Брате, це ж шахрайство!

Мій рідний брат влаштувався на роботу до шахраїв, які платять йому зарплату з пожертв.

Рік тому Олег закінчив технікум, з гуртожитка його виселили, тож він попросився до мене на квартиру, яку я винаймаю. Довший час брат шукав роботу, ходив на співбесіду, але йому постійно не щастило.

"Там сидять недоумки, вони відверто знущаються з людей, — сердився Олег після ще однієї невдалої співбесіди. — От, послухай, сьогодні я чекав дві години, мене не попередили про перенесення зустрічі, а потім мало того, що не вибачились, ще почали давати якісь дурнуваті тести! Уявляєш, мене попросили намалювати тварину, якої у природі не існує. Який це має стосунок до роботи з людьми?! Я ж не художником влаштовуюсь!"

Якось брата взяли на стажування до турфірми, та згодом сказали, що в штат не можуть зарахувати, мовляв, не підходить. І хоча п'ять днів на тиждень протягом трьох місяців він у них працював, ані копійки не заплатили. Упродовж року Олег постійно лише те і робив, що шукав працю, розсилав резюме, ходив на підприємства, дзвонив, просив, але йому всюди відмовляли, бо, бачте, у нього немає досвіду. Але ж звідки йому взятися, якщо хлопець щойно закінчив навчання? А блату в нас немає, бо приїхали в місто зі села, тому й мусимо сподіватися на власні сили.

Та нещодавно все змінилося. Уже місяць брат ходить на роботу, у нього покращився настрій, він купив нові джинси й навіть сказав, що підшукає собі окреме житло. Як я зраділа! Тож одного вечора почала розпитувати, де він влаштувався. "Я працюю волонтером, — відповів Олег. — У мене є напарник, Саня, з яким ми разом виходимо на роботу. Там класно, працюєш, коли зручно. Важливо якомога більше назбирати грошей, а за який час ти це зробиш, не суттєво". Я була спантеличена. "Брате, — здивувалася я, — але ж волонтери провадять громадську діяльність, допомагають, але абсолютно безплатно!"

— Що ти таке говориш?! Ми щодня отримуємо за це гроші, хто б таку роботу виконував безплатно? Повір мені, таких не знайшлося б.

— Що ж ви робите?

— Ходимо по дорогах, стоїмо на зупинках, їздимо у громадському транспорті, аби розповісти людям про тих, хто потребує допомоги, й збираємо для них гроші.

— А потім?

— Наприкінці зміни приносимо гроші координатору, він рахує і віддає нам десяту частину.

— З грошей, призначених на благодійність? Вам платять грошима, які люди пожертвували комусь! Не вам!

— Ярино, ти зі своєю ідейністю залишилася у минулому.

Зрозумій, зараз інший час, усе тримається на ринкових відносинах. Ну з якого б це дива люди виходили за будь-якої погоди — у мороз, сніг, дощ, вітер — надвір, щоб їм ще й за це ніхто не платив?!

Мене заціпило, я вирішила більше дізнатися про місце роботи брата. Той пояснив, що працює у благодійному фонді. "Не переживай, там усе законно, організація зареєстрована, має свої реквізити, робітникам видають уніформу, на скриньках вказано наші контактні телефони, — переконував мене Олег. — Я тобі скажу більше, ми надаємо повну інформацію про людей, котримдо-помагаємо, бо маємо їхні фотографії та історії хвороби. А недавно ще й почали допомагати пораненим із зони АТО ".

— Олегу, ти лише подумай, що ти говориш. Ви збираєте гроші для поранених, і саме з цієї суми вам видають зарплату?! Саме з тих грошей, які мали б бути витрачені на ліки... Ти вважаєш це нормальним?

— Сестро, це ти ненормальна! Основне ж — результат. Важливо, що значна частина зібраних коштів доходить за призначенням.

— Звідки ти знаєш? Ти перевіряв?

— Ти справді немудра, ну як я це можу перевірити? На роботі нам сказали, що основну частину грошей вони відправляють тим, для кого ми їх збираємо. Хіба цього мало?

Я розуміла, що ми говоримо різними мовами, Олег не чув моїх аргументів, вони не мали для нього значення. Кілька днів ми майже не розмовляли, але я весь час про це думала. Дійшло до того, що я засумнівалася у своїх переконаннях. "Справді, — подумала я, — люди ж витрачають на таку роботу багато свого часу, серед таких волонтерів — не лише ж молодь, але й дорослі, навіть ті, котрим за... Наприклад, у маршрутку, якою їжджу на роботу, щодня заходить одна і та сама жінка років п'ятдесят, розказує про хворих діток і проходить по салону, простягаючи скриньку". І тут мені спало на гадку — відстежити подальший шлях зібраних коштів.

