Або я, або Україна!

Так кричав до мене чоловік, коли я відмовилася виїхати з ним за кордон.

"Дурепо! Ти здохнеш в цій країні разом зі своїми ідеалами і мріями. А я навіть на похррон твій не приїду!" - ось слова чоловіка, якого я кохала 25 років.

Досі чую їх, коли йду київським Майданом. Чую, і тепер уже не плачу тишком від своїх дітей, а сміюся. Сміюся і... міцніше пригортаюся до свого коханого.

Незнаю, чому вирішила вам написати. Напевно у новому році хочеться забути все старе і бридке. От і я думаю: напишу це все на папері, покладу в конверт, відправлю дорогій редакції та попрощаюся з тим назавжди.

А історія моя така. Із моїм чоловіком Тимофієм ми зустрічалися ще зі школи. Разом навчалися в інституті. Далі все, яку кіно: пропозиція руки і серця, казкове весілля, медовий місяць у Парижі. Тимофій ще не встиг розтулити вуста, а я вже знала, чого він хоче. Я ще не встигла прокинутися, а кава уже чекає мене біля ліжка. Друзі називали нас ідеальною парою. І ми мріяли померти в один день, бо не уявляли свого життя одне без одного (байдуже, що це комусь може здатися затертою фразою).

Пригадую, коли чоловік потрапив у ДТП, я дев'ять днів і ночей просиділа в лікарні, не відходячи від його ліжка. Молилася. Плакала. І була певна: якщо він помре, то накладу на себе руки, бо не зможу без нього.

Все минулося. Вижив. У нас народилося двійко дітей. Двоє синів. А Тимофій про доньку мріяв. І я мала намір народити йому третю дитину — дівчинку.

Багато років тому ми розпочали спільну справу в торгівлі. Згодом у нас уже було кілька елітних магазинів одягу. І це давало нам чималий прибуток. До спільної справи додався ресторан. Хоча в нас завжди виникали деякі "непорозуміння" якщо не з податковою, то з митницею (багато товару привозили з-за кордону), та гроші в сім'ї були.

Тимофій щомісяця, плануючи бюджет, відкладав якусь суму "для колядників". Такми між собою називали хабарників, яким доводилося платити, щоб наші "проблеми" швидко вирішувалися. Та загалом ми жили, як щаслива і заможна родина.

Серед наших знайомих було чимало працівників міліції, СБУ (у Тимофія брат був правоохоронцем) та суду. Не раз вони з чоловіком пиячили в нашій вітальні і вихвалялися один поперед одного, хто більше хабарів "збив". Я до цих розмов старалася не прислухатися.

Та от за останні кілька років торгівля наша стала мало прибутковою. Апетити в "колядників" щоразу зростали. Особливо звіріла митниця, яка могла придумати 328 причин, аби тримати наш товар на кордоні.

Натомість люди в Україні щороку біднішали і вже купували значно менше, ніж раніше. Хтось може не погодитися, бо багатії були завжди. Та річ у тім, що наші багатії уже "виросли", і в нас одягатися теж не дуже хотіли, бо могли без проблем злітати до Мілана чи Парижа за новою колекцією вбрання. Багато грошей "з'їдали" податки...

Тимофій усе частіше говорив про те, щоб переїхати жити до Греції. Там уже довгий час жили його батьки, які ніколи не розуміли, навіщо ми "мучимося в тій убогій країні". Також у Греції жила і працювала сестра чоловіка, яка й обіцяла нам допомогти з облаштуванням. Я ж серйозно про переїзд ніколи не задумувалася, бо не уявляла свого життя за межами моєї країни.

Коли почався Майдан, Тимофій взагалі став нервовим. "Придурки! їм більше за всіх треба? У цій країні ніколи ладу не буде! — кричав він. — Ці революції будуть вічними. І що вони дадуть? Прийдуть на місце "януковичів" нові. Думаєш, вони красти будуть менше? Чесні будуть? Ага! Коли б не так. Та вони всі — щури, які з однієї нори лізуть".

Нашим дітям на Майдан було категорично заборонено йти. "Дізнаюся, що хтось ходив на той шабаш, приб'ю", — попередив Тимофій. Щодо мене, то він навіть подумати не міг, що я, жінка, яка не вилазила із салонів краси, соляріїв і ресторанів, знаю, що таке Майдан. А я на ці теми з ним не говорила.

