Бог усе бачить

Мій знайомий грабував храми. І дорого за це поплатився

Колись у молоді літа я мав проблеми із законом. Саме тоді й познайомився з одним спритником, про якого хочу розказати. Тепер про минуле я можу говорити спокійно, не ховаючи очей, бо свою кару за злочини перед людьми відбув. І все усвідомив.

Горілка, цигарки, дівчата, деколи трохи наркотиків. Такими були мої юність і молодість. Серед іншихдо нашої гоп-ком-панії якось затесався Стасик (принаймнітак ВІН назвався, а документів його я не бачив). Тоді йому було десь під тридцять, а може, й більше. Завжди мав гроші. Якось він покликав мене вбік і запропонував піти з ним "на справу": "Зазвичай я працюю сам, але тут таке діло... Потрібна буде твоя допомога".

Я відразу погодився, навіть не питаючись, про що йдеться. Не скажу, що мною тоді керувало бажання наживи, радше кримінал для мене, "матусиного синочка", видавався справжньою справою.

...Стасик поночі зламав навісний замок на дверях храму й, підсвічуючи ліхтариком, став нишпорити по церкві. Знайдені реліквії — потемнілі від часу ікони, церковні чаші, хрести — скидав у мішки. Моя роль у цій справі полягала в тім, що я мав пильно стежити, чи не йде хтось із селян. У такому разі мав подати знак. А ще я підносив мішки до багажника старої "Жигульки".

Видно, та справа виявилася вдалою. Стасик мені щедро заплатив і обіцяв взяти "на справу" ще раз. Він навіть взявся мене повчати, як знаходити "товар". Виявилося, він дізнавався, коли в невеликих містах чи селах храмові празни-ки. Приїжджав туди (причому не власним авто, а автобусами чи попутками), йшов до храму. Вітався з людьми й поводився так, наче він родич когось із селян. Були й такі, що запитували, мовляв, ти чий. Тоді шахрай називав популярне ім'я, мовляв, до Марії приїхав чи до Івана, а наївні селяни самі доповнювали: "А, певно, до Заго-роднього?" — "Так, так!"

Так спілкуючись, пильно стежив, що є цінного в церкві та як туди можна пробратися, чи зачинені вікна, чи міцні замки на дверях. А потім витримував паузу, щоб люди забули про "Іванового гостя", і вночі виносив із церкви все, що становило цінність.

Якось я спитав, мовляв, чому не перекваліфікується на щось і н ше, бо ж церква таки. "А Бог поночі не бачить", — розреготався Стас.

Гроші, які він мені дав, розійшлися швидко. А потім у моєму житті сталися зміни: через участь у бійці, в якій загинув хлопець, я загримів за грати. Там я багато думав про той спосіб життя, який провадив, усвідомив, що я пішов хибним шляхом. Перш за все попросив пробачення у батьків і став вимолювати прощення у Бога.

Потім, коли я вийшов з-за ґрат, дізнався, як склалася доля Стасика. Точніше, закінчилася. Як розповіли приятелі, якось він надумав пограбувати храм, де була давня чудотворна ікона. Усе й шло за планом до того моменту, коли Стас мав намір ввійти до церкви. Замок виявився на диво міцним, тож зламати його не вдалося. Стас підклав під стіну кілька ящиків, щоб дотягнутися до вікна. Склорізом вирізав півшибки, і коли почав влазити у приміщення, решта скла, що нависало згори, зірвалося і полоснуло його по шиї. Там його зранку і знайшли: стіна храму закривавлена, а під нею — бездиханне тіло... Знаєте, коли я слухав про цей випадок, то не здивувався. Бо попри твердження покійного приятеля Бог таки все бачить.

Анатолій

Джерело: "Моя сповідь №5(41) 2015"