Тож коли наступного разу до маршрутки увійшла та волонтерка зі скринькою, я почала розпитувати про дитину, для якої вона того дня збирала гроші.

"Його звати Дениско, йому 13 років, живе з мамою на Франківщині", — завченим тоном відповіла вона. Але після запитання, чи можу я отримати номер телефону його мами, знітилась, мовляв, не взяла із собою всіх паперів. "А ви подзвоніть нам в офіс, вам усе розкажуть", — викрутилась вона і тицьнула мені папірець, де була інформація про цей благодійний фонд. Я, прийшовши на роботу, одразу ж взялася телефонувати. Правда, увесь час було зайнято, а може, хтось просто слухавку відклав. Нарешті після обіду мені відповіли. Спершу жіночий голос запевняв, що всі зібрані гроші вони передають адресатам. Але коли я спитала, чи є в них письмове підтвердження цього чи довідки з банку про переказування грошей, тон працівниці змінився. "Шановна, я не маю перед вами звітувати, для того в мене є своє керівництво" , — у слухавці почулися короткі гудки.

Того ж вечора я дочекалася брата з "роботи". "Дай мені контакти сімей, яким ви допомагаєте" , — твердим голосом наказала. Той довго щось шукав, тоді витягнув файлик, у якому були контактні дані. Я взялася за телефон, увімкнула гучномовець. Мені відповіли, підтвердили, що в дитини — рак, що їм справді допомагають незнайомі люди, надсилаючи гроші.

У цей момент мені навіть стало соромно перед братом, я вже думала вибачатись. Але все ж таки вирішила спитати, чи фігурує у списках помічників такий-то благодійний фонд, бо його працівники вже давно збирають гроші для дитини. Після паузи жінка невпевнено відповіла: "Знаєте, я про такий не пам'ятаю... Може, забула, це було б дуже незручно; Зрештою, у мене все записано, ми хочемо знати про людей, які прагнуть врятувати нашого хлопчика, постійно замовляємо службу в церкві за їхнє здоров'я".

Було чути, що на тому кінці дроту почали перебирати папери, а через кілька хвилин мені сказали, що такий фонд їм ще нічого не надсилав. "Думаю, вони лише взялись нам допомагати, — з надією в голосі сказала мама хворого синочка, — тож скоро подзвонять, я чекатиму".

Я стояла і мовчала. Поряд на дивані сидів мій брат, втупившись в одну точку, тримаючи горнятко чаю у руках. "Я їй не вірю, просто вона забула, — не дивлячись на мене, сказав він. — Подумай сама, вона ж про дитину весь час дбає, про ліки там усякі, лікарні, а не про якісь папери". Я вийшла з кімнати, мені більше нічого було сказати. Ачерез тиждень брат поїхав з моєї квартири, так і не втішивши мене новиною, на яку я так розраховувала, — він не звільнився, а вирішив жити за рахунок чужих грошей, за рахунок пожертв...

Братику, одумайся, ми ж виросли в селі, де всі одне одному допомагають, ніхто ні в кого ніколи не крав! То чому ж ти думаєш, що маєш на це право?! Я знаю, волонтерський рух у нашій країні зараз робить дива, завдяки цьому в буквальному сенсі рятують людські життя. Я дуже-дуже захоплююся тими, хто віддає свої сили задля інших. Це героїчні люди! У нас на роботі одна дівчина, щойно з'являється вільний час, поспішає до волонтерів, вони оголошують про дні збору коштів чи потрібних речей і обов'язково оприлюднюють звіти про виконану роботу. Зізнаюся, завжди хотіла піти з нею, та натомість лише передаю гроші чи переказую на картки тих, про кого дізнаюсь із сайтів волонтерських організацій.

Але ж до цього руху ніякого стосунку не має той, так би мовити, благодійний фонд, у якому ти "працюєш". Це ж гріх, рідний мій, страшенно великий гріх! Ти допомагаєш обкрадати знедолених, людей, яким більше нема на кого сподіватися, лише на Бога і на добру волю небайдужих... Як же ти з цим житимеш?...

Сестра Ярина

Джерело: "Моя сповідь №3(39) 2015"