Я вже нічого не хочу

На моїх руках — кров невинних людей. І я не знаю, як із цим жити далі, як дивитися в очі землякам.

Уже кілька днів я переховуюся у своєї сестри в Дніпропетровській області. На вулицю не виходжу, не наближаюся навіть до вікна. "Тебе хтось розшукує? Кого ти боїшся?" - питає Ніна. Себе боюся...

Я з юності мав проблеми із законом. У 16 потрапив до виправної колонії за крадіжку, у 21 відсидів три роки за п'яну бійку. Але я ніколи не був убивцею. До сьогодні.

Я не можу спати, бо щойно заплющу очі, як чую голос тієї жінки. Вона стоїть на сходах власного будинку і кричить: "Не стріляйте!" А далі — автоматна черга, і її чоловік падає, зрешечений кулями. Жінка непритомніє і каменем падає на сходи. Ми з хлопцями повертаємося і виходимо з двору.

За що ми "зачистили" того селянина? "Бо возив, гнида, продукти "правосекам", — так пояснив нам командир. — Треба провчити, щоб іншим зась було навіть дивитися у бік бандерівців". Знаєте, я не натискав на спусковий гачок автомата, це зробив інший. Але я там був. І кров того чоловіка, імені якого не знаю, — на моїх руках.

Як і тієї дівчинки, що тепер лежить у лікарні, а її батьки на небі чекають: прийде до них доня чи залишиться сиротою на грішній землі? Я не був того дня на Должанці, коли наші розстріляли автомобіль, убивши чоловіка й жінку і важко поранивши десятирічну дитину. Але якби автівка доїхала до нас, я б теж стріляв, без сумніву. Бо наш блокпост — наступний, і в нас було орієнтування, що нашою трасою рухаються чорна і червона автівки "Правого сектора". Кулі спинили їх раніше.

Але думаю, що я теж убивав. Я бачив, як у перестрілці під Андріївкою впав на землю зовсім молодий хлопець-солдат, у якого я цілився. Мертвий чи поранений? Тоді, ще три тижні тому, мені хотілося вірити, що я його вбив. Тепер молюся, щоб він вижив.

За цей місяць, відколи я взяв до рук автомат, багато чого змінилося. Я став іншим. Жорстокішим. Але й слабшим водночас. За що ми воюємо? Де правда? І чи можна отими вбивствами змінити наше життя на краще? Я бачу, що з кожним днем мій рідний Донбас скочується у дедалі глибшу прірву. Хаос і страх замість обіцяного раю. Грабують, ґвалтують, стріляють... Продажні тварюки, а не бійці!

Звичайно, мені теж платили. Ті 400 гривень на день, які мені давали на початку, були великими грішми у порівнянні з моєю зарплатнею 1800 гривень, яку й не завжди виплачували вчасно. Я працював зварником на підприємстві, де виготовляють металеві конструкції. Надихаєшся газу, очі болять від лампи... Але я приєднався до ополченців не лише через гроші. Розумієте, я був дуже обурений і злий. Хай за Яну-ковича ми не жирували, але ж хоч якийсь порядок був. Чого ті бандерівці виходили на Майдан? Вони що, думають, ніби їм усе дозволено? Убивали наших хлопців з "Беркута", потім прогнали владу і поставили свою хунту. Ще й нам стали погрожувати, що прийдуть і наведуть лад. А чого до нас на Донбас іти і диктувати, як я маю жити? Дуже розумні? Ну так і я не дурніший. "Нехай тільки потикнуться — так їх гнатимемо, що жодне НАТО не допоможе, — думав я. — Та й Росія близько, допоможе". До того ж майор, який видавав нам зброю і проводив інструктаж, казав, що маємо протриматися лише до референдуму, а далі вже за три дні будемо в Росії. А там — зовсім інше життя, там усі свої. Без фашистів і бандерівців.

Я відчував, що роблю дуже важливу справу. Коли ми з хлопцями, почепивши георгіївські стрічки, чергували на блокпостах у перші дні, до нас приходили люди, дякували. Жінки несли свіжо-спечені пиріжки і чай у термосах, називали героями. А тепер все частіше чуєш: "Забирайтеся геть, за місто, у поле! У нас діти, ми не хочемо, щоб тут стріляли". База, де ми осіли, — майже у самому центрі Краматорська. Поодинокі перехожі навіть не ходять, а бігають, насторожено озираючись. "Бандити, совісті у вас немає, повидавали мавпам автомати", — якось крикнула мені услід старша жінка.

Я й справді почуваюся отією "мавпою з автоматом". За що ми боремося, що у нас за армія? "Відтиснув" у місцевого бізнесмена "Тойоту" на потреби ДНР — так наказали. Кілька ноутбуків відібрали у студентів — теж на потреби "республіки". Нам перестали платити, командування каже, що виникли тимчасові труднощі з переказом коштів. Я думаю, що вже й не заплатять. Якби знав, що стою за правду, що вбиваю ворогів, захищаю свою землю — та я б ні копійки й не хотів. А тут почуваюся найманцем проти своїх сусідів, земляків. Я навіть гірший, ніж отой бородатий чеченець Азіз із нашого батальйону. Він стріляє на чужій землі. Я — на власній.

Як мені вдалося вибратися? Уночі після перестрілки ми ховали сімох своїх убитих. Просто в лісосмузі, без трун, мов собак закопували. Я вдав, що шукаю місце під яму. Пішов лісом у бік хутора. Дорогою роздягнувся до спідньої білизни, камуфляж заховав у яру. Попросився до хати, пояснив стареньким господарям, що мене пограбували озброєні люди. "От наволоч, — зітхнула бабуся. — Коли ж нарешті наша армія їх повідстрілює?" Мене нагодували, а вранці я вирушив до сестри.

Колись, після другої "відсидки", я "зав'язав" із спиртним, дав собі слово, що чесно працюватиму і не матиму справи з негідниками. А опинився у компанії наркоманів, "алкашів", бандитів. Ще й вірив, ніби борюся за краще життя.

Нині я вже нічого не хочу. Тільки б заснути спокійно, щоб не виривав мене зі сну той крик дружини фермера: "Не стріляйте!" І щоб не снився той хлопчина-сержант, якому я поцілив у спину. І дівчинка, чиїх батьків ми вбили, нехай живе й одужує. Але яке життя чекає на цю сирітку? Вона ніколи не простить нам того, що ми зробили... І я собі не зможу простити.

Сергій

Джерело: "Експрес №54(7559) 2014"