За коханим світ за очі!

Ми із Сашком працювали в Італії, а моя мама думала, що я сиджу на парах в університеті.

У школі я була відміницею, мала хист до точних наук. Але, захопившись поезією Ліни Костенко та Лесі Українки, пробувала писати вірші, і, як мені здавалося, у мене непогано виходило. І я захотіла вчитися на факультеті культурології.

Тих балів, які я набрала при вступі, вистачало лише на платне навчання. Була впевнена, що батьки не погодяться віддавати за диплом кілька тисяч гривень на рік. Але мама сказала: "Іринко, нехай ми з батьком будемо працювати тільки на тебе і твоє навчання, але ти у нас поїдеш у місто і будеш там вчитися. На рівні з іншими дітьми!". Цю фразу я ніколи не забуду. І не забуде моя на два роки молодша сестра. Вона одразу зрозуміла, що шансів вступити на платне навчання у неї не буде —не витягнуть батьки нас двох.

Мама й тато зробили все для того, щоб я почувалася комфортно у чужому місті: винайшли квартиру, давали гроші на прожиття та навіть не вимагали , аби я у вихідні приїжджала додому. Мовляв, у суботу можеш і в бібліотеку піти. А я чекала суботи й неділі не для відпочинку за книгами, а із друзями. Ми ходили у клуби, пили шампанське та відривалися сповна.

Я могла тижнями не ходити на пари і була впевнена, що жодної "енки" у мене не буде. Староста групи, який вирішував усе, до мене залицявся, не раз запрошував на побачення. Але Олег був не у моєму стилі. Мені більше подобалися спортивні, високі та харизматичні чоловіки. Одного такого я й зустріла у диско-клубі.

Уже після першого побачення зрозуміла, що закохалася. Не могла прожити без нього й дня. Я дедалі рідше почала приїжджати додому, бо вихідні ми проводили разом. Але тепер уже мені не треба було ніяких дискотек, я мріяла про спокій і тишу. Лише б Сашко був поруч.

Але щастя тривало недовго. Через півроку він прийшов у гості із великим букетом моїх улюблених ірисів. "Прости мені, кохана, але я мушу тебе покинути, — тихенько сказав і міцно стиснув мою руку. — Не назавжди, але надовго".

Сашко вже давно хотів поїхати до Італії, чекав лише дзвінка від друга, який готував для нього документи. Я його відпустила. І вже через три дні він був у Мілані. Десять років тому у нас ще не було мобільних, тому ми домовилися, що Сашко телефонуватиме на домашній. Уранці я ходила на пари, а ввечері сиділа за книжками і чекала його дзвінка.

Коханий міг тижнями не телефонувати. Спочатку йому було важко — він не міг знайти постійної роботи. Кількаденних підробітків не вистачало на те, щоб самому винаймати квартиру, мусив жити в одній кімнаті з п'ятьма українцями. Та з часом життя у нього налагодилось. Він сподобався заможній дамі, котра саме шукала водія для себе. Підзаробивши трохи грошей, Сашко почав думати про те, щоб забрати й мене до себе. А вже через кілька місяців я їхала до коханого в Мілан. Моя поїздка була таємницею. Про те, що їду за кордон, знала лише моя сестра. Сашко пообіцяв купити їй кросівки за "прикриття".

Я знала, що не повернуся додому. Мама думала, що сиджу на парах в університеті, а я обживалася тут, на чужині, шукаючи роботу. Сестра Ліля мене не видала. Аж допоки через два місяці ми не зателефонували додому і не зізналися в усьому.

Мама лютувала. Стільки грошей вона вклала у моє навчання! А донька такій "віддячила". Я почувалася дуже винною перед нею. Проте жодного разу не пошкодувала, що все кинула і поїхала за коханим світ за очі.

В Італії ми дуже гарно жили — орендували невеличку, але затишну квартиру, почали про дітей замислюватися. Жартували із Сашком, що назвемо дитя італійським ім'ям, мовляв, у дитсадок і в школу піде, буде там своїм... Але Костик, якого я зараз ношу під серцем, побачить світ тут, в Україні.

Після того, що сталося у нас, у східних областях, Сашко не зміг бути осторонь. Як дізнався, що двоє його одногрупників поїхали на Донбас, вирішив теж боронити свою країну. Ми залишили свою квартирку і повернулися до Луцька.

Щойно ступили на рідну землю, чоловік одразу пішов у військкомат. Якщо щиро, я воліла б зостатися у Мілані. У спокої, затишку. Але Сашко упертий, його не переконаєш. А я? Що я? Де чоловік — там і моє місце.

А вже через місяць його забрали в армію. І я знову його відпустила. Мені важко, бо тепер ми тижнями не чуємо одне одного. Не завжди він може мені телефонувати. Переживаю, як він там: перловку, мабуть, їсть, а я тут борщ варю, який він так любить...

Я знаю, що Сашкові важко, але розумію, що він робить все для того, аби його син гордився татом. Через місяць мені народжувати. Я сподіваюся, чоловіка відпустять на кілька днів додому, щоб він міг бути поруч зі мною. У нас на городі вже достигнуть полуниці, які Сашко так любить...

Кожного вечора, лягаючи спати, молю Бога про те, щоб беріг чоловіка, щоб ця війна швидше закінчилась. Щоб наш Костик народився у мирній державі. Ми їхали з України шукати щастя. Але повернулися, бо зрозуміли, що воно—тут.

Ірина МИХАЙЛЮК, 31 рік, м. Луцьк

Джерело: "Моя сповідь №6(30) 2014"