Міняю спадок на кохання

Я не прийшов у рацс на своє весілля

...Я йшов до рацсу і думав: "Боже, що я роблю? Це моє життя? Чи батькове?" Я забрав заяву, яку місяць тому ми з Анночкою подали, і тепер не знав, чи витримає вона такий удар. Чи витримаю я?

... З Анночкою (тільки так я називаю свою кохану Анну) ми познайомилися за ненайкращих обставин. Я ледь не збив її машиною. Вона бігла в університет на пари, а я щойно повертався з вечірки своєю автівкою. Невиспаний і ще трохи захмелілий, я не встиг загальмува ти на пішохідному переході. На щастя, лише трохи її зачепив.

Я б поїхав далі, навіть не вибачившись (такий уже мав характер), але очі цієї дівчини мене зупинили. Щось таке було в тих очах, чого й досі не можу зрозуміти. Якийсь магніт. Я зупинився, вийшов, попросив вибачення і навіть запропонував її підвезти. Дівчина спізнювалася і не відмовилася. Та, коли вона зайшла в університет, я чомусь залишився її чекати, а коли вийшла, знову запропонував підвезти.

Ну а далі все закрутилося. Я чекав її після пар (номер мобі-льника вона мені одразу відмовилася давати), проводжав додому. Після місяць таких зустрічей вона нарешті погодилася на справжнє побачення. І відтоді ми вже не розлучалися. Ми зустрічалися п'ять чудових років. Вона була для мене всім тоді та є тепер. Анечка завжди вирізнялася серед дівчат з мого оточення. Вона — щира, весела і добра. Вона завжди була справжня. І саме це мене так вабило до неї.

Я знав, що Анечка була з дуже бідної сім'ї. Часто вона навіть не мала за що поїсти, але щоразу неохоче приймала від мене допомогу. Та я знав, що, на відміну від інших моїх знайомих, вона зі мною не через гроші. Сам я народився і виріс у заможній родині. Тато має власну мережу закладів харчування. Мама — власниця салону краси. Для моїх батьків гроші — сенс життя. Тому, коли я сказав, що одружуюся, перше їхнє запитання було: "Хто її батьки? Вони заможні?"

Тоді я відбувся жартом, бо не усвідомлював, що для них це (і тільки це) справді важливо. Але коли Анечка вперше прийшла до нашого дому, я був шокований поведінкою моїх найдорожчих людей. Анечка прийшла, як завжди, красива, усміхнена і скромна. Проте моя мама сказала, що вона — така собі "сіренька миша, обдерта і зачухана". Тато ставив запитання, від яких ставало незручно. "Ну хочякесь майно у вас є?" — не вгавав батько. "Тут ми живемо у квартирі маминого брата. А ще маємо бабусин будиночок на Рівненщині", — не розуміючи, яке це має значення, ніяково відповідала Аня. "Великий? Новий?" —допитувався тато. Спрямувати розмову у інше русло було неможливо. Та, коли мама дозволила собі зробити Анночці зауваження про "недоглянуті нігті", я не витримав. Ми подякували за вечерю, і я пішов відвезти кохану додому. У машині вона розплакалася. "Я їм не сподобалася, —ковтаючи сльози, — казала. — Я їх боюся. Вони так зневажливо дивилися на мене, що я хотіла провалитися крізь землю!"

"Байдуже. Не плач, — заспокоював я. — Це ж не вони з тобою одружуються. Вони мають плакати через свою ідіотську поведінку. Анночко, я все життя буду поряд і оберігатиму тебе. Ти більше ніколи не будеш плакати. Обіцяю".

Вона витерла сльози, усміхнулася і міцно пригорнулася до мене. Тоді я ще не знав, що це була остання наша розмова. До батьків я повернувся сердитий.

Я намагався їх присоромити, пояснити, що ця дівчина багатша від нас усіх разом узятих. Багатша духовно. Але тато слухав мої слова з іронічною посмішкою. Мама взагалі вийшла в іншу кімнату. Коли я заспокоївся, батько сказав досить суворо: "Я даю тобі три дні, щоб забрати заяву про одруження. Інакше..." "Інакше що?! — вигукнув я. — Інакше весь спадок я перепишу на твою двоюрідну сестру. Я не для того стільки років наживав статки, аби віддати їх якійсь біднячці. Та їй тільки того й треба. Вона з тобою лише через гроші. Нерівня вона нам. Не-рів-ня". "Вона не така!" — вигукнув я. "Вона голодранка, — відрізав батько. — Я все сказав. Ніякого весілля не буде! Ані — зостанешся без копійки".

Я ще довго намагався пояснити татові, що кохаю Анну. Але... він завжди знав мої болючі точки. Мені соромно. Дуже соромно, але я здався. Чому? Я ніколи не знав бідності. Я боявся бідності. Стати незалежним від батька і прогодувати сім'ю самому? Тепер я на це готовий. Тоді — ні. Тоді я нічого не вмів, бо знав, що мені у спадок дістанеться батьків бізнес. "Навіщо ти їй бідний? Не ламай дівчині життя!" — переконував батько. І я здався.

