Гіркий урок.

Мама розлучила мене з коханим і видала заміж за сина своєї подруги.

З Русланом ми були знайомі з пелюшок - він мій сусід, на рік старший. Разом бавилися, мене його бабуся часто гляділа, коли батьки були на роботі. А в школі Руслан був моїм захисником - ніхто і пальцем не зачепив би!

Роки міцної дружби, вечірніх прогулянок на велосипедах, сотні розмов про все на світі і ось — на випускному вечорі ми поцілувались. Зізналася собі в тому, в чому боялась раніше: Руслан — моє кохання, перше і єдине. Мама про Руслана завжди тільки добре казала, але як розповіла, що ми зустрічаємось, не зраділа. "Дружити ви зним можете, але яке зустрічання? Він он навіть до університету вступати не збирається, в якесь ПТУ йде! А мама з бабусею хіба тим і багаті, що господаркою. Грошей в мене напозичали, тепер віддати не можуть. Корів пасти хочеш? Щоб я більше не чула таких дурниць!"

Надалі зустрічатися з Русланом довелось таємно — за селом, подалі від очей моєї мами. І вона ні про що не здогадувалася. "Правильно, доню, що послухала. Правильно. У тебе ще хлопців буде — навибираєшся. І не таких, як оцей бідака, а достойних. Он канікули закінчаться, підеш до Львова вчитися — то й почнеш у кавалєрку бавитись..."

О, як я мріяла про той Львів. Бо ж Руслан також мав навчатися там, у профтехучилищі. Ми обоє уже не могли дочекатися того часу, коли зможемо вільно гуляти, ходити в кіно після пар...

Літо наших таємних стосунків минуло без пригод. Мама сяяла від радості, ніби я не вчитися їхала, а на шоу "Холостяк" , де на мене чекає принц. А я невимовно тішилася іншим — нарешті ми з Русланом бачитимемося частіше, не ховаючись.

"Ось, візьми цей аркуш — це адреса та номер телефону моєї доброї подруги, яка за львівського заміж вискочила, тепер має квартиру в доброму районі і ще одну купує—для сина свого. Поживеш у них, я вже домовилася. Мені і дешевше, і спокійніше буде", — сказала мама, запихаючи у зовнішню кишеню сумки аркуш.

Дві години в електричці, і ми з Русланом вже на львівському вокзалі. Тут шумно, людно. Коханий несе мої торби і свій наплічник. Обоє — наче за спиною крила! До маминої подруги я одразу не поїхала, ми ще довго гуляли містом, розмовляли про те, як колись житимемо разом у Львові.

"Енько моя (таклюбив називати мене Руслан), от вивчусь і роботу знайду. Ми в селі не будемо жити. Мамі твоїй я доведу, що гідний тебе", — казав Руслан. Я ж не відповідала нічого — заплющила очі і мріяла, щоби все, що він сказав, збулось...

Третій під'їзд, квартира 25. Будинок одразу при дорозі, неподалік зупинки. Руслан допоміг знайти, а тоді сам пішов до гуртожитку. Дзвоню в двері.

Через кілька хвилин мене привітно зустріла Надія Іванівна — подруга мами, дуже красива жінка. А квартира в них яка — простора, світла, з ремонтом!

"Оленочко, заходь, — припрошує лагідно вона. — Яка жти красуня, вся у свою маму. А волосся яке маєш довге! Чудо! Нущо ж, проходь, проходь. Зараз вечерятимемо..."

Поки пили чай, їли печиво, яке мама передала, Надія Іванівна те й робила, що засипала мене компліментами. Мовляв, їхні львівські дівчата не такі гарні, як ті, що зі села. Бо ми, сільські, маємо довгі коси і природну красу. "Мій Андрійко пари собі ніяк серед тих дівиць не знайде, — казала вона. — А йому вже 25, пора б і одружити. Гарний у мене син, розумний..."

"Тітко Надю, та знайде ще своє кохання, — підбадьорюю я її. — Не всі дівчата у Львові такі погані. Не хвилюйтеся. 25 — то ж не 45. Он у нашому селі недавно один одружився, а йому вже за 30 було. І нічого, дочекався свого..."

А близько півночі і сам Андрій прийшов. Одягнений, як хлопець з американського серіалу. До нас на кухню не зайшов — одразу ж у свою кімнату. Познайомилися ми з ним вже наступного ранку — казав, що місто мені покаже.

Та що мені ті екскурсії від Андрія, коли я мрію побачити Руслана! Разом з ним ми знову гуляли до вечора. "Чому так довго тебе не було? Он уже восьма..." — уже не так привітно зустріла мене Надія Іванівна. Та я пояснила, що з друзями гуляла, вона наче повірила. Таємницю свою маминій подрузі я не видавала. На вихідні приїздила додому — безмежно щаслива. Однак моєму щастю дуже швидко підрізали крила. Андрій усе частіше наполягав на своїй екскурсії. Довелося погодитись — все жя в його домі живу, задарма. Тільки ж як Русланові сказати... Урешті розповіла, як є. Що запрошує, що негарно відмовляти. "Дивись мені, бо я тебе нікому не віддам" - казав напівжартома Руслан.

