Мадам Дюпо

Лише тепер, у 35 років, я дізналася, що таке справжнє кохання

Романтичні прогулянки під місяцем, поцілунки до ранку, пристрасть, палкі зізнання минають. На жаль, я цього не знала у свої дванадцять. Тоді я шалено закохалася в однокурсника Дмитра. Вчилися ми на "чоловічому" факультеті-інженерної механіки та транспорту. Дівчат було лише п'ять, тож чоловічої уваги не бракувало.

УСЕ ЗАРАДИ НЬОГО

Дмитро був розумний, інтелігентний, ввічливий. Ми разом організовували усілякі КВНи, "Що? Де? Коли?", конкурси накшталт "Містер та Міс факультету". Тож багато часу проводили разом. У нас були спільні інтереси, друзі, дозвілля. А зрештою, йжиття стало спільним. Ми одружилися ще в інституті. Я завагітніла, тож довелося брати "академ-ку". На щастя, батьки Дмитра дозволили нам жити в однокімнатній квартирі, яка колись належала його бабці.

Після народження сина я таки закінчила інститут, але залишилася в декреті. Часи були важкі — кінець буремних 90-х. Роботи не було, а йти після інституту продавцем на ринок я не хотіла. Підробляла як могла: робила якісь проекти, писала курсові. Дмитро влаштувався у приватну фірму. Одне слово, крутилися. Згодом народилася і донечка.

Я була щаслива. Біля мене були коханий чоловік, дітки, а матеріальне благополуччя, вважала я, не головне. Я "досиджувала" другий поспіль декрет, тож грошей катастрофічно бракувало. Ми давно перестали їздити в Карпати, та навіть піти до кафе удвох не було можливості — ні фізичної, ні матеріальної.

Але я не впадала у відчай. Вважала, що цей важкий час скоро мине. Вірила, що краще виховувати дітей удома, ніж змалку віддавати в садок. І навіть те, що я поступово перетворювалася з дотепної та веселої дівчини на таку собі"квочку", мене не бентежило. Яжро-била це заради своїх рідних. А втім, після двох пологів я зовсім не втратила форму, була такою ж стрункою, як і колись, та й кучері і блакитні очі залишилися такими ж пустотливими. До того ж у вільну хвилину я читала, а коли діти спали, вивчала англійську, бо ж не хотіла, щоб мене засмоктало побутове болото.

ТЕПЕР Я ЗНАЮ, ЩО ТАКЕ ДУША

Певно, я пропустила момент, коли Дмитро охолов до мене. Довше затримувався на роботі, менше часу приділяв дітям і навіть на вихідні став придумувати собі якісь справи. Я ж і далі оберігала "домашнє вогнище".

Одного дня сіла за комп'ютер — треба було написати ще одну курсову. Але, як виявилося, чоловік, що сидів перед тим, забув вийти зі свого логіна. Переді мною була його електронка. Вже збиралася закрити, аж раптом мене як струмом вдарило — впала у вічі тема одного з листів: "Моєму зайчику". Кілька хвилин вагань, і я відкрила листування. Якась Лена мило листувалася з моїм Дмитром. Згадували, як провели разом останні вихідні. Вона скучила. І запитувала, коли зустрінуться. . Світ перекинувся. А Дмитро не став заперечувати. Лена — бухгалтер фірми, де він працював. Роман у них вже півроку.

Я мовчки зібрала речі, взяла дітей за руки і, як була у джинсах і домашніх капцях, пішла до мами. Чекала, що за день-два він прийде просити пробачення. Стане на коліна і почне пояснювати, що то дідько попутав, і все життя він любив лише мене... Але Дмитро не приходив. Я ж була занадто гордою і скривдженою, щоб першою шукати зустрічі. Не їла, не спала — лише згадувала наше життя.

Він так і не прийшов. Останнім ударом став рекомендований лист — у ньому була повістка до суду. Дмитро подав на розлучення. Засідання пам'ятаю наче в тумані. Він щось говорив про те, що я виявилася не тією жінкою, про яку мріяв. Що я погана господиня, бо не давала йому на роботу канапок. Що дбала лише про себе — читала книжки, цілими днями сиділа за комп'ютером. І що тепер він хоче одружитися з жінкою свого життя. Суддя дав час на примирення. Я все ще чекала, що він отямиться — у нас же діти. Всі речі — і мої, і дитячі — лишилися в нашій квартирі. Родичі та друзі принесли що могли, але ми все одно були, наче біженці. А далі настало справжнє пекло. На друге засідання він прийшов з адвокатом. І, крім розлучення, став вимагати, щоб у мене забрали дітей. Мовляв, я не працюю, житла не маю, а тому не зможу їх утримувати.

За кілька місяців, поки тривав суд, я перетворилася на примару. Зранку відводила дітей до садочка та школи, потім півдня розсилала інтер-нетом резюме, далі вела малих на танці та малювання. Жили ми за кошт моїх батьків-пен-сіонерів. Мені здається, я посивіла від такого життя. Це були якісь "щурячі перегони". Проти мене воював колись рідний чоловік, а тепер запек-лий ворог. Проте в нього були робота, квартира, машина, а в мене — лише діти. Я так боялася, що їх заберуть від мене. І я дізналася, де у нас душа, — так вона боліла весь цей час.