Через три дні після цієї розмови і за два дні до одруження я пішов у рацс і забрав заяву. Я довго збирався з думками, аби пояснити все Анночці, але не зміг. Тоді я думав, що так буде краще. Тепер я визнаю, що просто боявся глянути їй в очі. Удома батько зустрів мене оплесками. Мама чомусь знову вийшла в іншу кімнату. Дивно, але Анночка не зателефонувала мені. Я знаю, що вона прийшла в рацс. Не дочекалася мене, але не зателефонувала. Вона завжди немов читала мої думки. І після того невдалого знайомства із батьками, коли я проводив її додому, сказала: "Ти справді хочеш зі мною одружитися? Я не твого кола дівчина. Я зовсім не вписуюся у вашу сім'ю".

Вона немов відчувала... Багато днів, годин, хвилин я намагався її забути і блокувати думки про те, що накоїв. П'ять років я морочив дівчині голову і покинув її. Не просто покинув, а не прийшов на своє весілля. Я знаю лише одне слово, яким мене можна назвати, івоно дуже погане. Мій неспокій побачила мама.

"Знаєш, вона справді на вигляд як сіренька миша. Але одразу видно, що вона тебе любить. Власне, любила до твого вчинку. До речі, із сіренької мишки завжди можна зробити красуню першого класу. Це я тобі як майстер цієї справи кажу. А от із найпривабливішої красуні, звиклої до розкоші, не завжди вийде вірна і співчутлива дружина", — мовила мама.

"Що? Мамо! Хіба ти не була проти неї? Чому раніше цього не казала?" — не міг зрозуміти я її.

"Ти мав вибрати: кохання чи гроші. І ти вибрав гроші. От тепер кохай їх, живи з ними. Тільки не чекай взаємного почуття".

Почуте далі мене просто вразило.

Виявляється, коли мій тато був мого віку, перед ним теж стояв вибір: кохання чи гроші. Тоді у нього було дві дівчини — бідна, яку він кохав, і дуже багата, яка кохала його. Тато сам був із незаможної родини, тому про злидні знав не з чуток.

"І він вибрав багату наречену, — сказала мама. — Та, як ти знаєш, щастя у сім'ї так і не знайшов. Замінили його гроші". Я, правду кажучи, ніколи не розумів, чому мої батьки живуть разом. Не було такого дня, щоби вони не посварилися. Не сварилися вони хіба тоді, коли не розмовляли.

"Спочаткуя думала: пройде час, звикнеться, полюбить. Я ж знала, що він, не кохаючи, одружився зі мною, —розповідала мама.— . Потім він полюбив. Тільки не мене, а гроші мого батька. Почав пиячити, зраджувати мене. Називав мене "жабою" і казав, що ненавидить... Смішно сказати, ми і кохалися лише кілька разів за все подружнє життя. І то переважно тоді, коли він випивав. Я вже хотіла на розлучення подати, але народився ти... Далі тобі все відомо. Щасливої родини з нас так і не вийшло. Шкода, що ти вдався у батька. Теж загубив уже два життя через гроші. Дивись, не вдавися ними.

І я відчув таку зневагу у словах своєї матері, що мені аж стиснуло горло. Боже, що ж я накоїв? її ж правда. Я кохаю Ангіочку. Кохаю безмежно. Як я міг покинути її після п'яти років зустрічання? Ми ж бачилися майже щодня, а коли не вдавалося зустрітися, я спати вночі не міг. Як я думав прожити решту життя без неї?

"Та хай він згорить, той спадок!" — подумав я, сів у машину і помчав до коханої. Я розумів, що вона мене прожене, що відразу не пробачить. Але я їй усе поясню, і ми будемо разом. Я ж обіцяв, що завжди буду поряд. Я зупинився біля будинку, до якого завжди проводжав Анночку, забіг у під'їзд і став раз у раз натискати кнопку виклику. Ліфт довго не їхав, і я побіг сходами. П'ятий. Шостий. Нарешті сьомий поверх. Я натиснув на дзвінок і довго не забирав руку. Почув кроки. Серце завмерло. Зараз я її побачу. Я не бачив її цілий місяць. Зараз вона відчинить, і я спершу її міцно обійму, а далі на колінах благатиму вибачення. Але... двері відчинила незнайома мені дівчина.

"Тут жила дівчина з мамою. Та вони переїхали. Знаю, що кудись на Рівненщину. Ми тепер орендуємо цю квартиру у їхнього родича. А ви часом не Антон? — запитала дівчина. — Так? Тоді я маю для вас конверт. Власне, та Анна просила передати.

Я знав, що Анночка завжди читала мої думки. Я був певен, що в тому конверті — її нова адреса. Я її прочитаю і вже сьогодні ввечері буду разом з коханою. Аж ні. З конверта випала обручка, яку я подарував їй на заручини. Обручка і більше нічого. Жодної записки. Жодного слова. Та на конверті тому немов звідкись з'явилися великі чорні літери "Тепер страждатимеш усе життя".

Так і сталося. Відтоді минуло вже п'ять років. Після п'яти років чудових стосунків я прожив уже п'ять років без своєї коханої. Усі мої спроби знайти її були марними. Зараз я б віддав усі гроші світу лише за одну можливість глянути в її щирі очі й сказати: "Вибач..."

Проте я щиро сподіваюся, що Анночка забула мене. Забула той біль, якого я їй завдав, і стала щасливою. Вона така справжня, що заслуговує на щастя, а не на такого продажного покидька, яким виявився я. Будь щаслива, дівчинко із щирими очима. Прости.

До слова, моя мама теж стала щасливою. У 60 (!) років вона розлучилася із батьком і тепер чудово живе без нього.

Антон, 37 років

Джерело: "Моя сповідь №4(40) 2015"