А я теж хотіла кохати.

Думаю, що є жінки, які також потерпають від того, що і я колись.

Я довго не наважувалась розповісти вам про свою проблему - дуже вже вона пікантна. Тому маю прохання: нехай цю мою невеличку сповідь прочитають дівчата, а хлопці в цей час подивляться футбол...

... Він цілував мене так палко та ніжно, що я хотіла ще і ще. Коли стискав мене в обіймах, я відчувала, що це от-от станеться. Я хотіла його вже і зараз. Його руки опускались нижче і нижче, а коли Віктор почав мене гладити — там, здавалось, що я умліваю від насолоди... Аж раптом він різко зупинився: "Мені треба додому. Вибач. До зустрічі". У ТЕБЕ НЕВЕЛИЧКИЙ ВРОДЖЕНИЙ ДЕФЕКТ

Віктор був моїм першим коханням. Ми разом вчились у школі, він був на рік старший. Я вчилася у десятому класі, а він — в одинадцятому. Кохання спалахнуло після однієї з дискотек. Він просто запросив на танець і став говорити компліменти. А потім був перший поцілунок під зорями, перше Освідчення і на Восьме березня він навіть подарував мені срібну каблучку. Сказав, що після закінчення школи мене чекає вже золотий перстень, а далі — весілля.

У нас було багато планів: народити дітей, збудувати хату. Навіть хотіли купити корову. Для дітей. Для нас, простих людей, які виросли в селищі міського типу, це було нормальним бажанням. Але не судилося. Після того вечора, коли він ось так сказав і пішов, ми не спілкувались. Я не могла зрозуміти, що сталося. Думала, що проблема у ньому, адже це у нас мав бути "перший раз".

Чекала дзвінка, але його не було. У школі він не з'являвся, його друзі казали, що захворів. Але за два тижні ми таки зустрілись поглядами. Ввечері пішли до місцевого кафе поговорити. "Вибач, але я не знав, що робити, я злякався, тому й втік, — сказав він. — Але ти мусиш знати: у тебе там... ну, щось не так".

Ці словая запам'ятала назавжди. Сльози, розпач, біль. І велика купа знаків запитання. "Щось не так". А що? Що, що в мене там? Невже я не така, як всі? Після такого про ніяке кохання й мови не було. Ці два місяці я ходила сама не своя. Боялась щось комусь сказати. Не знала, що робити, але була впевнена, що ніколи не вийду заміж. Мама теж побачила в мені зміни: я перестала ходити на дискотеки, часто зачинялася у своїй кімнаті, щораз рідше бачилася з подругами.

Але все сталося само по собі. Вкотре почалося місячне, і воно було таким болючими, що мама вирішила завести мене до жіночого лікаря. Вперше у житті я йшла до гінеколога з надією на порятунок. Може, вона мені дасть відповідь на запитання, яке турбувало мене вже півроку. " Скажіть, а в мене там усе нормально? Бо мій хлопець сказав, що ні", — несподівано для себе випалила я, одягаючись. "Дівчинко, ти здорова, і це найважливіше. Ате, що у тебе трохи збільшені статеві губи, не так важливо. Люди ще не з таким живуть! Утебе невеличкий вроджений дефект, який ніяк не вплине на твою вагітність та пологи. А того хлопця, що тобі таке сказав, треба кидати вже і негайно. Бо коли любиш..."

Далі я не чула нічого. У голові крутилось лише одне "вроджений дефект". Значить, я й справді не така, як усі! Віктор мав рацію!

ВІН МЕНЕ НЕ СПРИЙМЕ

Після того як я вступила до університету, нічого не змінилось. Я й тут, далеко від дому, не ходила на дискотеки, не знайомилась із хлопцями і не цікавилась нічим, крім навчання. Мої комплекси давались взнаки. І навіть на першій студентській вечірці, коли однокурсник запросив на танець, я відмовилась. Сказала, що мені зле, і чимдуж побігла на орендовану квартиру. Я втікала сама від себе, боялась, щоб про мою таємницю не дізнався ніхто.

Я навчалась у Рівному, додому приїжджала раз на місяць. Батьки пишались мною, бо не всі із нашого селища змогли самі вступити до університету — без знайомств та грошей. Але мама і тато вирішили, що винайматимуть мені квартиру, і просили гарно вчитись, аби ще стипендію отримувати. Я не підвела — відвідувала усі заняття і була відмінницею.

Коли ж приїжджала додому, то теж не хотіла нікуди виходити. Казала батькам, що треба вчитись, а сама просто соромилась йти поміж люди. Боялась, що побачу Віктора, і знову насунуться спогади.

Я вже навчилася жити із своєю проблемою і не хотіла зайве думати про минуле. Я жила майбутнім — мріяла стати викладачкою.

Але від долі не втечеш!

Пригадую, як в аудиторію зайшов він. Високий, спортивний, усміхнений і дуже красивий. Олександр Федорович був новим викладачем філософії. На лекції з філософії я не йшла, а летіла, аби ще раз побачити його очі та почути його голос. А вже через два тижні ми сиділи разом в бібліотеці. Ні, ми не читали, а спілкувались, обговорювали вчення Конфуція, Сократа, теревенили про Зігмунда Фрейда і навіть згадували Еріха Фромма... У бібліотеку ми приходили в той самий час, а потім разом йшли додому, бо жили на паралельних вулицях. І коли через кілька місяців Сашко мене поцілував, я була на сьомому небі від щастя!

