Дядьку, навчи мене молитися...

Допоки ми витягували маму з-під завалів, семирічний син притискав до грудей образок і просив у Бога допомоги.

Якби мене спитали колись, чим запамятовується війна, я сказав би, що страхом і смертю. Сьогодні, після кількох місяців під кулями, я так не думаю. Ось яка історія сталася зі мною.

Нам вдалося прорвати ворожий наступ і зайти на територію, де раніше були бойовики. У невеличкому селі панувала страшна розруха: майже жодного вцілілого будинку, повалені паркани, ворожий танк ще дотлівав, зброя валялася на землі, кинута бойовиками. Наші танки йшли позаду, а ми розбилися на групи по два-три чоловіки й почали оглядати руїни. На віддалі, біля однієї із хат, я побачив силует. Придивився — хлопчик років семи-восьми. Коли побачив нас, кинувся втікати. А ж раптом зупинився і вернувся.

Я пішов назустріч. Малий був зовсім худим, вимученим, з розбитою головою. Він стояв, готовий будь-якої миті кинутися навтьоки. І закричав російською:

— Ви за кого?

— За правду, — сказав я, довго не думаючи. Той ще раз зострахом на мене зиркнув, а тоді мовив уже українською:

—Допоможіть, там моя мама. У хату влучив снаряд, тата вбило, а маму завалило. Але вона ще жива. Витягніть її.

Він не плакав, не виказував страху, а дивився мені прямо в очі й просив про поміч.

—Як тебе звати? — ніби стрепенувся я.

— Єгор.

— То де, кажеш, твоя мама?

— Сюди, — мовив малий і побіг.

Я гукнув хлопців і пішов за ним. Хлопчина мчав до зруйнованого будинку. Поруч не було нікого. Він оббіг довкола, притулився головою до одного з виступів і почав кричати.

— Мама! Мама, ты слышишь меня?

З-під завалів почувся глухий стогін.

— Вона тут уже два дні. Коли снаряд влучив, ми всі були вдома. Я менший, зумів вилізти до того, як обвалилася стеля, а вона лишилася там. Витягніть її звідти.

Дім розвалився, бо впало бетонне перекриття. Плита була майже цілою, лише збоку відколовся невеликий шматок. Незрозуміло, як вижила та жінка... Ми обійшли довкола обваленого будинку кілька разів, але як рушити плиту з місця — не знали. Відтягнути танком не можна, бо вб'ємо жінку під завалами, а іншої техніки в нас не було.

— Хіба підірвати плиту — частинами її буде легше відтягнути, — запропонував один боєць. — Але це теж небезпечно, вибуховою хвилею може зачепити...

Так, небезпечно. Проте часу не маємо. Жінка поранена, відлік іде на хвилини. А наша техніка прибуде за кілька годин. Здавалося, становище безнадійне... Але варто було спробувати. Вирішили підірвати лише невелику частину, хоча все одно жінка могла не вижити. Коли закладали гранату, тремтіли руки — одна річ відбивати атаки, а зовсім інша—убити невинну людину, котра просить порятунку.

— Чим я можу помогти вам і мамі? — спитав мене малий.

Тієї миті в мені щось наче обірвалось. Та дитина, з повними очами болю, якого вона ніколи в житті не мала б зазнати, стояла зараз і питала, чим допомогти. На його місці я б, напевно, помер від страху, якби лишився живим після того всього, що він пройшов.

— Хто у тебе є, крім мами? — спитав я.

— Нікого... — тихо відповів Єгор.

— Бабуся, дідусь? — не вгавав я.

— Померли.

— Тато? — голос мій ставав тихішим.

— Мертвий під завалом. А мама жива. То чим я можу помогти?

Яка жорстока ця війна!.. Хлопчина, який дістає дорослим чоловікам до пояса, питає, чим допомогти!

— Молися, — кажу йому, а сам ледь не плачу.

— А я не вмію, — серйозно каже Єгор. І на якусь мить в його очах зблискує іскорка страху. — Не вмію. Це погано?

— Ти молися так, як умієш, Бог вислуховує різні молитви, — кажу йому я і витягую зі своєї нагрудної кишені образок — оберіг, з яким пройшов не одну атаку.

Єгор бере образок, нерішуче вклякає і починає молитися.

— Господи, якщо Ти є, то допоможи моїй мамі. Нічого в Тебе не прошу, лише не забирай її від мене. Я буду чемним, я ніколи її не ображу.

То була найщиріша молитва, яку я коли-небудь чув. У горлі став клубок, очі зрадливо запекли від сліз. Я мовчки підвівся й пішов до завалів. Хлопці вже все підготували. Ми востаннє зробили підрахунки, за якими вибух мав би бути безпечним для жінки і міг би її визволити.

— Ви чуєте мене? — крикнув я до жінки.

— Так, - почувся глухий голос з-під завалів.

— Зараз ми підірвемо частину плити і спробуємо вас витягнути звідти, добре? Заховайтеся за стіну, вона повинна витримати. Голосний схлип, а потім:

— Син... Не залиште його. Від тих слів, сповнених відчаю, холод пробіг по спині. Тоді я вирішив, що — в разі чого — візьму малого до себе. Інакше просто не зможу, совість не дозволить після всього.

— Обіцяю, — мовив я, — будьте готові.

Ми востаннє перезирнулися, дехто тихенько перехрестився, і у вухах ревом пролунало "Давай!" Потім пролунав вибух, якийсь не такий, як завжди, може, від усвідомлення того, що робимо, а може, від загострених нервуванням відчуттів. Над грудою металу, бетону і покрівлі зависла тиша. І більше нічого, жодного звуку, навіть серце не билося. Ото був другий найстрапптіший момент у моєму житті. Я вбив невинну людину... Коли пил нарешті осів, ми побачили, що товста плита тріснула майже посередині, хоча підривали збоку. Хтось із хлопців підбіг до щілини.

— Вона там! Певно, непритомна. Але я її бачу.

Серце знову пустилося у хід, хлопці заметушилися, обв'язали тросом уламок плити і за допомогою танка відтягли її, аби було більше місця дістатися до жінки. Вона справді була жива, але знепритомніла, руки-ноги цілі.

Лише тепер я побачив малого: він увесь цей час стояв на колінах, притискаючи до грудей маленький образок, і плакав. Коли його маму підняли з-під уламків, він нарешті підійшов, припав до неї, плачучи.

— З мамою все гаразд, її зараз огляне наш медик, — пробував його заспокоїти.

Малий неохоче відірвав від грудей образок і попросив:

— Дядьку, навчи мене молитися...

Той випадок запам'ятається мені на все життя. Мама малого вижила, їй вчасно допомогли лікарі. А я навчив хлопця молитися, усіх молитов, яких знав. І віддав образок—хай Матір Божа оберігає тепер їх із мамою.

А ще думаю: плита розкололася саме над жінкою і не ушкодила її — певно, у цьому і є Божа сила та Його ласка. Почув Він молитву дитини. А ще я зрозумів, заради чого ми воюємо. Бо люди не вірять у Бога, живуть так, ніби нічого вищого немає над ними, ніби вони керують усім світом.

Дякую Богу, що живий, що моїм дітям не довелося бачити того, що бачу я, і прошу дати сили нам, українцям, аби здобути перемогу.

Іван

Джерело: "Моя сповідь №3(39) 2015"