Гість з АТО

Я дізналася, що нарешті стану бабусею. Правда, ощасливив мене не зять.

...Лагідні променні зимового сонця ніжили моє лице, щоки, по яких текли сльози... Я їх навіть і не намагалися витирати - нехай течуть... Бо хіба сльози радості можна витирати?! Тільки-но я дізналась, що стану бабусею.

Тільки б Петро ні про що не дізнався, бо тоді розлучення буде неминучим...

Лариса вийшла заміж відразу після закінчення медичного коледжу. "Гарна пара! — говорили люди. — Дай їм Боже щастя і щедрої долі!"

Мої діти стали вити гніздечко — облаштували квартиру так, як хотіли, купили автомобіль. Не новий, правда, але в досить доброму стані. "Тепер, моя любко, час і про діток подумати, — не раз казав Петро.

— Заробляю я непогано, тож на життя нам вистачить. А ти сидітимеш дома, займатимешся вихованням наших малят... Знаєш, я так хочу сина. І донечку. Таку ж гарну й синьооку, як і її матуся".

Однак моя Лариса з дітьми не поспішала. Говорила, що ще треба якийсь капітал відкласти на той час, коли вона сидітиме з дітьми вдома. Я раділа за доньку, бо бачила, що вона щаслива у шлюбі.

Якось до Лариси і Петра зателефонував Василь, рідний брат мого зятя. Він захищав нашу країну в зоні АТО і приїхав на два тижні додому. Погостював у батьків, відвідав сестру, яка живе в іншій області, і вирішив заїхати до брата. "Хто його знає, як життя складеться, — сказав він Петрові. — Можливо, і не побачимося. Тож, якщо ви не проти, заїду на три-чотири дні".

Дорогому гостеві були дуже раді — Лариса приготувала його улюблені страви, накрила стіл. Однак тепла зустріч тривала не повний вечір — Петрові зателефонували з роботи, тож йому довелося негайно виїхати у відрядження. "Ми з Василем повернулися додому, — розповідала мені сьогодні донька. — Він жартував, говорив, що вже так від'ївся, ремінь ледь сходиться на животі. "Знаєш, Ларо, хто б що не казав, а там страшно, — почав розмову. — Я кожного вечора молився, дякував небесам за прожитий день. Та коли засинав, у сни до мене приходили ті, кого вбило просто на очах... Я неймовірно хочу сина... Як не дивно, але зрозумів це саме там, на Сході..."

Повечерявши, я стала прибирати зі столу. Василько мені допомагав, тоді разом ми переглянули наші з Петром фото з відпочинку і почали збиратися до сну. "Піду-но я у ванну, — сказав він мені. — І спатки, бо хто його знає, чи згодом там буде змога нормально виспатися". Постеливши йому у вітальні, я пішла ще на кухню.

"Ларисо, спасибі тобі! — почула за спиною. — Ох, як же добре після душу..." Обернувшись, побачила Василя. Міцної статури, високий, кароокий, він так нагадував скульптуру Аполлона. Обмотаний на поясі рушником, він дивився мені прямо у вічі, а я не могла відвести погляду від невитертих крапель води, які виблискували на його гарному тілі. "О, Боже, який мужчина!—чомусь тої миті почула з радіо цю пісню. — Я хочу від нього сина..."

Знаєш, мамо, у цей момент я абсолютно забула про Петра, про те, що заміжня жінка і що переді мною стоїть брат мого чоловіка. Я ступила крок назустріч Василеві, і в ту ж мить він підхопив мене на руки. Незчулася, як відніс мене до спальні, побачила лише, як рвучким рухом він відкинув від себе рушник..."

То була най неймовірніша ніч у моєму житті! Ми кохалися так, наче це останній раз. Наступні три дні ми вставали з ліжка тільки для того, щоб помитися, іще Василько готував якусь просту, але дуже смачну їжу. А потім він поїхав, уте пекло...

...Було видно, що моя донька ні про що не шкодує і згадує ті три доби із замріяною усмішкою. І ось Ларисочка щойно сказала, що незабаром я стану бабусею. "Доню, це звісно, не моя справа, — почала я. — Але..." "Ти хочеш спитати, хто батько мого синочка? — спитала донька, глянувши мені у вічі. — Його зачав Василечко..."

Вона пішла, а я заплакала. Від щастя, що в мене скоро з'явиться онука чи онук. А ще від того, що моя донька вирішила подарувати світу найдорожче — дитину Василя...

Я так і не змогла їй сказати — буквально за мить до її приходу телефонувала сваха. Вона повідомила, що її сина Василя вбили в одному з недавніх боїв...

Людмила, 49 років

Джерело: "Моя сповідь №2(38) 2015"