Мій найрідніший ворог

Через війну на Донбасі у мене тепер немає старшої сестри.

Я живу в Рівному, а моя Таня - не подалік Донецька, у невелиичкому селищі. Вона підтримує ту нещасну "ДНР", а я ж свято вірю в те, що країна у нас - єдина і таки буде в нас мир! Та за такі мої переконання рідна сестра тепер мене проклинає. Каже, що я - клята бандерівка, яка зрадила її землю і нашу сімю.

НЕ СЕСТРИ, А НЕРОЗЛИЙВОДА

Із самого дитинства ми з Танечкою, яка старша за мене на рік, усе робили разом. У школу — разом, гуляти — разом. Радили одна одній, що одягати, як фарбуватися. У нас не було секретів. І подруг, крім неї, у мене не було. А нащо? Мені вистачало того, що сестричка була мені найкра щою порадницею. Після закінчення школи піш-линавчатися в один виш. Не уявляєте, якя сумувала за Тіною в останньому класі. Адже вона вже навчаласянапершомукурсівуніверситеті, аяще чекала останнього шкільного дзвоника. Колижі я вступила у цей виш, то все знову стало на свої місця. Ми навіть в одній кімнаті в гуртожитку жили. Про таких кажуть: нерозлийвода.

Усе почало змінюватися, коли ми з Тіною знайшли свою другу половинку. Вона закохалася в однокурсника Сашу, а я полюбила хлопчину із Західної України, з Рівного. Пригадую, познайомилися на університетській конференції. Закохалася в Андрійка з першого погляду. Ще б пак: русявий, з голубими очима, високий, мускулистий, як Шварценеггер. На моєму місці жодна не встояла б. Сподобалася і я йому.

Поки він тиждень був у Донецьку, ми з ним бачилися кожного дня. Гуляли,розмовляли. Особливо любили одну місцину, неподалік мого селища. Там лягали на килимок і довго дивилися на небо. Отак все і зав'язалося. Коли Андрійко поїхав додому у Рівне, ми не втрачали зв'язку: листувалися, зрідка дзвонили одне одному. Потім він приїжджав до мене в гості. Кажуть, що стосунки на відстані приречені, та це не так. На собі переконалася. Через чотири місяці ми пішли в рацс.

НЕ ЇДЬ ТУДИ...

Після одруження Андрій вирішив забрати мене у Рівне. Отоді вперше за багато років ми посварилися з Тіною. Вона говорила, що люди в Західній Україні зовсім не такі, яку нас, що я там пропаду, що там усі злі та горді. Вона робила усе, аби ми залишилися жити на Донбасі. "Не їдь туди! Там тебе ніхто не буде любити з твоєю російською мовою! Ти маєш бути тут", — по кілька разів на день мені говорила Таня. Та з чоловіком я не хотіла сперечатися. Тож вже незабаром спакувала валізи і вирушила у невідомий край за невістку. Хоч і лячно трішки було, до нового міста швидко звикла. Адже поряд завжди був коханий чоловік. З ним я нічого не боялася. І батьки його були дуже добрими. Одразу ж полюбили мене наче свою рідну дитину. Допомагали чим могли: свекруха їсти варила, наших діток, яких, до речі, двійко, дівчинка і хлопчик, доглядала. Я була щаслива.

Згодом сестра почала приїжджати до мене в гості, двічі на рік напевно бувала. Після побаченого згодилася з тим, що і в Рівному, і в Донецьку люди однакові. Адже нічого такого незвичного у Західній Україні не побачила. Отак ми і жили на відстані, але мирно. Та все перевернулося з ніг на голову, коли у країні почався Майдан, а потім — війна. Коли був Майдан, то я й сама з чоловіком була там не раз: теплі речі возили, продукти. А от Тетяна казала, •що не треба це все робити, що той Президент виправиться, що після Майдану життя стане гіршим, почнеться хаос. Але без цього всього ми б уже давно скотилися в прірву. Тож сталося, як нам написано. Тепер і нашим бійцямдопомагаю, від телевізора очей не відводжу, переживаю за кожного солдата як за рідного. А як інакше?

СЕСТРО, СЕСТРО, ЩО В ТЕБЕ У ГОЛОВІ?

Зовсім іншої думки Тетяна. Вона свято вірить, що це українська армія розпочала війну, що вона вбиває своїхже братів, що наші солдати ґвалтують там жінок, крадуть, знущаються. Принаймні не раз я чула від неї такі розмови по скайпу. Кажу їй: "Не вір, не вір у цю брехню, сестро, адже добре знаєш, що це неправда". Та вона й слухати мене не хотіла. Казала, що ми скоро загнемося у своєму краї, а в них на Донбасі буде все процвітати, як тільки вони відокремляться від України. Спершу ми сперечалися на цю тему, а потім почали сваритися. Адже Таня затято підтримує ефемерну "ДНР", а я — Україну. Після перших сварок сестра перестала приїжджати до нас у гості. У телефонній розмові, коли я ставала на захист наших хлопців, які там б'ються із загарбниками, вона обзивала мене зрадницею, бандерівкоіо. Пригадую, одною дня ми посварилися дуже серйозно. Таня сказала, що ненавидить мого Андрія, що всі ці роки вона на нього злилася через те, що він змусив мене зрадити Донбас і переїхати в Рівне. Що я давно перестала бути для неї сестрою, що вона проклинає мене... Коли це почула, то ледь не зомліла. Стільки років вона ненавиділа мого коханого... А тепер сказала правду. Не знаю, що з нею сталося. Була рідна людина, найкраща подруга, а тепер ворог. Та розмова була останньою. Уже скоро півроку, як ми взагалі не спілкуємося. Довідуюся, чи все в неї добре, від родичів, які живуть неподалік. Зізнаюся, я вже їй і пробачила все це, але зробити перший крок до примирення не наважуюся. Розумію, що в неї цілком інший світогляд, який поки що не зміниш...

Може, вона ще схаменеться й перестане підтримувати тих заклятих сепаратистів і російських найманців. Та, доки вона цього не зробить, помиритися ми не зможемо. Важливо, що вже не маю на неї зла. Молюся за її здоров'я і навернення щодня. Маю надію, що Бог почує мої молитви і моя сестра знову стане мені рідною.

Олена, 45 років

Джерело: "Моя сповідь №5(41) 2015"