Мамо, Україні не буде соромно за нас.

Мій чоловік переховується від мобілізації. За ганебний вчинок батька розплачується наш син.

Одного дня я знайшла записку на столі, яка перевернула увесь мій світ:"Мені соромно жити з боягузом. Тому я замість нього поїду на Схід". Це було послання від сина. І життя для мене зупинилося. Я стала дружиною зрадника і матір'ю героя...

...У двері постукали. Прийшла наша поштарка Надія. Завжди усміхнена і весела, цього разу чомусь стояла бліда і мовчазна.

— Що з тобою? Чи, бува, не захворіла? — спитала я.

— Тут вам... Тобі... Чоловікові. .. Повістка прийшла. Має з'явитися у військкомат, розпишися, — мовила вона і вклала у мої руки невеличкий папірець. Було враження, наче я отримала чорну мітку, яка обпікала руку і боляче жалила серце.

Я сиділа за столом і дивилася на цей папірець. "Через нього зміниться життя усієї нашої сім'ї. Тепер і я чекатиму чоловіка з війни, як наша сусідка Леся", — думала я і не уявляла, як маю сказати про це рідним.

Хлопці (у нас з чоловіком двоє синів) та чоловік прийшли пізно ввечері. Кожен мав свої справи вдень, тому додому повернулися втомлені. Традиційно вмостилися за кухонним столом і за вечерею розповідали, як провели час. Коли черга дійшла до мене, я мовчки поклала на стіл повістку—і в кухні запала тиша. Віталій, мій чоловік, уже немолодий. Та оскільки в армії він був сапером, ми чекали, що країна покличе його на допомогу. Такий час.

У сусідів ось теж батька двох дітей мобілізували. Скільки та Леся, його дружина, сліз виплакала. Як переживала. Здається, вона постаріла на років десять за якийсь місяць. Проте видно було, що вона і діти дуже пишаються своїм татом.

— Сусіду уся вулиця на екіпірування грішми скидалася. Я думаю, нам теж допоможуть. Треба дізнатися, що потрібно і де це все купувати, — порушила тишу я.

Цілий день я думала про те, що випроводжатиму чоловіка на війну. І до вечора я навіть змирилася з цим. Отже, так має бути. Зрештою, хто, якне наші чоловіки, має захищати нас і нашу країну? Чим мій чоловік гірший? Тому я уже вималювала собі чітку картину того, що нам потрібно, щоб тато їхав на Схід максимально захищений. Та реакція Віталія була зовсім іншою.

— Головою вдарилася, чи що? — закричав Віталій. — На війну мене хочеш відпровадити? Чоловіка вирішила позбутися? Ти, взагалі, навіщо за цю повістку розписувалася? Навіщо, я тебе питаю?

Я спершу не могла зрозуміти, що діється, бо в нашій сім'ї не було заведено розмовляти отак. Чоловік верещав, взявся рвати ту повістку, лаявся, розкидав речі. Тоді, розлючений, замкнувся у ванній із пляшкою коньяку і цигарками. Ми з хлопцями розуміли, що йому важко, тому до ранку вирішили не турбувати.

— Мамо, а наш тато тепер буде героєм, як в Андрійка? Усі, хто йде на війну, — герої. Нам так у школі казали. Я тепер друзям теж буду хвалитися, що мій тато герой, — чомусь дуже радів (так, саме радів!) молодший мій синочок Артемчик.

Я цілу ніч сиділа на кухні і чекала, коли вийде чоловік. Проте він відчинив двері аж удосвіта. Похмурий, з явними ознаками похмілля Віталій прийшов на кухню зварити каву. Я сиділа мовчки.

— Тупа курка! — знову почав кричати. — Ти навіщо взяла повістку? Воювати мене хочеш відправити? Набрид чоловік? Напевне, вже когось іншого вподобала?

Я не образилася. Він йде на війну. У нього шок. Йому треба заспокоїтися. Втішаючи себе такими думками, пішла збиратися на роботу.

Та раптом я почула дикий плач Артемка, який теж уже давно прокинувся і чекав коли вийде тато. Прибігла на кухню і побачила, що синочок тримається за обличчя і плаче над розірваним аркушем. Я не одразу зрозуміла, а потім побачила, що на тому клаптику намальовані танк, солдат і підпис: "Мій тато — герой".