Зустрілися ми біля головного корпусу університету. Андрій приніс квіти — гарний великий букет троянд. Мені було дуже приємно. А тоді ми гуляли містом, ходили в кілька кафе, він за все сам платив, дуже наполягав на цьому. Кілька разів намагався мене обійняти, але я уникала його залицяння. Хоча сказати, що вони мені були геть неприємні, не можу. Та Руслана я кохала, а Андрія — ні. Це я знала добре.

Після цієї прогулянки Андрій не переставав до мене залицятися. Під дверима моєї кімнати залишав квіти, запрошення до кав'ярні. Я відмовляла, а він не вгавав. Тоді довелося сказати правду йому: "Андрію, ти дуже хороший, але моє серце не вільне. Я кохаю іншого хлопця. З ним таємно від усіх зустрічаюся. Прошу тебе — тільки нікому нічого не кажи..."

Андрій пообіцяв, що триматиме все в секреті, але за умови, що я з ним гулятиму. "Я хочу тебе бачити поряд. І все. Чіплятися не буду — даю слово..."

Руслан на мене образився. За те, що сказала Андрієві. Він його не знав, йому не вірив. Сперечались ми з коханим, сперечались, а тоді помирилися. Однак через якийсь час Руслан зник. "Ні, вже не вчиться", — сказали мені в ПТУ. "Поїхав на заробітки", — сказали в нього вдома... Якби ж я тоді знала, що сталося насправді.

Андрій бачив, що сумую. Підбадьорював, дарував квіти. День заднем він ставав усе ближчим, а Руслан не давав про себе знати.

"Я чула, що Руслан в Одесі з якоюсь кралею водиться, он хлопці з бригади розповідали", — казала мама, ніби ненароком. Я питала хлопців, усе підтвердили. До Руслана додзвонитися не могла. А Андрій казав, що кохає. А мама завше повчала: "Головне, щоб тебе любили, доню. Тоді будеш щаслива. А сама можеш і не кохати. Ой, колись взагалі не знали, що таке кохання, і одружувались..." Уже в лютому, коли була на першому курсі, зіграли весілля. Ми з Андрієм полетіли відпочивати в Таїланд. І хоч він був до мене дуже добрий і я його цінувала та поважала, однак Руслана згадувала. І боляче було думати, що зрадив. Не вірила цьому і вірила водночас...

Ми з Андрієм поселились у новій квартирі — її подарували батьки. Мама моя просто сяяла від щастя. Я перевелася на заочне навчання. Куховарила, прала, прасувала. Андрій влаштувався на роботу. Жили ми в достатку. Та щастя не було.

Сперечалися часто. Селючкою неотесаною обзивав, казав, що я в моді не розуміюсь. Потім мирились у ліжку. А через якийсь час й узагалі перестали разом спати. Чоловік не приходив додому. Казав, що в мами ночує. Надія Іванівна все підтверджувала. А що було насправді — я дізналася згодом.

"Мамі знову зле, явнеї заночую" , — написав есемеску Андрій. Уже кілька тижнів підряд Надії Іванівні зле, а я жодного разу не навідалась, подумалося тоді. Не дзвонила ні до неї, ні до нього, а просто викликала таксі і поїхала до свекрухи додому. Андрія я там не знайшла. Вочевидь, не там він був і всі інші ночі.

"Ну так, у мене є ще одна жінка — для сексу! А що ти думала? Я багатий чоловік, можу собі це дозволити!" — з криками, скандалами я спакувала валізи і поїхала до села. До мами.

"Ой, та в кого тепер нема тих коханок? — каже мама. — Диви, як ви багато живете. Заплющ на те очі. Погуляє, та й забуде..." З мамою у нас, очевидно, були дуже різні погляди на життя. Ще й року ми з Андрієм не прожили, як він загуляв. Аматуся його прикривала. Як я могла й далі так жити? Не могла. Я розлучилась. Мати цьому не була рада, тож у селі жити не могла. Винайняла квартиру і влаштувалась працювати в кол-центрі у Львові.

Позбувшись Андрія, своєї та його матусі, я відчула неймовірне полегшення — нарешті можу жити за своїми правилами. Єдине, чого мені справді не вистачало і не вистачає досі, — коханої людини. Коханого Руслана. Він тоді поїхав на заробітки, бо мати моя в його батьків терміново вимагала гроші, які колись зичила. Андрій, виявляється, їй доповів, що з Русланом бачусь. От вона й вирішила нас розлучити. Казала, що до суду на родину Руслана подасть, що зганьбить його. Він не витримав і поїхав. Хотів з Одеси подзвонити до мене, але в потязі в нього вкрали мобілку. До села він повернувся, коли я вже була заміжня. Я все це сама в нього дізналася, коли прийшла вибачатися з надією, що прийме, що будемо разом. Живе він у селі, а роботу має в райцентрі. Нині його мати та бабуся не бідують.

"Олено, ти вже не моя Енька, — сказав він мені. — Ти всім повірила, а на мене не поклалась... А матінка твоя — ще та сваха. Не можу я бути з тобою. Образу маю сильну. Нехай тобі це будеуроком!"

Уже майже десять років я сама. Нехай моя самотність буде не лише мені уроком, а й іншим читачкам, яких батьки зводять з нелюбами, переконуючи, що кохання — то вигадка для наївних. Слухайте свого серця — воно не збреше. А тобі, мамо, дякую за гіркий урок...

Олена, ЗО років

Джерело: "Моя сповідь №2(38) 2015"