Моя перша молитва

Повернувшись із церкви, я побачила, що мого будинку більше немає

Кажуть, що двічі в одну вирву снаряд не влучає. Але я переконалася, що це не так.

Мені 64, я біженка з Донецька, тепер живу в Черкаській області. На Донбасі залишалась аж до жовтня. Син із невісткою виїхали раніше, а я все сподівалася, що весь цей жах за місяць-другий закінчиться.

Зрозумійте мене, важко було на старості літ їхати у невизначеність, поневірятися по чужих кутках. Але нема ради... І я хочу розповісти історію, яка змусила мене по-новому подивитися на життя і почати його заново, на новому місці.

У мене є собака Грег, кокер-спанієль. Йому вже 17 років, я жартую, що він такий самий старенький, як я. І от якось вранці він почав дивно поводитися. Завжди такий спокійний, раптом забігав по квартирі, дуже скавулів, відмовився від сніданку, навіть води не пив. Усе заглядав у вічі і, здавалося, плакав. Я занепокоїлася: "Ну що сталося? Захворів?" Але де знайдеш тепер у Донецьку ветеринара? Той, до якого ми завжди зверталися, кудись виїхав. Я подзвонила знайомій, і вона порекомендувала мені лікаря аж на іншому кінці міста. Я почепила Грегові повідець, і ми поїхали. І дивно, але щодалі ми від'їжджали від дому, то спокійнішим ставав пес. Так, наче тішився, що ми кудись їдемо. u Повернулися ми аж увечері. Й у дворі свого будинку я побачила натовп людей, пожежників, людей у військовій формі. Поглянувши вгору, заклякла: моє вікно було вибите разом із рамою. До мене кинулися сусіди. Виявилося, що, поки ми з Грегом ходили до лікаря, у наш досі спокійний район залетів якийсь снаряд. Він влучив у вікно кухні моєї квартири і розірвався.

Я піднялася на свій четвертий поверх, зайшла додому. Стін між кухнею, ванною і моєю спальнею не було. Якби в той час я сиділа вдома, то мене б вже не було. Невже собака передчував недобре і вивів мене з дому?

Ніч я провела вдома, у вцілілій кімнаті. Куди підеш шукати прихистку? Я багато думала, плакала. А над ранок якась невідома сила змусила мене піднятись і піти в напрямку церкви. Каюся, але до того часу я не вірила в Бога. Не знайшлося для нього місця у моєму піонерському дитинстві й комсомольській юності. Моя мама намагалася навчити мене "Отче наш", але марно. Я нічого не розуміла і лише сміялась. А тепер дуже пожаліла про це.

Узяла Грегаіз собою, прив'язала до огорожі біля храму. Зайшла до церкви і не знала, як маю повестися. Побачила, що всі хрестяться, перехрестилась і собі. Взяла свічку, підійшла до ікони. І тут зрозуміла, що не знаю, які слова казати.

Здається, вони виходили з мого серця. "Господи, — просила , — дякую, що ти зберіг моє життя. Іде війна, гинуть малі і старі... Зроби так, щоб все це припинилося, щоб ми знову жили в мирі. У своїй, а не чужій країні. І нехай мої діти будуть здорові, а мені дай дочекатися онуків..."

Отак молячись, почула якийсь наче грім. А потім уже чіткіше—розриви, десь зовсім поряд. Обстрілюють? До храму почали забігати люди з вулиці, сподіваючись, що тут нічого поганого статися не може. Я кинулася за собакою і попросила священика, щоб його теж дозволили тут заховати. Він подивився суворо, але сказав: "Не кидати ж його, але візьміть на руки і так тримайте ". Якась дівчинка плакала, якийсь старший чоловік сварився і проклинав "укрів", інша жінка стала кричати у відповідь, що це все "наші рідні ополченці". Страх і гнів, крики і сварки у святому місці... Господи, хіба ж так має бути?

Хвилин за сорок все стихло. Люди стали виходити надвір, спочатку найсміливіші, за ними інші. Я йшла і рахувала вирви від снарядів на вулиці. Десять, двадцять, сорок три...

А коли я прийшла до свого будинку, то побачила, що він наполовину зруйнований. І тієї квартири, де я прожила понад ЗО років, уже немає...

Вдруге за добу я дивом не загинула. Допоки я вперше у житті, за несподіваним покликом серця, молилася в церкві, був сильний обстріл. Я знаю, що загинуло троє моїх сусідів, які були вдома і не встигли спуститися в підвал. А я вижила. Бо молилася...

Тепер я знаю, що Бог є. І Він дає нам шанс для каяття, надію і сили на нове життя.

Ніна Кожевникова, переселенка з Донецька

Джерело: "Моя сповідь №5(41) 2015"