Дві мами для Марка

Дружина мого коханця стала хрещеною нашому з ним синові

Нащ із Геленою Марк вже тиждень викладає в університеті. Аж не віриться що отой слабкий та постійно заплаканий хлопчик нині статний молодий викладач, на якого задивляються студенти.

Не можу собі навіть уявити, що й мене його могло й не бути. Адже 25 років тому я була сповнена рішучості зробити аборт — на зло Яреку, його непутящому батькові.

З ним познайомилася в Івано-Франківську на ринку. Маючи освіту інженера, я на початку 90-х не могла знайти роботу, а працювати за копійки не хотіла. Ось і пішла з подругою торгувати одягом. Спочатку було дуже важко. Я — донька вчителів, ніяк не могла звикнути до постійних матюків, пиятики, крадіжок, обманів, бійок та нескінченних суперечок. Але людина призвичаюється до всього. І вже за півроку мене було неможливо впізнати. Та й грошики завелися. І кавалери були. Щоправда, "базарники". Та я на це не зважала. І легко стрибала з ліжка в ліжко.

Допоки не зустріла Ярека. Статний чорнявий поляк прийшов купувати джинси. Ми розговорилися. Я добре знала польську, адже мій дідусь Адась говорив зі мною по-польськи змалечку. На жаль, він помер, коли мені було 14, зате його уроки я добре засвоїла. Гостеві із сусідньої країни моє знання мови дуже імпонувало. І він за кілька хвилин розмови одразу запросив "пані на філіжанку кави ". А далі все вихором закрутилося: подарунки, подорожі до різних міст (Ярек торгував котлами, тому багато їздив Україною), десятки готелів та,, здавалося, неземне кохання. А через два місяці я зрозуміла, що вагітна. Радісно повідомила про це найріднішого чоловіка. Але ця новина аж ніяк не втішила його.

"Знаєш, ти ще молода, — обережно почав розмову Ярек. — Ще матимеш дітей, та, вочевидь, не зі мною. У мене бізнес не йде на лад, не закінчений ремонт у варшавській квартирі, з родичами стосунки погані, а тут ще й дитина. Ось гроші, підеш до лікаря, і все зробиш як треба".

Усю ніч я проплакала, а Ярек спокійно спав. І на ранок, навіть не попрощавшись, залишив мене в готелі чужого міста та й поїхав. Проте я вирішилал що боротимуся за коханого й за нашу дитину. "Це він від несподіванки, у чоловіків так буває, — наївно заспокоювала сама себе, збираючи речі та поспішаючи на автобус до Варшави. — А я приїду до нього (добре, що хоча б адресу коханого знаю), ще раз поговорю, спробую з родичами познайомитися, і все якось налагодиться. Ми житимемо щасливо, а про цей випадок навіть не згадуватимемо".

Якби я знала, яка "тепла" зустріч чекає на мене в польській столиці, то навіть з міста б не виїжджала... Проте сталося інакше. Варшава зустріла теплою погодою, і я була впевнена, що все в мене з Яреком буде добре. На моє превелике здивування, двері квартири коханого відчинила білява струнка жінка. На запитання, де Ярек, відповіла, що... чоловіку закордонному відрядженні.

"Але ж він ніколи мені не казав, що одружений, як він міг! — роїлися в голові неспокійні думки..— Розпопідав лише, що давно мав стосунки з якоюсь жінкою, але вже років зо п'ять як самотній, і я його єдине кохання. А насправді мав дружину. Ні, цей чоловік таки не гідний бути батьком. Тому ніякої дитини не буде. Зроблю аборт!"

Але перед тим, як повернутися та поїхати додому позбавлятися маляти, вирішила розповісти Ярековій жінці, що у нас з ним роман. Гелена, так звали дружину коханого, уважно мене вислухала. Як на диво, не кричала, не влаштовувала істерик, не намагалася мене побити, навіть курвою не обзивала. Була напрочуд спокійна, лише очі стали дуже-дуже сумними. Я оторопіла, бо такої реакції не чекала. "Я знала, що він падлюка та бабій, але до кінця не хотіла вірити, думала, що його численні "тісні спілкування з жінками" з роками минуться. Та ні, не минулися. Ось як сталося, — тихо почала говорити жінка. — Не хочу більше з ним жити, і тобі не раджу- А ще більше не раджу позбуватися дитини. Це великий гріх. Свого часу я двох наших з Яреком дітей убила і тепер більше ніколи не стану матір'ю".

Я мовчала, не знала, що їй відповісти. А потім впала в істерику, кричала, що також не хочу робити аборт, але мої консервативні батьки мене не зрозуміють, а поневірятися з малям по кутках чи віддавати його в дитбудинок не хочу. "Ти можеш залишитися тут, роботу тобі знайду, житло. Згодом народиш, будемо разом дитя ростити, а Ярека до дупи пошлемо. А не захочеш дитини, народи та віддай мені. Як рідну вирощу, усе в неї буде!" — запропонувала раптом Гелена. Мені було невтямки, що вона таке каже. "Ця полячка — вар'ятка, просто несповна розуму", — думала я. Проте іншого виходу в мене не було. І я, на спій страх і ризик, вирішила залишитися у Варшаві.

За місяць я владнала справи з документами і перебралася до Польщі. Й, вірите, ніколи про це не пожалкувала. Гелена, яка вже на той час подала на розлучення з Яреком, легалізувала моє перебування в чужій країні, допомогла з житлом, влаштувала мене продавчинею в маленький маркет, де я працювала до восьмого місяця вагітності. А згодом ще й стала хрещеною матір'ю маленькому Маркові. Я ніколи не могла подумати, що жінка, яка мала б мене ненавидіти, так прикипить серцем до нас, чужинців і ворогів.

Марко, щоправда, народився недоношеним, лікарі казали, що, можливо, й не виживе. До 12 років він майже весь час хворів, ми, можна сказати, жили в лікарні. Та згодом усе змінилося. Йому допоміг спорт. Марко став добрим бігуном. І ми з Геленою навіть думали, що будемо вболівати за нього на якійсь з олімпіад. Та не так сталося. Одного разу Марко заявив, що хоче стати... священиком. Для нас це було як сніг на голову, адже ані до церкви, ані до костелу він не вчащав. Проте забороняти вступити до семінарії я та хрещена йому і не думали. Та після закінчення навчання син, однак, зрозумів, що не може бути увесь час самотній (римо-католицькі священики ніколи не одружуються), а хоче мати родину та обов'язково не менш як трьох дітей. А що має добрі знання з теології, буде захищатися та викладати в університеті.

Нашій з Геленою радості не було меж. Тепер ми сподіваємося, що будемо няньчити онуків. До речі, Гелена вже рік живе зі своїм колишнім однокласником, незабаром будуть одружуватися. А я такі не знайшла свого щастя, проте маю чудового сина й куму.

Ольга Сидорак м. Варшава

Джерело: "Моя сповідь №6(42) 2015"