За тобою на край світу

Люди прогнали зі села парубка і його подругу-шелихвістку, коли дізналися, як він повівся зі своєю нареченою.

Чужі люди, що не знають подробиць цієї історії, дивуються: "У вас що, середні віки? Як це - вигнали? А куди міліція дивиться?". Та кожен, хто вислухає все до кінця, урешті погоджується: "То то ще не надто сувора кара!"

Наше невелике село — у передгір'ї Карпат. Люди живуть переважно з власного господарства, а влітку та восени підробляють, збираючи ягоди і гриби. У мене сім'я велика — четверо дітей. Найстаршу доньку, Марусю, до хреста тримала Галинка, моя добра подруга й сусідка. Ми — однолітки, але їй із чоловіком Бог довго діток не давав. Первісток народився, коли їм обом було добре за тридцять. Богдан — пізня дитина, така довгожданна й люба, тож не дивно, що з дитинства батьки перед ним ходили навшпиньки, у всьому догоджаючи. Я — частий гість у домі кумів, а тому бачила, що не до добра те все.

Хлопчина зростав егоїстом, уже років із п'ятнадцяти взявся верховодити батьками на свій лад. Після 9-го класу Богдан забажав стати студентом. Влаштували його в училище в райцентрі. До закінчення навчання він втримався просто дивом (або стараннями батьків і не одним заколеним кабанчиком), отримав диплом. Галинка сподівалася, що тепер син повернеться додому, та його потягло в мандри. Спочатку подався до столиці. Знаю, що за рік змінив місце праці шість разів. Час до часу приїжджав до села (восени частіше, бо тоді пачка купюр, які йому давала Галинка, була грубілою), ходив на гульки. Допомоги від сина батьки не бачили, але й далі йому потакати — приїхав, утомився, хай погуляє, відпочине.

За якийсь час доля закинула хлопця на схід країни. Він влаштувався на металургійний комбінат, йому дали кімнату в гуртожитку. Батькам писав про те, що познайомився з місцевою дівчиною і хоче одружитися. Галинка читала мені ті листи і плакала — поїхала її добра дитина серед чужі люди, якась молодиця тепер його на собі одружить і буде поганяти все життя. А мені здавалося, що навпаки — серед чужих людей Богдан швидше подорослішає, візьметься за розум і перестане тягнути від матері й батька останнє. Понад те, якщо його візьме у руки бойова дівка, то з нього, може, ще й непоганий чоловік буде.

Та, виявилося, стосовно "бойової дівки" я глибоко помилилася. Якось до мене прибігла Галинка—радісна, схвильована: "Богдан приїхав. Не сам. Каже, одружиться і житиме тут, удома!". Увечері близька родина зібралася за столом. Богдан вирішив познайомити всіх зі своєю майбутньою дружиною. Лариса виявилася тихим і тендітним дівчам років вісімнадцяти. Сиділа біля нареченого й ані на крок не відходила. Я відразу зауважила в її очах переляк і якусь неймовірну відданість своєму обранцеві.

Згодом Галинка переповіла: на роботі в Богдана стався конфлікт із керівництвом, і його звільнили. А би хлопець не опинився на вулиці, дівча вмовило батьків, і Богдан — як майбутній зять — оселився у їхній квартирі. Не відомо, що там сталося, та вже за якийсь час батько Лариси показав Богданові на двері. Дівчина заявила, що піде за хлопцем хоч на край світу. Тоді розлючений батько заявив: "Якщо так, дому в тебе більше нема".

Отак дівчисько з міської квартири опинилося у селі — без газу і води, з вигодами на вулиці. Та Лариса досить мужньо терпіла незручності й навіть намагалася допомагати Галинці в хатній роботі, бо спочатку Богдан носився з нею по селу, як із писаною торбою. Однак минуло зо три місяці, і хоч як я випитувала в кумів, коли ж весілля, відповіді так і не почула. Натомість бачила, як на очах спочатку смутніє, а потім і марніє Лариса. А якось почула, що між собою говорять люди: виявилося, Богдан останнім часом став учащати до місцевого бару. І не так компанія друзів по чарці його туди приваблювала, як пишнотіла барменка Наталка. Вона вже встигла двічі розлучитися, і слава про неї в селі йшла не дуже добра.