Не говорила. А сама вже місяць щоранку їздила в центр Києва, щоб завезти допомогу людям, які стояли на площі. Це для свого чоловіка я перетворилася на гарну, але тупу іграшку, без власної думки та поглядів на життя. А насправді я активно цікавилася політикою, відвідувала курси психології і захоплювалася книжками про історію України.

Просто Тимофію ніколи було зі мною про це говорити. Та й не хотілося йому. У нього був один ідол і товариш — гроші. А я дуже хотіла, щоб мої діти були інакші. Дуже хотіла, щоби вони мали інші цінності в житті.

Жінки, у яких є діти, мене зрозуміють. Я хотіла, щоб мої діти росли в країні, де п'яний міліціонер не буде вихвалятися, як змусив до інтимних стосунків маму наркомана, щоб "відмазати" її сина. Я дуже хотіла, щоб мої діти ніколи не знали, що хворий на голову суддя може випустити на волю вбивцю-збоченця в обмін на "зелені" папірці.

Я хвилювалася, щоб мої сини не виросли такими покидьками, як друзі їхнього тата. Дуже боялася за майбутнє своїх дітей. Бо коли в нашій вітальні збиралися ті гості, мені хотілося взяти рушницю і перестріляти всіх, хто вихвалявся тим, скільки людських життів скалічив. Саме тому я старалася їх не слухати.

І коли Майдан із студентської акції непокори переріс у Революцію Гідності мого народу, я була певна: ось цей шанс, щоби змінити Україну й ізолювати від людей продажну владу.

Я брехала чоловікові щоранку, що їду в спортзал. А сама їхала в супермаркет, купувала продукти харчування, одяг та ліки і везла все на Майдан. Люди спочатку трохи здивовано дивилися, коли жінка, що вийшла з "Лексуса", в дорогій шубі діставала все це з багажника своєї автівки. Але потім таких, як я, стало дуже багато. Ми вже робили все організовано: брали у волонтерів списки потрібних речей, ділили їх між собою і наступного ранку знову привозили все, що треба.

Ви не уявляєте, як я шкодувала, що не можу привести до свого величезного дому когось із тих людей, які мерзли там на морозі. Потім я стала допомагати дівчатам на кухні. Додому щовечора приїздила виснажена, та чоловік цього не помічав, бо сам приходив пізно і втомлений.

І от одного вечора я почула те, чого боялася найбільше: "Ми переїжджаємо жити в Грецію. Я вже домовився про все. З документами за день-два теж усе буде гаразд. Пацани допоможуть. Діти згідні", — так, ніби не про зміну всього мого життя, а про купівлю туалетного паперу сказав мій чоловік.

Діти згідні. А я? Мене хтось питав? "Не зрозумів. А про що питати? Я ж говорю про це останні кілька місяців", — відрізав Тимофій і пішов спати. Це дійсно не було спонтанне рішення. Чоловік довго до нього готувався. Вранці він змінив свій тон і став уже лагідніше переконувати та вмовляти мене поїхати. "Дітям там буде краще", — казав Тимофій. І я погодилася. Ну куди ж я без свого коханого? Та й діти вже згідні.

З документами "пацани" дійсно допомогли швидко, і за кілька днів ми вже мали виїжджати з України. Я вирішила поїхати на Майдан, попрощатися з друзями, які залишаються тут боротися за краще майбутнє своїх дітей. А я? А я втікала. Відвозила своїх дітей у чужу країну. Нехай країну зі значно вищим рівнем життя, розвитку і більшими можливостями для молодих людей. Але чужу.

Пригадала, як колись син категорично відмовився їхати вчитися за кордон, заявивши, що в нього друзі тут. Нічого. Здобув непогану освіту в Україні, став спеціалістом в ІТ-технологіях... А тепер погодився виїхати...

За два дні до еміграції я таки поїхала на Майдан. Дівчата були дуже виснажені. Не спали нормально вже кілька діб: приймали продукти, сортували, варили, розносили їжу. Потім знову приймали продукти... Хлопці, з червоними від утоми очима, щодня чекали нового штурму і не знали, чи побачать завтра світанок...