Але інколи я так хотіла від нього сховатись. Боялася, що він нагадає мені про "вроджену ваду". Я не спала ночами, страждала від того, що хотіла його, але боялась, що і він не сприйме мене такою.

Все ж ми почали зустрічатися. Сашко одразу познайомив мене зі своїми друзями, і з ним ми почали ходити в кіно, до ресторану і навіть раз він затягнув мене на дискотеку. У його друга був день народження. Ми веселились, танцювали, випивали. А коли їхали в таксі, Сашко, палко цілуючи, запросив мене до себе додому. Я, нічого не пояснюючи, сказала "Ні!" і поїхала додому.

Наступного дня усе було, як завжди. Сашко не тиснув на мене і нічого не розпитував. Він зрозумів, що я незаймана, а вже через кілька тижнів зробив сюрприз. Запросив на вечерю, а потім завіз у розкішний готель.

Але і в ту ніч я поїхала додому. Нічого не пояснюючи, просто втекла. Цього він не витримав. Ми розсталися. Я написала, що не люблю його. Бо була певна: коли Сашко дізнається про мою таємницю, то сам мені скаже ці слова.

КОЛИСЬ ЖІНКИ ПРО ЦЕ І НЕ ЗДОГАДУВАЛИСЬ

Я б, напевне, мучилась усе життя, якби не один випадок. Якось однокурсниця Зоя запросила мене на день народження. Після кількох келихів шампанського вона раптом заговорила про симпатичного гінеколога, який робив їй операцію.

"А що, п'ять тисяч гривень — і ти прекрасна скрізь, — тихенько ділилась вона зі мною. — Чоловіки люблять ідеальних жінок! А в мене після народження донечки проблема виникла, навіть соромно розповідати. Рязтягнулося все, розумієш? Я аж плакала..." Я здивовано подивилася на неї: "Будь ласка, розкажи! Мені, здається, теж потрібна допомога".

Того вечора Зоя дала мені візитку свого лікаря. Наступного ранку я сиділа під кабінетом із надією на те, що моє життя налагодиться, єдиною проблемою були гроші. Гінеколог сказав, що операцію можна зробити через два тижні. Я записалась на п'ятницю, щоб вже у понеділок могла піти на пари. Тайлікар заспокоїв: "Колись жінки ціле життя комплексували, а тепер це можна виправити досить легко. Зменшимо. Зробимо все симетрично, гарно. А вже через місяць ти забудеш, що булау нас".

Зоя позичила мені дві тисячі гривень, тисячу взяла у батьків, сказала, що треба заплатити за квартиру наперед, а ще дві мала заробити за два тижні, які залишилось до операції. Мені пощастило, бо роботу я шукала недовго. Відкрилось нове нічне кафе у Рівному, а я працювала барменом. Після дванадцятої відвідувачі ставали щедрими, а дехто вдосвіта просто розкидався грошима. Відтак дві тисячі я заробила за десять днів.

Що вам розказати... Операція тривала півтори години. А коли я вийшла з лікарні, то світ ніби перевернувся — моя проблема зникла. Аще я знала, заради кого зважилась на лабіо-пластику...

Я ВЖЕ НЕ БОЯЛАСЯ НІЧОГО

На екзамен Олександр Федорович мене не чекав, поставив оцінку просто так. Але я прийшла. Зайшла в аудиторію останньою, тоді, коли він уже збирався додому. "Я хочу тягнути білет", — промовила до нього. І знову ми розмовляли, як тоді, в бібліотеці. Весело, перебиваючи одне одного та ледь ховаючи погляди. Апотім був поцілунок. Але цього разу я перша доторкнулась до його губ, бо була впевнена, що сьогодні все станеться.

Я вже не боялась першої близькості, бо минуло вже понад місяць відтоді, якя вирішила зробила лабіопластику. Я нічого не боялась. Я любила його і хотіла взаємності. Як довго я чекала цього дня! У вечір після екзамёнуу нас все сталося вперше. Не в готелі, як колись собі планував Сашко, а у нього вдома. А вже через два дні я сказала йому: "Хочу з тобою одружитися!" Отак сама і напросилась заміж. Але Сашко, здавалося, був радий.

Я переїхала до нього жити. Мої комплекси зникли, я стала впевненішою в собі. Через п'ять місяців розписались, без пафосу та зайвих людей. І тепер у нас є те, заради чого варто жити, — маленька донечка Зоя, яку я народила рік тому. До речі, ім'я для донечки ми вибирали недовго. Справді, якби ж не Зоя, то б, може, ціле життя я провела б сам на сам зі своєю таємницею. Я вирішила: коли моя доня виросте, я розповім їй про свої комплекси. Не хочу, щоб вона відчула те, що я — у роки своєї юності. Ану ж таке успадковується?

Джерело: "Моя сповідь №3(39) 2015"