Віталій подер цей малюнок і вдарив дитину. Вперше у житті вдарив. З кімнати вийшов Андрій, наш старший син, який мовчки взяв Артема на руки і поніс у вітальню. В нашій сім'ї не було заведено бити дітей, тому цей вчинок мене спантеличив. Я розізлилася, але, побачивши розлючений погляд чоловіка, побоялася щось сказати.

— Батька на смерть вирішили відправити, — крикнув чоловік і, вхопивши мене за руку, поволік до дітей. У вітальні він кричав, що не піде воювати, що це не наша війна і що відтепер усі ми маємо його "прикривати".

— Тата немає. Тато поїхав на заробітки. Хто б не питав: тато на заробітках за кордоном, — сказав чоловік. — Усім зрозуміло?

Кожен із нас мав свою думку про почуте. Але, мабуть, нікому (я так думала) не хотілося лишатись без нього. Справді, нехай інші воюють. Проте поведінка чоловіка таки мене хвилювала. Якось занадто емоційно він відреагував на повістку. Ще й вдарив сина. За що? За малюнок...

Якийсь час ми жили так, ніби і не було ніякої повістки і того поганого вечора. Правда, життя наше таки змінилося. Віталій став нервовим і злим. Хлопці майже не розмовляли з батьком. Удома запанувала дуже напружена атмосфера. Чоловік узяв відпустку на роботі і щораз частіше проводив дні на дивані перед телевізором і з келихом коньяку.

Віталій панічно боявся йти до війська і взагалі не переймався, звідки візьмуться гроші на прожиття сім'ї, коли він цілими днями лежить на канапі.

— Маємо гроші на депозиті. Вистачить. Гроші — ніщо у порівнянні із татковим життям, — казав він дітям. До речі, гроші ми збирали, щоб допомогти старшому синові купити окреме житло, адже хлопець планує скоро одружитися.

Тим часом наш Артемко ніяк не міг зрозуміти, чому тато переховується. Батьки двох його найкращих друзів пішли воювати на Схід добровольцями. І Артем часто говорив, що у його друзів тати — герої. Він так хотів, аби його тато був героєм...

Артемко не до кінця розуміє, що таке війна. Він навіть не припускає, що тата там можуть убити. Він просто хоче пишатися татом, який взяв у руки зброю і пішов його захищати. Артем дуже багато читає. І хоч він ще маленький школярик, та дуже чітко розуміє, що таке честь, відвага і героїзм. На жаль, що таке боягузетво і брехня , він теж уже знає...

— Мамо, а коли вже тато стане героєм? І чому ми брешемо, що він не в Україні? — ніяк не міг збагнути син.

Якогось дня до нас прийшли двоє чоловіків і поцікавилися, чому Віталій не з'явився у військкомат. Як ми й умовлялися, я відповіла, що чоловік поїхав на заробітки.

— О-о-о-о, і ваш поїхав на заробітки, ще один... заробітчанин, — неприязно мовив один із візитерів.

Я послухала, на скільки мого чоловіка можуть посадити за ухилення від мобілізації, і зачинила двері. Краєм ока встигла побачити сусідку Лесю, яка саме виходила зі своєї квартири. З її погляду зрозуміла, що вона усе чула, але не видала нас. Адже бачила Віталія нещодавно і знає, що він вдома. Тепер вона знає, що він переховується...

Після того візиту чоловік зняв із депозиту тисячу доларів, за які хотів відкупитися від війська. Та щось у нього не склалося. Де поділися гроші, я також не знаю. Тоді він вирішив якийсь час пожити у товариша на дачі. Зібрав речі та, втікаючи від свого обов'язку, залишив мене із двома дітьми. Уже б справді на якісь заробітки подався. Але ж ні. Сидів там на тій дачі, пиячив і ще й змушував нас йому їсти возити.

Тоді мені наснився сон, в якому мій чоловік перетворився на пацюка і панічно бігав по квартирі, шукаючи нірку, в яку можна було б заховатися. Десь таким глибоко в душі я тепер бачила чоловіка, за якого 26 років тому вийшла заміж.