На щастя, суд залишив дітей зі мною. Натомість йому присудили аліменти — аж 500 гривень на двох дітей. Ая вчилася жити заново. Погоджувалася на будь-яку роботу: то наливала "живе пиво", то торгувала газетами, то йшла на якісь сезонні сільськогосподарські роботи. Мене вже не бентежило, що маю диплом про вищу освіту, розуміюся в інженерії та механіці. А серце і далі було крижаним. Дмитро так поранив мене, що навіть за кілька років рана ще кривавила. Я не думала — і навіть не хотіла — ніяких стосунків. Ні з ким.

ТИ ТАКОЖ СПРОБУЙ...

Якось, гуляючи з дітьми, зустріла свою колишню однокласницю. Наталя також пережила розлучення з чоловіком-юристом, ростила доньку сама. Але збиралася заміжвдруге. "За кого ж?" — поцікавилася я. — "Не повіриш — за італійця. Він також розлучений, але запропонував мені вийти за нього". "І де ж ти взяла італійця!?" запитала заради інтересу. Наталя розповіла, що зареєструвалася на міжнародному сайті знайомств. Не минуло й півроку, як вона зібралася заміж. Вже була в Італії у свого нареченого, весілля через місяць. Планує переїхати з донькою і мамою до Італії.

Якби я добре її не знала, подумала б, що це якась фантазія. Та коли Наталя показала мені фотографії з поїздки — свого коханого, італійські краєвиди, на тлі яких вона сяяла своїм щастям, по-доброму побажала їй успіху. "Ти також спробуй — може, й твоє щастя було зовсім не тут", — порадила вона мені перед від'їздом.

У мене не було мети знайти другого чоловіка. Але іноді ввечері важким каменем навалювалася самотність. І щоб її якось відігнати, я з цікавості "залізла" на сайт. Написала, що в мене непростий період у житті, а тому буду рада цікавому співрозмовникові. Фото також поставила перше-ліпше.

Писали різні чоловіки. Проте серед них вирізнявся Луї. Ми подружилися (саме подружилися, бо ні про яке кохання я не мріяла), часто й довго спілкувалися у чаті. Я розповіла йому свою історію, він також поділився, що пережив розлучення. Згодом ми стали обмінюватися фотографіями, розповідали одне одному, хто як прожив день. Спілкувалися англійською (недаремно минулимої заняття під час декрету), хочаЛуї був француз. Потім домовилися, що він вчи-тиме мене французької — так почалося наше спілкування скайпом.

Я ЛЕЧУ ДО ТЕБЕ!

Якось Луї запитав мене, чи була я колись у Франції. Він вислав запрошення, в якому вказав, що всі витрати під час мого перебування бере на себе. Проте цього виявилося замало — у посольстві мені відмовили у візі. Я ж ніде не працюю, розлучена... Було до сліз прикро, що якийсь співробітник посольства одним розчерком пера вирішує мою долю. Мені здавалося, що це поставить хрест на наших стосунках. Я тільки почала відживати — і от усе знову пішло шкереберть. Та мій мудрий Луї зробив хід конем. Він сказав, що якщо гора не йде до Магомета, то він приїде сам. Спочатку ядуже зраділа, апотім запанікувала — що я йому запропоную? Двокімнатну квартиру, де живу з батьками та дітьми? Де місяцями нема га-рячоїводи, анадев'ятийповерх треба йти пішки, бо знову не працює ліфт? На щастя, Луї сказав, що винайме готель. І він просто приїжджає познайомитися з Україною. І зі мною.

Він гостював в Україні тиждень. Йому сподобалася архітектура, наша кухня, люди. А коли прийшов на звану вечерю, приніс букет троянд мамі, пляшку французького коньяку татові, подарунки дітям. Він до цього готувався. Вечеря пройшла у невимушений атмосфері. І навіть, попри мовний бар'єр, було якось по-сімейному затишно. Коли він поїхав, мені здавалося, що все знову стало сірим і порожнім. Я зрозуміла, що прив'язалася до свого Луї. І покохала. Це не було пристрасне юнацьке почуття, а спокійне, надійне кохання, яким можна насолоджуватися і для якого відстань не має значення.

"Коли летів, я весь час думав про нас, — це були перші слова Луї. — І хоч ми вже не юні, можливо, доля недарма звела нас". "Оиі, звісно, так!" — здається, слова самі лилися з вуст. Я хотіла бути з цим чоловіком, щовечора розмовляти з ним, а щоранку прокидатися поряд. І хоча нас розділяли тисячі кілометрів, ми справді стали "половинками".

Попри страшенні бюрократичні перепони, ми таки одружилися, ось уже рік, як я мадам Дюпо. І навіть тепер не можу оформити візу, тож Луї, як вільна людина, раз на місяць приїжджав до України. Але ж вічно це тривати не могло. І от зовсім недавно він переїхав до України — до мене і моїх дітей. Буде викладати у лінгвістичній гімназії, планує відкрити курси французької мови та культурний французький центр.

А ще ми будуємо свій будинок... Тож не бійтеся кохати! Якщо навіть попередній досвід був гіркий і болісний.

P. S. А зовсім недавно я дізналася, що Дмитро з Леною розійшлися. Певно, він тепер шукає нову жінку своєї мрії..

Вероніка, 35 років

Джерело: "Моя сповідь №5(41) 2015"