Дороги назад немає, тільки вперед!

Я була змушена виїхати з Донецька і попросити притулку в Іспанії.

Мені 27. Коли на моїй батьківщині розпочалися бойові дії, я ще навчалась у Львові. Сьогодні мій рідний дім у Донецьку зруйнували. Повертитися - нікуди.

Спершу я цілеспрямовано подалася до Голландії, щоб залишитися там жити. Листувалася з державними органами країни, і мені попередньо дали "зелене світло". Але вже на місці виявилося, що польська віза і перетин польського кордону ще не дають мені права залишитись у країні — я можу лише пройти процедуру, а тоді мене відправлять до Польщі. Від останнього застерегли. Мовляв, ті, хто просив захисту в Польщі, там так і не залишилися.

Порада голландців була така: протримайся у Європі три місяці (у мене була річна віза/90 днів перебування) і попроси прихистку в будь-якій країні, якщо і надалі буде війна. Я вибрала Іспанію як найкращий, на мою думку, варіант — тим паче, що вивчала іспанську мову.

Ідучи туди, я мала два квитки, щоб залишити собі шанс ще передумати. Однак зворотнім я так і не скористалася.

Крім легальних підстав залишитись, я подумки розглядала і нелегальні, оскільки взагалі не уявляла свого дальшого перебування в Україні. До грудня я підтримувала зв'язки із працедавцем в Україні, тож ще отримувала зарплату. Крім того, просила знайомих продати ті речі, які збереглися в Україні. Та певна річ, що і цього не вистачало. Тож, оселившись у гостелі в містечку на півдні Іспанії, я влаштувалася гідом для туристів-іноземців. На другий же робочий день, до речі, мені, зважаючи на обставини, видали зарплату. Грошей вистачало, щоб заплатити 420 евро за місце-ліжко на місяць, сніданки входили у вартість проживання, а вечерю я отримувала на роботі.

Згодом я відкрила для себе обмін працею — працюєш на рецепції гостелу чи робиш сніданки в обмін на кімнату. Тож тепер я саме так і роблю.

Щоб просити захисту Іспанії та статусу біженця, я спершу звернулася до місцевого українського консульства. Однак там мене зустріли не дуже привітно. Працівник консульства, який, власне, живе на податки українців, порадив мені залишитися нелегалкою. Так і сказав: "Усі українці живуть тут по 5 — 7 років нелегально. Ти нічим не краща".

Я звернулась і в місцеву полцію. Там запропонували продовжити візу на півроку, і продовжувати її доти, доки все не закінчиться. Але зробити це було неможливо—моя віза була польською. У поліції спершу сказали, що просити статусу біженця я не можу, бо моя країна не визнає війни. Тож і ЄС не має жодних підстав, щоб її визнавати. Тоді пішла до іспанської комісії допомоги біженцям. Там були дещо іншої думки.

У комісії мою справу готували до розгляду близько двох тижнів. Далі були інтерв'ю в поліції, здавання відбитків пальців. Одна з працівниць поліції, коли чула мої розповіді про те, що діється в Україні, просто плакала. І врешті-решт у міністерстві внутріїпніх справ мене прийняли як прохача. Цей статус — прохача, крім того, що накладає певні обмеження (мені не можна покидати країну і працювати; я повинна повідомляти у відділку своє місцепро-живання), дозволяє жити в центрі біженців з триразовим харчуванням, курсами іспанської, цілодобовим доступом до лікарів і психолога. Можна вибрати й інший варіант—оплачувати послуги адвоката, соціального працівника і психолога коштом іспанської комісії допомоги біженцям. Я вибрала другий варіант. Наразі живу, як уже казала, в гостелі.

Іспанія — країна, у якій я відчула себе повноправним громадянином, хоч і не маю тут громадянства. Безплатна медицина — цілком доступна. Я маю свого сімейного лікаря, до якого можу звертатися, коли тільки є така потреба, а також психолога. Жодного разу не відчула себе якоюсь іншою чи гіршою. Чула лише слова співчуття у зв'язку з тим, що відбувається у моїй країні, і запитання, чи з моєю родиною все гаразд.

Мені залишилося почекати три місяці до набуття статусу біженця. Коли його матиму, держава забезпечить мене роботою за фахом, здобутим в Україні. З документів у мене хіба що іспанська картка, яка дозволяє жити в цій країні легально, попри те, що нема візи, та внутрішній паспорт країни. А закордонний, поки розглядають міліція запит щодо статусу біженця, забрали.

Знайомі з України питають, чи не шкодую, що виїхала сюди. Абсолютно ні. Відколи моя родина покинула Донецьк (хто вже на небі, а хто — в іншому регіоні України), я більше не ототожнюю себе з цією країною і навіть не хочу читати новин, бо все, що діється, — це абсурд із кричущим порушенням базових прав людини. Мого дому більше нема. І навіть якщо закінчиться війна, я не впевнена, що матиму моральні сили ходити тими самими вулицями, де все оте коїться нині. Та усвідомлення того, що більше нема куди повернутись, хоч це і звучить парадоксально, змушує мене рухатися вперед.

Юлія

Джерело: "Моя сповідь №2(38) 2015"