Божа кара

Водій, який збив мого батька, невдовзі загинув так само.

Мої батьки жили у селі. Невелике обістя, трохи поля за селом. Батько, попри важний вік, ані хвилини не сидів без діла.

То на город біжить, то до крамниці за якимсь дріб'язком, з якого потім швидко майстрував свої "винаходи": вітрячок, що рятував від спеки, систему поливання для грядок, щоб мама відра з водою не тягала.

...Це сталося у травні. У суботу надвечір батько вийшов за село, до поля, щоб поправити огорожу. Зустрів сусіда: погомоніли, тож коли поверталися додому, вже зовсім звечоріло. Чоловіки, розмовляючи, йшли узбіччям, і так сталося, що батько був крайнім від дороги. Ревіння мотора, глухий удар — і обидва пішоходи, пролетівши кілька метрів, опинилися на асфальті. Водій автівки, яку на величезній швидкості занесло саме туди, де йшов батько із сусідом, натиснув на газ і рвонув з місця. Якби не жіночка, що живе на краю села, ймовірно, ніхто б і не дізнався, що то була за машина і хто нею кермував.

Жінка викликала "швидку", і батька повезли до найближчої лікарні. Коли ми з матір'ю приїхали, він був у реанімації. Живий, але не при тямі. За кілька годин, такі не опритомнівши, батько помер — травми голови виявилися несумісними з життям. Сусід вижив — у нього були важкі переломи, проте лікарям його таки вдалося витягти з того світу.

Ми з матір'ю були у жахливому стані, так швидко усе те сталося. З райцентру приїхали правоохоронці, ходили селом, розпитували, а потім сіли в машину й поїхали. У день похорону прийшла сусідка, котра й викликала "швидку": "Вам міліція нічого не розказувала? Я ж бачила, хто вбивця, і все їм переповіла. За кермом того джипа сидів син колишнього начальника райвідділу міліції".

Наступного ж дня я пішов до дільничного. Уже при першій зустрічі мене дещо насторожило. "Так, ми маємо свідчення жінки. Але ж було вже темно, а вона підстаркувата, могла недобачити, треба все перевірити".

Перевірка тривала і ніяк не закінчувалася. Мої візити у міліцейські кабінети спочатку сприймали нібито із співчуттям, а далі стали відверто проганяти геть. На адвокатів у мене грошей не було, тож довелося опановувати юридичні тонкощі самому. А тут і ще й інші неприємності додалися—жінка, котра була основним свідком, відмовилася свідчити. Мені так і пояснила, що боїться за своє життя та здоров'я. Вона розповіла, що отруїли її собаку, двічі побили шиби у хаті, а невідомий телефоном пригрозив: "Розтулиш рота, підеш услід за собакою".

Спроба поговорити з убивцею мого батька та його рідними теж закінчилася нічим — мене вигнали такими матюками, що я, певно, і за все життя стільки не чув. І от нарешті суд. Його рішення вразило мене не менше, аніж жахлива смерть батька. Авто, виявляється, їхало з дозволеною швидкістю (і все це підкріплено "доказами"). А ДТП сталася з вини пішоходів, які у не встановленому місці несподівано вискочили перед машиною. І все. Крапка.

У коридорі суду родичі водія мені пояснили, мовляв, не шукай клопоту на власну голову — нічого не доведеш. І справді, куди б я не рушив, наче стіна виростала переді мною.

Згодом дізнався, що той міліцейський синок-убивця одружився. У нього народилося двійко дітей. Зустрівшись у селі з ним чи його родичами, ми не віталися, навіть переходили на другий бік вулиці. А потім він з родиною переїхав.

Аж за кілька років одна із сусідок (тих, що знають про все на світі) розповіла таке, що я й повірити не міг. Виявилося, убивця мого батька... загинув, не доживши до 30 років. Та найбільше вразило те, як саме він помер. Сусідка розповіла, він укотре кудись гнав на іномарці. Залишив машину по один бік вулиці, а сам, щоб не робити добрий гак до пішохідного переходу, вирішив перебігти магістраль із чотирьох смуг руху. З-за автобуса не побачив легковика, що сильно розігнався, і потрапив просто під його колеса. Ще живого його доправили до реанімації. Він помер за кілька годин від травм голови. Як і мій батько...

Петро

Джерело: "Моя сповідь №2(38) 2015"