Я, відводячи очі, намагалася заховати в кишенях куртки кілька годин тому зроблений манікюр (перед поїздкою вирішила таки причепуритися) і не розуміла, чому мені так соромно. Соромно, що втікаю? Але ж я мала на це повне право. Я ж — мама, яка рятувала своїх дітей. Задзвонив телефон.

— Мамо, я знаю, що ти на Майдані. Я теж. Де ти саме, я зараз прийду, — це був мій син. — Мамо, я не поїду. Розумієш, мамо, ці всі хлопці... вони загинули за мене, за нас з тобою. Розумієш? А ми не лише вижили, а й збираємося втікати. Розумієш, мамо? Я не залишу своїх друзів, мамо. Мамо!

Виявляється, мій син також щодня ходив на площу і не раз бачив мене. Він, як і я, став волонтером. А я думала, що мені здалося, ніби він останнім часом подорослішав. І тут я наче прокинулася. Куди я їду? До кращого життя? Кращого, але чужого?

У цей момент дівчинка-волонтерка років двадцяти попросила допомогти рознести гарячий чай. І ми із сином взялися до роботи. Рознесли чай, тоді пішли прибирати на кухні, потім зробили кілька сотень канапок. Після цього знову розносили їжу. Постійно дзвонили наші мобільні. Але ми не брали слухавку. Я знала, що це телефонує чоловік, але не мала ні часу, ні бажання слухати його. Ми з сином працювали, наче востаннє у житті. І вже о другій ночі, коли їхали додому, вирішили: ми не зрадимо Україну. Ми нікуди не поїдемо.

...Сказати, що чоловік був розлючений, нічого не сказати. Таким я його не бачила за всі роки спільного життя. Розлюченим? Ні. Таким справжнім.

— Скільки моїх грошей ви вивезли тому шоблу на Майдан? — це було перше питання, яке хвилювало його. Не "чому ми там", не "для чого", а саме "скільки грошей". Тимофій кричав, бив посуд, але потім таки заспокоївся.

— У цій країні революції будуть вічними, а ладу не буде. І за що ви збираєтеся тут залишатися? Я прошу тебе. Поїхали.

— Ні. Я залишуся.

— Тоді тобі доведеться вибрати: або я, або Україна! Я тут залишатися не хочу, — сказав Тимофій.

— Україна, — коротко відповіла я. Після цього я встала з-за столу, переодягнулася і знову поїхала на Майдан.

Наступного дня чоловік передзвонив і попросив зустрітися.

— Останній раз питаю: ти їдеш?

Я мовчала.

— Дурепо! Ти здохнеш в цій країні разом зі своїми ідеалами і мріями. А я навіть на похорон твій не приїду! — верещав мій коханий.

...Ми зі старшим сином залишилися. Молодший поїхав з татом, проте вже через два місяці повернувся додому, бо зрозумів, що не може жити без однієї дівчини, з якою згодом і одружився.

З нашого розкішного дому нам з дітьми довелося переїхати в орендовану і скромнішу квартиру. Адже Тимофій при розлученні будинок забрав собі. Забрав також машину і гроші. Його юристи виявилися кмітливими і все майно перевели на фірму, яка була зареєстрована на нього. А я не мала бажання воювати з тим, кого так довго кохала. Я мала якісь заощадження і хист до роботи, тому була певна, що не пропаду. Зрештою, старший син теж уже добре заробляв.

У Тимофія в Греції нічого не вийшло. Бо там його одяг нікому не був потрібен. Та і там немає таких знайомих, як були в нього тут. А найголовніше — там треба працювати чесно. А Тимофій цього ніколи не вмів.

А я? А я на Майдані знайшла нове кохання: вчителя історії, який був у самообороні Майдану. Тепер він захищає мене і всіх українців на сході. І я знаю, що це — справжній чоловік. Бо, що б не сталося, він не стане тікати.

Ніколи б не подумала, що в житті мені доведеться вибирати між чоловіком і країною. Та, виявляється, моя Україна мене врятувала. Врятувала від порожнього життя з продажними людьми. І подарувала мені справжні почуття. Дякую Тобі, моя Україно. Ти виживеш. Бо ми тебе не зрадимо. Ніколи.

Ірина, 44 роки

Джерело: "Моя сповідь №1(37) 2015"