Одного дня ми уже традиційно везли йому обід. Вийшли з Артемком з квартири (Андрій відмовився їздити до батька і навіть телефоном розмовляти з ним не хотів) і побачили сусідку Лесю.

— Що, знову татові "на заробітки" їсти везете? — спитала вона. Так соромно стало перед нею, але треба було щось відповісти.

— Не тобі нас судити. Ти свого чоловіка на війну відпустила, а у нас інші обставини, — чомусь дуже різко сказала я.

— Обставини у кожного різні, тільки країна у всіх одна, — відказала сусідка. — І якщо війна дійде сюди, то не буде ділити наших з тобою дітей, зважаючи на обставини. Ти мені тільки скажи: а не соромно жити з боягузом?

— Мій тато не боягуз! — зі сльозами на очах вигукнув Артемко і побіг сходами на вулицю...

Я ще довго заспокоювала сина, але слова добирати було важко. Сусідка ввечері прийшла вибачатися і теж пробувала піднести настрій дитині. Та відповідь на її різке питання стала переслідувати мене щодня.

Соромно. Мені було соромно перед сусідами, які ніби і розуміли небажання Віталія йти на війну, але таки осуджували його. Мені було соромно перед дітьми, для яких батько мав бути прикладом, а став ганьбою. Та найприкріше, мені було соромно перед собою. З ким я живу? З боягузом?

Багато років тому, коли я завагітніла вперше, лікарі категорично заборонили мені народжувати. "Це твій обов'язок — народжувати дітей", — сказав тоді Віталій, взагалі не переживаючи за наслідки для мого здоров'я. Слава Богу, усе обійшлося, і я дуже вдячна долі, що маю таких чудових синів. Але... Я свій "обов'язок" перед чоловіком виконала (хоча який це обов'язок? Це радість життя). А він? Хіба не його обов'язок захищати мене і дітей?

Так, у мого чоловіка немає в житті високих ідеалів. Він не розуміє значення слів "Батьківщина", "честь", "воля", але ж йдеться про те, щоб захистити свою родину? Чому інші йдуть, а він так побоявся?... Ці думки досі ятрять Душу. Бо мені таки дуже соромно, що мій Артемчик не може назвати тата героєм. Я навіть почала думати про розлучення.

І одного дня вдарив грім. Вранці я прокинулася і пішла на кухню готувати сніданок. Увагу привернув папірець, що лежав на столі. Прочитане вразило: "Мені соромно жити з боягузом. Тому я замість нього їду добровольцем на Схід. Заплач за мною, мамо, якщо я загину, але у мого братика буде свій герой".

У тій записці було ще дуже багато написано про батька, про його ганебний вчинок. Та я досі не можу без сліз її дочитати. Мій син. Син, якого мав захисити його батько, але не зробив цього. Син, який ще так мало прожив на цьому світі і так багато запланував. Син, який відклав своє весілля (о, Боже, аби воно тільки відбулося) і пішов на війну...

"Мамо, Україні не буде соромно за нас", — це остання есе-меска, яку я нещодавно отримала від Андрійка. Пише він мені дуже рідко. Телефонувати перестав взагалі, бо щоразу, коли дзвонив, я починала плакати. Не могла стриматися. Чому? Через глибоку провину за батька. І водночас сльози лилися від неймовірного почуття гордості за Сина.

Він повернеться. І чоловік Лесі повернеться. Повернуться усі наші Сини, Чоловіки і Батьки. Тільки моєму чоловікові дорога в наш дім закрита. Стосунки наші стали дуже напружені, і ми майже не спілкуємося. Я так розумію, що він таки відкупився, але тепер мене це вже мало хвилює.

Наші сусіди допомогли нам купити Андрійкові бронежилет й інші потрібні речі. Ми з Лесею стали волонтерками і тепер щотижня разом із іншими жінками шиємо нашим хлопцям балаклави і маскувальні сітки. Допомагає нам і моя майбутня невістка.

Мій Артемчик уже усі стіни в квартирі завішав малюнками "Мій брат — герой". Я готую документи на розлучення, бо жити з боягузом не буду.

Україно, тобі не буде за нас соромно. Бо в тебе є Справжні Чоловіки.

Мама Анна

Джерело: "Моя сповідь №3(39) 2015"