подіяла і я змогла зняти пороблене, нікому не кажіть, що були в мене. Якщо тільки хоч одна людина дізнається, усе буде марно. Відвороти не люблять розголосу, — приблизно таке я плела своїм відвідувачам, щоб їхні рідні не одразу розуміли, чому в людини "дах поїхав".

Інколи аж самій смішно було з того туману, що я напускала. Але робота потребувала серйозності та імпровізації. Заробляли ми на людській довірі дуже непогані гроші. Вночі спали чудово. Совість не мучила. Але були й такі випадки, коли мені не вірили і не платили. І хоч я одразу викликала охоронців, до таких людей у мене було чимало поваги.

Після важкого робочого дня або "гастролей" в інших містах я їхала додому. Там мене чекав син Роман і кіт Тоша. Це були двоє моїх коханих чоловіків. Іншого чоловіка (батька Романа) у мене не було. Він покинув мене ще до народження дитини. І тоді я дуже жаліла, що насправді не маю дару ясновидиці... Роман ненавидів мою "роботу". Раніше ми часто сварилися через це.

— Мамо, мені соромно за тебе. Ти дуриш людей. А якщо до тебе потрапить хтось із моїх друзів? — часто казав син.

— Значить, твої друзі нерозумні люди, і не треба з ними водитися, — відповідала я і додавала: —А твої улюблені джинси за що ми будемо купувати?

— Дивись, бо посадять, — жартував син, він мав юридичну освіту.

З часом Роман звикся з думкою, що його мама—шарлатанка, і вже не чіплявся до мене зі своїми докорами. У нього з'явилася мрія і дівчина. Тому він день і ніч працював, щоб здійснити мрію та одружитися з дівчиною. Я майбутньої невістки ніколи не бачила. Роман сказав, що до весілля не хоче нас знайомити, щоб я не "нашаманила" їм, бува, чогось. Мені, ясна річ, було цікаво подивитися на неї, але я не наполягала.

І от за три місяці до весілля мого сина я йшла додому з новиною про те, що подарую молодій парі подорож у Париж. "Оце буде сюрприз!" — думала я.

Романа вдома не було. Чомусь не відповідав його мобільний. Вранці його кімната теж була порожня. Напевно, затримався у дівчини, подумала я і стала збиратися на роботу. Та ввечері я знову не застала сина вдома. Три дні я не знала, де він і що з ним. Роман так боявся, щоб його друзі не дізналися, хто я, що я навіть не знала нікого з його оточення, тому й не мала куди телефонувати.

На четвертий день син прийшов додому: побитий, у порваному одязі і п'яний. Він, нічого не пояснюючи, ліг спати, і лише вранці я дізналася, що весілля не буде, дівчина покинула його. Чому? Він не знав. "Якось дивно, — думала я. — Мала ж вона хоч щось пояснити. Напевно, знайшла собі іншого".

З того часу в нашій сім'ї було справжнє пекло. Роман постійно пиячив. Через пиятику і прогули його вигнали з роботи. Він став злий і нестерпний. Відірвати сина від пляшки було нереально. Ніякі мої благання, вмовляння не діяли. Сина наче підмінили. Одного вечора я знайшла його непритомним над якимось порошком. Викликала "швидку". Романа госпіталізували і, як сказав мені лікар, ледве врятували. Коли я зайшла в палату, син лежав увесь жовтий, наче мрець, і порожнім поглядом дивився у стелю.

— Сину, це не кінець світу. Треба жити далі. Мільйони дівчат навколо. А як же твоя мрія: збудувати власний великий будинок і жити окремо від мами - намагалась звязати розмову я.

— Не треба мені вже будинку. Я ж її кохав, мамо. А вона? Вона сказала, що я—покидьок, і що я з нею лише через її квартиру. Чому вона так вирішила? А я ж почав будувати власний будинок, який хотів подарувати їй на весілля, — Роман дістав з кишені штанів фотокартку і простягнув мені. — Ану, мамо, поворожи мені, чи повернеться до мене Оксана.

І тут я заціпеніла. З фото на мене дивилася дівчина, яка... приходила до мене на сеанс. Я добре її пам'ятала, бо дівчина мала на диво теплий погляд, а ще родимку над губою. "Тікай від нього, дівчино. Бо все життя собі поламаєш", — пролунав у моїй голові мій же голос.

Боже, що я наробила? Я ніколи не задумувалася, що заради наживи я ламала життя іншим. Але ж це був мій син! Я ж ледь не вбила свою дитину...

З того часу я не зробила жодного "віщування" і припинила практику цілительки. Я розшукала цю дівчину і все їй пояснила. Спочатку вона була шокована, потім довго плакала, а потім навіть сміялася з мене і з себе. Оксана розповіла, що після розриву з моїм сином довго не розуміла, навіщо зробила це. Але в передбачення про дитину повірила так сильно, що боялася повернутися, хоча й сумувала за коханим.

Мені пощастило, що Оксана має добрий характер і пробачила мені.

— Ну ви й артистка! А якби Роман помер тоді в лікарні? Та і я добра. Від великої радості вирішила перевірити коханого у ворожки. Оце пощастило, що ви — його мама, — сміялася Оксана.

Роман мій взяв себе в руки. Перестав пити, а коли побачив на порозі нашого дому Оксану, ніби ожив. Він теж довідався усю правду... Що правда, досі не може мені цього пробачити. Тому в будинку свого сина (який він таки добудував) я небажана гостя. Але я не нарікаю. Потай ходжу на каву з невісткою і так дізнаюся про справи моєї дитини. Дякую Богу, що не забрав у мене Романа! І щодня ходжу до церкви, щоб попросити пробачення у всіх тих людей, яких скалічила.

Якщо впізнаю на вулиці когось зі своїх колишніх клієнтів, стараюся пояснити їм, що тоді "могла помилитися". Зізнаюся, що сказати в очі правду мені досі страшно.

А ви, перш ніж піти до "ясновидиці", поговоріть краще про проблеми, які вас турбують, із вашими рідними: зекономите гроші, нерви, сім'ю і, можливо, навіть життя.

Ангеліна

Джерело: "Моя сповідь №1(37) 2015"