Макс чи Віта

У дванадцять років я була дівчиськом, якого всі називали Макс

У своєму дитинстві я жодного разу не вдягала сукню. Джинси, спортивні штани та футболки - мій улюблений одяг.

На бантики та спіднички я ніяк не реагувала, та й батьки виховували мене, як хлопця. Пригадую, мама часто казала: "Не плач, хлопці цього не роблять!"

До дванадцяти років я була Вітою. Кучеряве синьооке дівчисько, яке грало у футбол нарівні з хлопцями. Ми навіть на риболовлю разом їздили. Батьки тішилися, що я гуляю лише з хлопцями і всіляко заохочували це. Коли ми бували в парку, мама, показуючи на дівчинку з квітами у волоссі, казала: "Дивись, Віто, це дівчинка, а ти ж у мене не така..."

Ці слова назавжди закарбувалися в моїй голові, відтак копіювала не маму, а тата. Він дуже тішився з цього. А ще батько щоразу, приїжджаючи з відрядження, привозив мені машинки, якими ми разом могли бавитися годинами. Ляльок у моєму ящику з іграшками не було ніколи.

Але безтурботне дитинство закінчилося тоді, коли я вперше закохалася. Максим ходив разом із нами на баскетбол, і я без тями його любила. Кароокий красень сприймав мене лише як друга. Він приходив на тренування засмучений, а після гри ми ходили сільськими вуличками і спілкувалисяпроте, які ж вибагливі, хитрі та корисливі дівчата. Одного разу я таки наважилася зізнатись йому у своїх почуттях, але Максим сприйняв моє "я тебе люблю", як жарт. Більше я цього нікомуне говорила. Утім Максим переїхав до міста, а я наказала своїм друзям називати мене не інакше, як "Макс". Хлопці лише тішилися, підтримували мене, казали, що це ім'я мені навіть більше підходить. "Та подивись на себе в дзеркало, яка ж ти Віта, ти ж Макс!"

Ось так я жила кілька років. А в день мого шістнадцятиліт-тя друзі запитали, чи не хочу я стати такою, як вони. "Нузна-єш, надворі двадцять перше століття — зроблять тобі операцію, і ти будеш справжнім чоловіком". Я задумалась... А потім вирішила поговорити з мамою. її реакція мене здивувала. "Вітусь, якщо хочеш, я тобі допоможу—піду до сусідки — її донька працює в Києві у приватному медичному закладі. Поїдь і проконсультуйся".

З того моменту я була впевнена, що скоро моє життя владнається. Нарештія стану хлопцем. Нарешті відчую те, що відчувають справжні чоловіки! Поки тривали переговори, я встигла поговорити і нашим сільським психологом. Христина Володимирівна багато говорила про те, що операція зі зміни статі не така вже й легка. "Але ж я чоловік, і все витримаю", — відказувала їй услід.

Через два місяці мені призна-чили зустріч у столиці. Я вперше їхала туди і дуже хвилювалась, але заспокоювала себе, що це початок нового життя. У потязі познайомилася з Володимиром. Спочатку він не повірив, що я дівчина — коротко стрижене волосся, джинси, сорочка та кеди. "Я ще не зустрічав таких, як ти. У Києві, мабуть, на тебе чекає хлопець?"

Я віджартувалась, а потім зрозуміла, що це кохання з першого погляду. Володимир так само, як і я, займався баскетболом і читав ті ж книжки. Ми кілька годин спілкувалися, насолоджуючись одне одним, а коли настав час прощатися, він сказав, що хоче мене побачити ще раз... Ми так і не попрощались. Одразу з потяга пішли пити каву, а потім усе було, як у казці, — знайомство з його батьками (мама зустрічала його з потяга) та зізнання в коханні. Я не вірила своєму щастю. Дивилася на себе в дзеркало і, мов у тумані, повторювала: " Віто, ти не Макс, ти дівчина!" Звісно, на призначену зустріч із лікарем я так і не пішла. Натомість зателефонувала батькам і сказала, що затримаюсь у знайомих на кілька днів. Вони і стали вирішальними, адже вдома у Володимира я боролася з власними комплексами. А коли мама коханого попросила мене піти з нею по магазинах, я погодилась. У першому бутику вонапопросиламене приміряти червону сукню. Я довго говорила, що ця річ не моя і я не вмію такі носити, але Лілія Віталіївна наполягла.

Коли я вперше в житті одягнула вечірнє плаття, то відчула те, чого мені так бракувало. Груди, сідниця і тонка талія — це те, чого я не помічала ніколи. Коли Володимир побачив мене в сукні, у нього відняло мову. "Кохана, ти така красива!" Це ті слова, які мені ніхто не говорив... Через кілька місяців ми одружилися. На весіллі я була в білій сукні. А коли мене побачили мої хлопці, вони не могли добрати слів. "Максе, та ти ж жінка! Ти справжня жінка! В тебе і закохатись можна!"

З Володимиром ми прожили три роки. За цей час у нас народилося вже двійко дітей — Олег і Марічка.

І я хочу звернутися до інших молодих людей, які вагаються і не можуть визначитися, чи комфортно їм у своєму тілі: не поспішайте. Іноді це тільки ваші бурхливі фантазії, а не природа. Мені страшно: що було б, якби я не зустріла Володю, не покохала? Я втратила б себе. І чи змогла б жити в чоловічому тілі?

Вікторія Михайлівна, Київська область

Джерело: "Моя сповідь №5(41) 2015"