Я кинулася до Галинки: "Треба його спам'ятати, зупинити!" Але розмова зі сином нічого не дала. Кума розповіла, що той вислухав і лише засміявся, мовляв, селюкам лише б плітки розпускати. Лариса не докоряла йому, мовчки сновигала обійстям, невміло хапаючись за сільську роботу, або ж годинами сиділа біля вікна в кімнаті. Ми намагалися її розбалакати, та хіба дівчиськові цікаво слухати теревені двох сільських бабів? Подруг у неї не було, телефонувати додому, як я дізналася, вона не наважувалася.

А потім сталося те, прощо згадувати боляче. Напередодні Івана Купала Богдан зібрався і пішов із хлопцями "навідьми". Вже наступного дня село гуло, як він із Наталкою через багаття стрибав, апотім безсоромно... і в гречку. Після ночі без сну Лариса ходила двором бліда як мара, а коли дочекалася гульвісу, вирішила, що саме час поділитися важливою звісткою. Ту розмову підслухала Галинка — й відразу прибігла до мене за порадою. Бо було чого бігти: Богдан, почувши про те, що стане батьком, заявив нареченій, що вона йому більше не люба: "Ти краще повертайся до батьків, у мене є інша..." Лариса на те тихо відповіла: "Я вам не заважатиму".

Далі схвильована мати не слухала: "Що робити? її ж батьки назад не приймуть, тим більше — вагітну! А це ж наш онук!" Ми з півгодини, плачучи, радилися, як діяти.

Урешті Галинка вирішила, що вмовлятиме сина, аби Лариса й далі лишалася у селі. "Якщо Богдан не хоче бути батьком для дитини, то принаймні в неї будуть бабуся й дідусь!" — несподівано твердо сказала кума. Такою Галинку я ще ніколи не бачила.

Вона побігла додому, та вже за кілька хвилин повернулася назад: "Лариса кудись зникла!" Документи, гроші, речі дівчини —на місці. Рейсовим автобусом, що їздить раз на день, із села вона не виїжджала. Куди вона могла подітися? Самотужки шукали її до вечора. Коли стемніло, а Лариса так і не повернулася, забили на сполох.

На світанку до пошуків долучили всіх, кого могли. По обіді Ларису знайшли в лісі. Вона вже була нежива. У кишені записка: "Не звинувачуйте нікого в моїй смерті. Дитино моя, пробач..."

...Такого похорону в селі ще не було. Прийшли і старі, і малі. Плачучи, провели нещасну і її ненароджене дитя в останню дорогу. Та на похороні не було тих, через кого сталося це горе, —Богдана і Наталки. Він сховався на горищі у батьківській хаті("Гуде там другий день", — коротко сказала Галинка, яка організувала поховання і поминальний обід), а барменка, як тількино почула, що дівчину знайшли повішеною, гайнула із села світ за очі.

На тому історія не скінчилася. За кілька днів люди зібралися на схід і заявили, що Богдана та його пасію не хочуть бачити в селі. Згорьована мати плакала, але нічого не казала, не заперечила й не стала на захист сина. Уже наступного дня молодик на світанку, аби нікого не зустріти, рушив геть.

...Батьки Лариси приїжджають на могилу доньки раз на рік, дорога неблизька, і мати після удару зовсім недужа стала. Але біля хреста хтось постійно лишає живі квіти, горить запалена лампада. Я знаю, то Галинка просить у Лариси пробачення за сина...

Антоніна

Джерело: "Моя сповідь №5(29) 2014"