Закон а не "понятія"

Місцева "газова мафія" підпалила мені будинок і намагалася відібрати бізнес за те, що відмовився платити "данину". Але я переміг!

Я думав, що така історія могла ю статися хіба що у лихі 90-ті, але не в наші дні. Здавалося б, часи "беспределу", коли кожен хапав, що хотів, не боячись відповідальності перед законом, відійшли у минуле. Але де там!

Усе почалося ще чотири роки тому, коли я вирішив придбати будиночок у новозведеному котеджному містечку. Всього в ньому планувалося 45 будинків. А зводилося воно на гроші людей, які планували там жити.

Ми підписали всі необхідні документи, внесли кошти і на самі будинки, і на газопровід. На той час, у 2010-му, він уже був там прокладений. І це стало додатковим аргументом для мене і моїх майбутніх сусідів, чому ми вибрали цю ділянку.

І ось настав час заселятися. Більшість людей уже в'їхали у будинки. Місяць ми жили з газом, аж одного дня нам його перестали подавати. Чому? Бо якась спритна фірма встигла прибрати газопровід до рук і набити на тому кишені. Нам заявили: "Газ подамо, але заплатіть за приєднання до газопроводу". Звісно, всі обурилися, ми ж уже платили! Але за документами, які надала ця фірма, виходило, що забудовник не мав права нічого нам гарантувати.

Ми ходили різними інстанціями, найперше пішли в обласну службу газу. Але чиновники скрізь лише руками розводили. Мовляв, тут справа спірна, нічим допомогти не можемо. А один із них "по секрету" повідав: фірма, яка нас "нагріла", належить зятеві депутата, з ним важко сперечатися. "Заплатіть, — порадили нам. — Гроші не такі вже й великі, але неприємностей буде менше".

Я і мої сусіди були шоковані. Це відколи у нас в Україні з'явилася приватна газова гілка?! І за якими законами живуть той депутат і його зять? Урешті склали колективну заяву до суду. А от далі почалося найцікавіше...

Десь через тиждень до мене прийшов сусід і попросив викреслити його прізвище з позовної заяви. "Знаєш, мені легше заплатити, — пояснив він. — Зима на носі, а ти знаєш, як наші суди працюють". За кілька днів до мене прийшли з таким самим проханням ще двоє сусідів, потім до них пристали й інші. У результаті — я лишився одиним-єдиним позивачем.

Що сталося? Це я зрозумів тільки тоді, коли до мого будинку приїхав позашляховик із затонованими вікнами і двоє кремезних хлопців запросили мене на "чоловічу розмову". Мене переконували забрати заяву і "не дратувати серйозних людей, бо буде гірше". Ось так вони вирішували справу і з моїми сусідами!

Але я не поступився. Судові засідання постійно відкладали з тієї чи іншої причини. Я розумів, що закон на моєму боці, але суддя не хоче сваритися з депутатом та його зятем. Але я наполегливо чекав, а тим часом обігрівав свій дім дровами (добре, що конструкція печі дозволяє!), а їжу готував на електричній плитці.

Усе-таки суд я виграв. І навіть апеляція, яку подали мої кривдники, їм не допомогла. Думаєте, після цього нам увімкнули газ? Ні! Зробити це, означало визнати мою правоту, а "ділки" не хотіли цього і вирішили зі мною поквитатися.

Якось я прокинувся вранці від криків сусідів. Підбіг до вікна — у мене горіла огорожа. Вогонь підбирався вже й до альтанки. Люди бігли хто з вогнегасником, хто з повним відром води. Добре, що у мене в саду шланг до водопроводу під'єднаний, тож вдалося вогонь загасити.

Думаєте, правоохоронці знайшли винних? Дільничний довго крутив у руках мою заяву і просив забрати, мовляв, доказів немає, радше за все це випадковість. Так само не знайшли і тих, хто розбив мою машину, припарковану біля офісу.

А найбільшою помстою мені була спроба захопити мій бізнес. Я торгую ексклюзивними листівками і канцтоварами. І якось до офісу в білий день завітали троє озброєних людей, зайшли до кабінету і вели зі мною переговори про те, що я мушу свою фірму продати. Кому і за скільки — мене попередять. Ось так, відкрито, нахабно й цинічно.

І все ж я не здавався. Розумів, що бавлюся з вогнем, але то вже було справою принципу. Не платитиму я данини бандитам. Є закони, а за "понятіями" жити не буду.

"Злодій повинен сидіти у тюрмі", — так казав Гліб Же-глов, якого блискуче зіграв мій улюблений Володимир Висоцький. І він мав рацію. Бо якщо ми будемо домовлятися, боятимемося сваритися із "серйозними людьми", не захочемо відстоювати свої елементарні права, то що тоді? Тоді й далі житимемо в багнюці. Тоді нашим державним гімном скоро стане " Мурка", а замість герба можна буде малювати чорну кішку. Ми кричимо "зека на нари", але чому боїмося і поступаємося тоді, коли справа стосується нас особисто? Чому нам легше віддати своє, заплатити, зробити вигляд, що не помічаємо злочину, аніж відстояти свої права?

Мені було прикро, що я сам у цій боротьбі з вимагачами. Чому мовчать усі ті, хто живе поряд зі мною?

Не знаю, чим усе скінчилося б. Але, видається, наше суспільство поволі прокидається. Цієї весни сусіди самі прийшли до мене.Якщо раніше вони вважали мене впертим і переконували, що краще сплатити гроші та мати спокій, то тепер вже говорили інакше. Оскільки спочатку тривав суд, а потім було рішення на мою користь, то газу й досі не подавали не лише мені, а й цілому містечку.

І люди врешті "прокинулися". У мене враз знайшлося кілька десятків однодумців, соратників, свідків. Усі підключили свої "зв'язки": хтось знайшов важелі впливу на депутата, хтось писав скарги на зятя-вимагача, інші кликали журналістів. І нарешті ми домоглися правди.

Грабіжницька фірма як з'явилась у нашому містечку, так і випарувалась одного чудового дня. Навіть більше, проти підприємців-рекетирів почали кримінальне провадження. Цим людям також висловили підозру про завдання мені матеріальних збитків. Справа триває. А у конфорках блакитною квіткою горить газ. За який ми нікому нічого не доплачували. Приємно!

Юрій БОРИСЮК, Київська обл.

Джерело: "Моя сповідь №6(30) 2014"