Як я торгувала щастям

Хто зна, скільки б ще я шукала свою половинку, якби приблудний пес Барсик не подивився жалісно мені у вічі.

Надворі мороз і вітер. Не дивно, що моя тітка Олена застудилася. Я поспішаю до її квартири, бо вчора мати зателефонувала і сповістила, що Олена захворіла.

Знали б ви мою тітку! Вона торгує квітами, і власники крамниць готові битися за неї. Олена вважає, що це не робота, а відпочинок для душі. "Я продаю не квіти, а привітання після довгої розлуки, освідчення у коханні, вибачення за свої провини, радість і щастя з нагоди народження нового життя на цій планеті, — філософськи повторює вона час від часу. — Буває, що й скорботу і біль через втрату дорогої людини, але це рідко..." "Іншими словами, продаєш що хоч, тільки не квіти", — жартую у відповідь.

А як Олена складає букети! " Гіпсофіла одержала свою назву від богині ніжності, — повчає вона покупця. — У поєднанні з ліліями і білокрильниками це буде гарний вияв почуттів..."

Торкаюся дзвінка біля дверей квартири. Мало не зразу мені їх відчиняє тітка Олена: високе чоло, на якому ледь помітні зморшки, коли вона невдоволена, зелені очі не вицвілі, як це буває в людей, у яких вмирає душа, а живі, з іскринкою, прямий ніс, м'яке підборіддя...

Ніхто не скаже, що їй вже 57, бо вона і досі схожа на одну з тих квіток, що продає.

— О, Лілько, привіт! Ти як тут? Я трохи розклеїлася — застуда. Але нічого, мине.

На кухні розповідаю їй про свої справи в університеті, викладаючи при цьому нехитрі гостинці: баночку з медом, горіхи, липовий чай.

— Ой, Лілько, коли ти вже потішиш свою матір онуками? — раптом питає тітка. — Молода, красива... Невже нема жодного гідного залицяльника?

Вона обожнює говорити про моє майбутнє заміжжя. А мене це сердить, бо навіть хлопця у мене немає.

— Ти почекай, а я на годинку-дві до крамниці вибіжу, — каже Олена. — У мене лишилося ще два горщики троянд, пропадуть...

— Куди?! З твоєю застудою треба тиждень вдома сидіти! Хочеш, я потурбуюся про твої квіти? Спробую себе в ролі продавця-флориста. Ти ж казала, що торгувати щастям — приємно.

Олена лише невдоволено морщить носа, але хіба є інший вихід?

Вже через півгодини прямую до маленької крамнички на розі вулиці. Здалеку видніється вивіска "Щастя", намальовані квіти на якій так вдало вкрив іній, наче вони справжні.

— Ну що ж, щастя, відкрийся для мене, — всміхнулася я, повертаючи двічі ключем у замковій шпарині. Відчинивши двері, вловлюю мішанину квіткових запахів і ще якусь дивну атмосферу, яка огортає мене із самого порога. У крамничці проводжу близько двох годин, і коли вже виходжу надвір перед тим, як зачинити, якийсь хлопець підбігає і мало не хапає мене за плече.

— Не зачиняйте!

— Гаразд, — всміхаюся я. Вже через кілька хвилин відбираю для хлопця п'ять найкращих троянд. Він явно кудись поспішає, бо швидко розплачується і вибігає. "Продаю не квіти, а почуття..." — згадуються мені тітчині слова. Сьогодні він зізнається комусь у коханні. Коли ж я дочекаюся такого?

Коли зачиняю вдруге, бачу неподалік великого собаку разом з повідцем. Певно, загубився. Витягнувши з сумочки залишок пиріжка, який недоїла, кидаю собаці.

Вдома хвалюся проданим товаром. "От і добре,—каже Олена. — Можливо, завтра вдасться продати решту троянд". Мене не дуже тішить альтернатива бути продавцем ще один день, але тітці треба вилікуватися.

Наступного дня іду в крамничку швидше. І знову — той неймовірний аромат квітів, який викликав у душі змішані почуття затишку й легкості. І тут мою увагу привернув собака за вікном. Той самий, що й учора, з нашийником. Напевно, запам'ятав, що тут їв, тому й вернувся. Пошкодувала, що не маю з собою чогось їстівного. Але через дорогу — продуктовий магазин. Біжу по ковбаску, щоб пригостити вже знайомого друга. Собака, коли я підійшла, привітно глянув, наче знав, що я маю дещо для нього. Надворі щипав добрячий мороз, тож я вирішила запросити свого "гостя" всередину крамнички. Я відчинила двері перед собакою, але він незворушно дивився на мене.

— Чого дивишся? Заходь, — мовила я.

Лише після цієї фрази собака ввійшов, отже, дресирований. Я дала йому кусень булки та добрячий шмат ковбаси. Собака далі дивився на мене, не торкаючись їжі, тож я знову скомандувала: "їж!" Після команди пес накинувся на їжу. Лише тепер я помітила на ошийнику маленький медальйон. На ньому була вигравіювана літера "Б", значить, собака має господаря. Цікаво, чому його ніхто досі не шукає? Поки пес пив воду з квіткового горщика, мені мимоволі подумалося, що на це сказала б тітка Олена, для якої цей квітковий магазинчик схожий на якийсь незбагненний храм, а в ньому тепер хазяйнує якийсь приблудний пес. Але ж не виганяти його на мороз!

