Дитино, у тебе буде велика біда.

Раніше ніколи не ставилася погано до цих людей. Навпаки, цигани в мене завжди асоціювалися з романтикою.

Танці біля багаття, чарівні пісні, кольорові спідниці. Та, мабуть, я просто передивилась фільмів...

Того ранку прокинулася з поганими передчуттями. Ніби й усе гаразд, вихідний день, жодних планів чи зустрічей... Та щось мені віщувало серйозні проблеми. Я зателефонувала до батьків — вони запевнили, що в них усе гаразд. Те саме сказали моя сестра і найближча подруга. Проте якась тривога не давала мені спокою.

Трошки заспокоївшись, згадала, що через свої дивні переживання забула поснідати. Набір продуктів у холодильнику теж не потішив, тож, випивши кави, вирішила піти на базар, бо попереду — вихідні.

...Того дня на ринку було стільки людей, що я заледве проштовхувалася між прилавками. Раптом мене хтось схопив за руку. Я обернулася і побачила біля себе циганку, років сорок. Жінка була вбрана в легеньку синю куртку та довгу фіолетову спідницю. Вона швидко почала зі мною розмову, притому різко жестикулювала руками. Казала, мовляв, бачить, що в мене має статися велике лихо.

Я згадала свої ранкові передчуття і розвісила вуха. Циганка вмовила мене відійти від прилавка, аби розказати мені, що робити. І я пішла. Пригадую, як вона говорила: "Дитино, утебе станеться великабіда, уродині,вособистому..."Апо-тім... Я не пам'ятаю жодного слова. Прокинулася увечері від страшного болю голови...

Страх, біль, розгубленість. Я не пам'ятала, як потрапила додому, як опинилася у ліжку. У геть незрозумілому стані пролежала ще годину. Потім пішла у ванну, аби трохи обмитися холодною водою і прийти до тями. І вже там почала розуміти, що сталося. На мені не було ні золотих сережок, ні трьох перснів, ні ланцюжка на шиї і золотого браслета теж не було. Мене охопила паніка. Холодний піт виступив на лобі й долонях. Жахало не те, що прикраси, які зникли, вартують десятки тисяч гривень, це ж бабусин подарунок, який вона мені зробила за кілька днів до своєї смерті.

Я обшукала помешкання але так і не знайшла прикрас. їх не було, нікому я їх не позичала. Та що говорити, чітко пам'ятаю, як виходила з дому, все було на мені. Я побігла на ринок і почала розпитувати людей, чи хтось бачив мене з тією циганкою. На диво, завжди говіркі продавчині ніби в рот води понабирали. Лише одна старенька бабуся сказала, що бачила, як я довго говорила з тією циганкою, потім та жінка погладила мене по лиці — і я пішла за нею. Притім я не опиралася, не кричала, а просто мовчки йшла.

Та жінка мені показала, у якому напрямку ми пішли. Тож, не розмірковуючи, я рушила тією вулицею. Ви не повірите, але коли проходила повз ломбард, упізнала на вітрині свої сережки. Вони просто лежали й чекали свого покупця.

Я зраділа, одразу ж забігла всередину. Працівникам ломбарду розповіла, що то мої сережки, мабуть, тут залишила і свої браслет, персні та ланцюжок. Та працівники ломбарду сказали, що нічого не знають, а мене бачать уперше. Тоді я розплакалася, упала на крісло. Ті ж почали кричати, що викличуть охорону. У мене був шок... Я написала заяву до міліції, однак ніхто нічого не зробив. Але усе й так було очевидно. Циганка забалакала мене, загіпнотизувала чи як там у них це називається. Силоміць завела мене в ломбард, де змусила здати все золото, що було на мені. Навіть більше, я впевнена, що та циганка і працівники ломбарду співпрацюють. Адже у них є відеоспостереження, а показати записи мені відмовилися, мовляв, того дня камера не працювала. У розпачі повернулася додому. Аби викупити свої прикраси, довелося позичити гроші в батьків. . .Я написала ще кілька заяв у міліцію, навіть порозклеювала оголошення, аби люди були обачними і не втрапляли в таку халепу...

Тепер, коли я йду на базар чи просто на прогулянку, на собі не маю жодної прикраси. А циган оминаю десятою дорогою. І кожного дня, коли виходжу з дому, молю ангела-охоронця, аби він беріг мене від усіляких неприємностей.

Роксолана, 25 років, м. Вінниця

Джерело: "Моя сповідь №1(37) 2015"