Булочки пані Гелени.

Ти — українець і непотріб, а я тебе відмила, відчистила, людиною зробила дорікала законна дружина-чешка.

Уже втретє приїджаємо з Богданом додому на зимові свята, відвідуємо батьків. А цієї зими приїхали з однорічним Северинчиком. Наш синок із давним для чехів імям уперше побасить дідусів та бабусь.

Я щаслива, хоча вже й не сподівалася, що у 41 рік стану дружиною та матір'ю.

...До Чехії я поїхала ще в 1995-му, разом із двоюрідною сестрою. Закінчивши університет, не могла знайти роботу в місті, а повертатися в село, працювати у школі не хотілося. Та й пари собі тоді не знайшла, а в селі це було й зовсім неможливо. Тому, коли Світлана, яка вже два роки працювала у Чехії швачкою, запропонувала мені їхати з нею, я без вагань погодилася. Хоча мої батьки були категорично проти, я ж була єдиною, ще й пізньою дитиною. "Якось воно буде, Оксанко, — плакала мама, — ну не все у нас так безнадійно. Попрацюєш тут рік-два, а згодом і в місто переберешся, гарного хлопця знайдеш".

На щастя, Світланина знайома порекомендувала мене своїй господині, у якої прибирала великий будинок. І вже за кілька тижнів я добре освоїлася у великій господі пані Провазникової. А ще за кілька місяців я прибирала й у двох її подруг. Роботи було багато, але й заробляла я непогано, частину грошей відсилала додому, дещо відкладала та понад усе мріяла зустріти доброго чоловіка.

Серед заробітчан чомусь не знаходила достойного чоловіка. Більшість моїх знайомих з України мали родини, а в Чехії жили зі співмешканками, які й дітей їм народжували. Отак і минало їхнє життя — на дві родини. Такого "щастя" я не хотіла. Тому залишалася самотою.

Із удвічі старшим за мене Іржі я познайомилася в кафе. Цей дивакуватий байкер приходив по... смачні булочки пані Гелени, власниці кафе. Ми розговорилися, кілька раз він повозив мене на мотоциклі (яким дорожив понад життя). Захоплені оповіді Іржі про навколосвітні подорожі, пригоди, вільне життя мене дивували, я мовчки слухала, і чехові це подобалося. У його будинку, а згодом і в ліжку я опинилася за три місяці після знайомства. "Я не вмію говорити красивих слів, залицятися та дарувати квіти і цукерки,— сказав мені Іржі одного ранку. — Але прошу, залишайся, будемо жити, я тебе не ображу".

І я погодилася. Свої стосунки ми не оформляли, проте Іржі сказав, що давно розлучений, має двох доньок, які живуть з колишньою дружиною у США. А щоби я не сумнівалася, показав документи.

Спочатку все було добре, Іржі працював в автомайстерні, приносив гроші та вмовляв мене покинути працю. Але я не дуже хотіла сидіти в чоловіка на шиї. Він і не вельми впирався, бо казав, що жінці треба "кудись виходити, інакше вдома почне думати, а це жінці шкідливо". Такі висловлювання мене ображали, та я мовчки терпіла, адже нарешті мала родину.

Однак чоловік ставав просто нестерпний, ображав мене. І не так зварила, і не так подала, не так одяглася, на його друга занадто люб'язно подивилася, а "так роблять лише хвойди". Щоправда, руки на мене ніколи не піднімав, бо "бити дурну бабу — марна справа",— казав Іржі й на кілька днів їхав кудись з дому.

Повертався п'яний і знову обзивав мене "тупою дівкою". Яка навіть одягнутися й зустріти чоловіка не може.

