Горджуся тобою, сину!

Горджуся тобою, сину!

Поки я ховала від мобілізації молодшого сина, старший повернувся з-за кордону, щоб піти в АТО добровольцем.

"Мамо, не залишай мене тут, забери мене до себе, ну придумай що-небудь..." - такі прохання останнім часом я чую від свого сина. Але не подумайте, він давно вже не дитина, йому 32 роки.

Просто він боїться війни, щодня телефонує й розповідає страшні історії з фронту, почуті від однокласників, котрі пішли на фронт добровольцями, ділиться новинами з телевізора. І щоразу робить наголос на найстрашніших фактах. Для чого? Аби я нарешті забрала його до Іспанії, де працюю і живу останні тринадцять років.

Я сама боюсь за свого Славка, він мій молодший синок, все дитинство хворів, його я найбільше оберігала й завжди боялась втратити. А тепер ця війна... Чому все це діється, чому наші сини мають гинути? А найважливіше, чому небезпека нависла саме над моїм меншим сином? Він же такий молодий, недавно одружився, виховує двох діток. Ось чому останні місяці ми постійно намагались придумати вихід, як убезпечити життя мого Славка, як йому сховатися від війни.

СТАНУ ОПІКУНОМ ЯКОЇСЬ БАБКИ

За ці кілька місяців ми перебрали масу варіантів. Спершу Славко сказав, що в селі "почали розбирати бабок", мовляв, мобілізації не підлягають опікуни старих і немічних людей. "Мамо, може, попроси Стефанівну, щоб погодилася мене взяти за опікуна", — запропонував син, зважаючи на те, що Ореста Стефанівна була подружкою моєї мами й досі в нас непогані стосунки.

Увечері я одразу ж зателефонувала до бабці. Довго пояснювати не довелося, вона все одразу зрозуміла, бо в селі тільки про те й ходять балачки. "Ганю, та нехай оформляється моїм опікуном, скоро картоплю садити, от і буде нагода допомогти старій бабі город скопати", — зраділа вона.

Наступного ж дня син побіг до голови сільради, почав збирати потрібні довідки, кілька днів на це витратив. А коли вже був готовий пакет документів, виявилося, що тепер опікунів до армії призивають. Тож основну надію Славко покладав на виїзд із країни.

— Сину, але ж ти вже одного разу отримав повістку, чи можна тобі буде виїхати?

— Мамо, за гроші все можна, ти тільки оформи мені виклик, заплатимо, кому скільки треба. Мамо, прошу тебе, забери мене звідси!

Тож наступним етапом стало оформлення виклику для сина. Але і це виявилося марною справою — йому не відкрили візу, відмовили. Здається, Славко навіть щось платив за це, але люди не виконали обіцянки. У сина вже здавали нерви, на сході почалася справжня війна, звідти везли скалічених хлопців, хтось зник, когось взяли у полон, і кожен із цих випадків Славко приміряв на себе. Я вже стала побоюватися, що він збожеволіє від таких думок. Аж раптом з'явився ще один план. "Я подаю на розлучення", — ошелешив якогось дня мене мій молодший син. На це я вже не знала, що й сказати. "Ти, мамо, нічого не розумієш, тепер багато сімей так роблять, — почав пояснювати він. — А тоді заберу дітей собі, Марічка від них відмовиться". Я аж за серце схопилася... "Такого в моїй сім'їне буде", — запротестувала.

І знову в сина почалась істерика, він кричав, що його вб'ють, лише тоді ми всі зрозуміємо, як все це серйозно. На той крик прибігла Марічка, я бачила, що вона не підтримує настроїв свого чоловіка. Вона й любить мого Славка, але ж двоє її братів пішли добровольцями, тоді як чоловік страшенно боїться повістки. Попри це вона запропонувала народити третю дитину, мовляв, коли буде трійко, це бодай на якийсь час застрахує його від мобілізації. Звісно, Славко почав ще більше репетувати, адже діти так скоро не робляться. Але мені здалося, що незабаром вони таки повідомлять мене про третю вагітність, і буду я тричі бабцею. Бодай якась радісна думка...

І тут я нарешті подумала про свого старшого сина. Орест п'ять років тому переїхав до Іспанії. Коли почалася криза, у нього прогорів бізнес, сімейне життя не склалося, от і наважився все змінити. Два роки тому одружився тут зі Світланкою, дівчиною з Тернополя. Діток у них ще немає, лише почали разом жити, але останній рік його душа не з нами, а в Україні. Весь вільний час він переглядає лише новини (ну іноді — футбол), коли приїжджають наші хлопці бусами, розпитує про ситуацію в країні, постійно зідзвоню-ється зі своїми друзями зі школи й армії. Він став мовчазним, але по його обличчю видно, про що він весь час думає.