Я дала йому кличку Барс, але він неохоче відкликався на неї.

Коли я вже закінчувала свої справи в магазинчику, двері відчинилися, і я побачила симпатичного хлопця. Світло-карі очі, тверде підборіддя, темно-каштанове волосся, високий — просто красень.

—Добрий вечір, хочете купити квіти? — спробувала я скористатися одним з прийомів тітки.

— Добрий, — привітався у відповідь незнайомець. — Так, тобто ні... Я хотів запитати про собаку. У мене пропала собака, я шукаю її. Може, ви десь бачили великого пса, зовні схожого на...

У цей момент Барс вибіг просто до хлопця, голосно гавкаючи. Я спочатку злякалася, але, коли обличчя незнайомця засвітилося усмішкою, зрозуміла, що все гаразд.

— Бата! Ну все, досить вже... — намагався вгамувати господар собаку, який виражав свою радість з приводу зустрічі з ним. Це виглядало так мило. Десь глибоко в душі в мені озвалася образа на батьків, через те що в дитинстві вони відмовилися купити мені собаку...

— Як його звати? — спробувала продовжити розмову я.

— Бата. А точніше — Батильда. Це "дівчинка". Як вона опинилася тут?

Я розповіла незнайомцю, як його собака опинилася в крамничці.

— Дякую, що прихистила її. Нічого, що я на "ти"? Мене, до речі, звати Назар.

—Лілія... Ліля, — відповіла я.

— О, тоді зрозуміло, чому ти продаєш квіти, — всміхнувся Назар.

—Якщо відверто, то це не мій магазин, і продаю я тут тільки другий день лише тому, що моя тітка захворіла.

— Завдяки тобі я знайшов Батильду. Навіть не знаю, чим можу тобі віддячити. Може, прогуляємося? — запропонував Назар і поспіхом додав: — Якщо ти маєш час...

— Я вже мала намір зачиняти, тож можемо пройтися.

У відповідь на його обличчі з'явилася усмішка.

Поки ми гуляли парком, Назар розповів, що вчиться в одному з місцевих вишів на програміста, підробляє в майстерні з ремонту комп'ютерної техніки. Так, ближче знайомлячись, ми підійшли до тітчиного дому, обмінялися номерами телефонів і попрощалися. Назар виявився цікавим співрозмовником, мав добре почуття гумору, було в ньому внутрішнє тепло, яке відбивалося в очах і приваблювало.

Тітка зустріла мене у квартирі, сповненій запаху свіжоспечених пиріжків.

— Ну, як твої успіхи продав чині? — запитала тітка.

— Та ніяк, — всміхнулась я їй. — Ніхто не захотів купувати щастя. Мабуть, ним можуть торгувати лише щасливі люди, як ти. Тобі, я бачу, значно краще?

— Так захотілося чогось смачного, що я не стрималася. Та ну ту застуду! — весело мовила тітка. — А ти, Лілю, геть нікудишній працівник.

— Так, але день не пройшов даремно...

І я розповіла про Батильду та Назара.

— Ну нарешті, а то твоя мама не дочекається від тебе онуків! — тітка знову почала своє.

— Навіщо ти знущаєшся? — ледь не розплакалася я. — Я мала на увазі, що допомогла собаці. А Назар вже й забув про мене...

Але я дарма так думала. Наступного дня Назар зателефонував і запропонував зустрітися. Ми довгенько сиділи в одній із затишних кав'ярень міста і говорили про все на світі. З кожним словом його образ все глибше западав мені в душу, і я подумала, що обов'язково намалювала б його портрет, якби вміла.

Найбільше мене притягували очі з живою іскоркою радості. А ще в нього була дуже тепла усмішка. Ми ходили в кіно, на ковзанку, просто проходжувалася парком... І я, здається, закохалася. Ми цілувалися у вечірньому присмерку, чудово проводили час. А потім...

Потім я повернулася додому, бо там на мене чекало навчання. Ми щодня спілкувалися телефоном не менше як годину, приїжджали одне до одного щотижня.

А через півроку Назар освідчився мені. Я вкотре на вихідні приїхала до нього. Двері Назарової квартири не були зачинені, там мене вже чекала Батильда з якоюсь коробкою, прикріпленою до нашийника. Я не зразу зрозуміла все, аж побачила на кухні святково вдягненого Назара, свічки, букети білих лілій.

— Ти знаєш, що я не можу без тебе жити, — сказав Назар, коли я ввійшла, захоплено дивлячись на все. — Тому хочу, щоб ми одружилися. Ти згодна стати моєю дружиною? — спитав він, знімаючи обтягнену оксамитом коробочку просто з нашийника Батильди...

Якусь хвилину я не могла отямитися чи то від несподіванки, чи то від щастя. А потім сказала "так". То був один з найщасливіших моментів мого життя.

Восени ми одружилися, я переїхала до Назара. Ми живемо в затишній квартирі разом з Ба-тильдою. Незабаром у нас має з'явитися синочок або донечка. " Нарешті твоя мама дочекається від тебе онуків", — ця фраза тітки Олени вже тепер мене не дратує. Бо це справді так!

А я навіть думати боюся, як склалося б моє життя, якби тоді не погодувала собаку-приблуду біля магазину...

Ліля

Джерело: "Моя сповідь №2(26) 2014"