Ганила мене і його сестра Сильвія. Прокуреним голосом повчала, що "я маю все життя дякувати Богові, що її брат взяв мене у "порядний дім". "Інакше ти, як і всі українки, стала б проституткою",— казала Сильвія, тягнучи руку за новою цигаркою. "Чи ти знаєш, які ми, українки?" — одного разу не витерпілая. "Та всі тут знають які — повії й злодійки. Зрідка трапляються чесні, такі, як ти. Але що ти? Ти просто негарна жінка, непотріб або ширвжиток" , — уже відверто знущалася з мене Сильвія. "Ти що мелеш? Не забувай, що я також українець", — казав її чоловік Богдан, який постійно мене захищав. "Ну так, українець, і такий же непотріб, як і вона, я ж тебе відмила, відчистила, людиною зробила",— не вгавала Сильвія. Так майже завжди закінчувалися їхні відвідини нашої родини.

Якось ми зустрілися із Богданом у місті. Зайшли в кафе, розговорилися. Він розповів мені, що вже давно живе із Сильвією, у них три доньки, але з роками характер дружини став просто нестерпним. А доньки повторюють мамині слова та мало не виганяють його з хати. "Не можу більше терпіти, — схилив голову земляк, — а ти, напевно, теж", — повернув до мене свої сині бездонні очі. Я залилася сльозами та відповіла, що вже сьогодні покину Іржі та переїду в інше місто.

"Їдьмо разом, — раптово сказав Богдан і взяв мене за руку. — Того крику, образ не хочу більше слухати". Цей несподіваний порив збив мене з пантелику. Я не знала що й казати. Протей моя образа на чоловіка була така велика, що я, довго не думаючи, зібрала речі й пішла на вокзал. Богдан там чекав мене із двома валізами. Ми поїхали до Праги. Там він швидко знайшов роботу будівельника, а я місяців зо два порядкувала в хаті. Ми не зближувалися, лише годинами після Богданової роботи говорили і говорили. Здавалося, що ми прожили разом років двадцять! А згодом дзвонили Сильвія й Іржі, обзивали нас останніми словами. Богдан подав на розлучення, а мені з Іржі не було що ділити.

Спільні проблеми, однакова заробітчанська доля, зрештою, одне помешкання нас поєднали. "Не хочу, аби ти думала, що я несерйозний, пропоную одружитися, повінчатися та й будемо жити, як люди", — відповів Богдан на моє запитання, що ж нам далі робити. Я не одразу відповіла, думала, а згодом вирішила, що це — доля. Ми поїхали в Україну до моїх та його батьків. Богданова мати з батьком бідкалися, що втратили багату чеську невістку, але, коли дізналися, як вона знущалася з їхнього сина, більше не поверталися до цієї розмови. Та й ми з Богданом не дуже їх слухали, поїхали в Чехію, там й повінчалися в українській церкві. А за кілька місяців уже придбали собі дім, бо кожен з нас мав заощадження.

Що правда, більшу частину свого заробітку Богдан віддавав (і далі віддає) Сильвії та донькам. Хоча колишня дружина має кілька крамниць із одягом та галантерейними дрібничками, вона одразу подала через суд на аліменти. Не платити чи давати менше грошей чоловік, який вже є громадянином Чехії, не має права, бо одразу всі рахунки були б заблоковані, а далі ще гірше — міг би потрапити до в'язниці або на примусові роботи. Із виплатою на колишню дружину та на дітей до повноліття у Чехії дуже суворо. Проте зі своїми колишніми рідними Богдан спілкуватися не хоче, адже Сильвія дуже налаштувала доньок проти нього. Богдан вірить, що з часом усе налагодиться.

...Коли я дізналася, що стану мамою, то злякалася, адже народжувати у сорок уже не зовсім безпечно. Проте у Чехії це цілком нормально. Але Богдан мужньо та сміливо підтримував мене, і ми все пережили. Наш хлопчик сильний і здоровий. Я також набула громадянство. І ми—щасливі, що знайшли одне одного, хоч наші споріднені душі зустрілися на чужині.

Оксана Гайдук, 41 рік, Прага

Джерело: "Моя сповідь №2(38) 2015"