БОЯЛАСЯ ЗА ОДНОГО, А ТРЕБА БУЛО — ЗА ІНШОГО

А того дня, зайшовши до хати, почула, що Орест розмовляє зі Славком скайпом. Молодший знову кричав:

— Тобі легко казати, ти сидиш біля двох спідниць за кордоном! Там тобі не "світить" військова форма, то ти можеш моралізувати. Ти жне бачив, якими звідти повертаються, тобі ж все одно, що мене там можуть убити!

— Брате, заспокойся, не байдуже мені...

— Я тобі лише скажу, навіть якщо наші хлопці повертаються на ротацію живими, навіть якщо з руками і ногами, йти знов на війну наважується не кожен. Пам'ятаєш Івана Сирого з іншого кінця села? Він на два роки старший за мене, приїхав на ротацію, запив так, що навіть не з'явився на відправлення. З хати не виходить, лиш матір щоразу ганяє за горілкою й кричить, що на війну більше не збирається. Ти хочеш, щоб я так само мізками поїхав?

— Славку, та почуй мене нарешті! Я не хочу, щоб ти чи будь-хто інший ішов на війну. Я не хочу, щоб тебе скалічили, щоб ти збожеволів, спився чи загинув. Але якщо всі слухатимуться лише своїх страхів, України не стане, ти розумієш?! її більше не буде, а на нашій землі цвістиме бур'ян. Брате, ти думаєш, що до нас ця паскуда не дійде? Але хто ж його має зупинити, скажи мені? Хто саме має йти на війну, щоб і далі бузок цвів біля нашої хати, щоб лелеки щовесни прилітали й матіола під вікном дурманила ввечері своїм п'янким запахом... Ой, як же я скучив за цим...

Я не хотіла їм заважати, тому присіла біля дверей і тихенько слухала двох своїх коханих хлопчиків, заливаючись сльозами. Бо нарешті чітко усвідомила, що душу мою розривають дві радикально протилежні емоції. З одного боку, я страшенно боялася за свого молодшого сина, так не хотіла, щоб він ішов на війну, йому ж іще жити й жити, йому дітей ростити, кохати, сміятися, бути щасливим. Аз іншого боку, я зрозуміла, що сльози мої ллються скоріш через слова старшого, бо саме так має думати справжній чоловік, справжній син своєї країни. Такими я сподівалася виростити їх обох.

Я витирала сльози й боялася почути закінчення цієї розмови, бо вже знала, що скаже мій Орест. Тільки не знала деталей, але в напрямку його думок я не помилилася...

— Брате, ти не думай про мене так, ніби я відсиджуюся в Іспанії. Мені потрібно було трохи часу, щоби віддати борги — не буду ж на маму цей тягар спихати, й оформити документи. Учора я нарешті закінчив свої справи, уже домовився з хлопцями, котрі возять передачі бусом, щоб мене взяли зі собою в Україну. Я повертаюся, брате. Я піду на війну.

Далі зависло мовчання, а я тихо вийшла з квартири, щоби не стримувати більше своїх ридань. Я знала, що, коли вже Орест щось вирішить, марно переконувати його в іншому. Він змалку такий був, впертий і дуже рішучий, я б навіть сказала, надто правильний у своїх поглядах і діях. Хоча й збиткувати любив, особливо в дитинстві, у школі, на нього тоді часто приходили жалітись сусіди та вчителі. Але при тім він нікого не ображав, радше, навпаки, дуже гостро реагував на несправедливість, захищав слабких і скривджених. Мене завжди турбувала ця його риса, змушувала боятись, щоб через це не потрапив у біду. Тепер бачу: недарма я так цим переймалася.

А знаєте, що найгірше? Я не спробувала зупинити його... Мені не дозволила повага, бо насправді я пишаюся його рішенням.

Може, хтось мене не зрозуміє, може, хтось засудить. Але нічого із собою не можу вдіяти, от пишу вам, плачу, а в голові — лише одна думка: я пишаюся своїм сином! Страшенно боюся слухати новини, боюся отримувати смс-повідомлення, боюся своїх снів, бо вони всі якісь недобрі. А найбільше боюся за нашу землю, яку тепер захищає мій старший син.

Сонечко моє синьооке, мій дорослий маленький синочку, ти тільки бережи себе! Скоро зацвіте бузок на нашій вулиці, лелеки почнуть вити гнізда, розпуститься під вікнами твоя улюблена матіола. .. Я так хочу радіти цьому разом із тобою! Разом із вами обома. Ти тільки бережи себе! І пиши мені бодай кілька слів, ти ж знаєш, як я чекаю твого "Доброго ранку, мамо"...

Мама Марія

Джерело: "Моя сповідь №4(40) 2015"