Я була синя від горілки

Мене звати Марта. Мені 42. І тільки три останні роки я живу без спиртного.

Ще замолоду я зауважила, що маю потяг до спиртного. Спершу то був бокаю шампанського, келих вина, та погрожу дози збільшувались, та потроху дози збільшувалися, і я вже обходилась не келихом чи вокалом, а пляшкою, а то й двома.

Тоді я взяла до рук медичну енциклопедію, знайшла там статтю про алкоголізм. Так-так, не дивуйтесь — я усвідомлювала, що стала алкоголічкою. Але, прочитавши ту статтю, заспокоїлась. Подумала: "Теж мені хвороба. Це ж не рак, не СНІД, від цього люди не вмирають. Бути алкоголіком — не страшно". І я пила далі.

Спершу шукала компанію, потім пила сама. Алкоголік я запійний. Було й таке, що після п'яти днів пиятики викидала 20 пакетів вина та чотири літрові пляшки горілки. Звісно, порожні. Після тих запоїв було дуже погано, я відходила ще кілька днів. У мене на той час вже була сім'я, дитина. Чоловік не витримав. Він усіляко намагався допомогти мені. Коли мене "підшили" вперше, я не пила три місяці, після другої такої операції — зірвалась ще швидше.

Іноді до мене приходило усвідомлення того, яка я нікчемна. Тоді єдиним виходом здавалось покласти край такому життю. Я наковталась таблеток, запила горілкою і чекала смерті. Та мене врятували. Лікували як "психічку". Але й це не стало в житті переломним моментом.

Зі мною працював психолог —розповідав, чому не треба брати до рук чарку, як я руйную своє життя. Я тоді її прямо спитала: "Тебе по голові пляшкою били? Ти в кущах п'яна валялась?" Звісно, то було про мене, а не про неї. Тоді я зрозуміла, що вона мені не допоможе.

Якось після однієї пиятики, коли я була вже синя від алкоголю, мене "витягнув" один чоловік. Зі спільноти анонімних алкоголіків. Я й раніше хотіла до них звернутись. Навіть знайшла в інтернеті, куди йти. Але тоді постояла біля дверей, подумала і вирішила—сама впораюсь. Та тоді я пішла з ним на зібрання. Послухала, що кажуть інші люди, — Господи, та вони говорили про мене! Тривалі запої, довгі дні реабілітації, а потім знову чарка за чаркою. Хтось казав і про те, що намагався накласти на себе руки. Важко було усвідомити, що перед тобою алкоголіки із таким життєвим "багажем". Бо в цей час я бачила сміливих, успішних людей — багато хто з них приїжджав на зібрання дорогими машинами!

Якщо вам колись хтось скаже, що алкоголіка можна вилікувати в лікарні — не вірте. Його можна вилікувати тільки серед таких, як він. Чим більше я слухала цих людей, тим більше розуміла, де шукати порятунку.

Я усвідомила, що моє життя — у моїх руках, у руках Господа. Поступово почала шукати шлях до Нього, адже ми довго були незнайомі. Знаєте, у програмі "12 кроків", якої дотримуюлься анонімні алкоголіки, є дуже важлива умова — усвідомити, що ти потребуєш допомоги, і визнати, що є вища і могутніша за тебе сила. Чи є хтось могутніший, ніж Бог?

Уже три роки я твереза. Не п'ю і не хочу цього робити. Звичайно, все не так просто.

Спочатку я й думати боялася про спиртне — щоб не зірватись. А тепер абсолютно спокійна, навіть коли біля мене п'ють. Я маю сім'ю — коханого чоловіка (він уже з часу "тверезого" життя), люблячу доньку. Знали б ви, як мені соромно перед моєю семирічною дитиною! Вона ж не раз бачила, у якому стані мама. Хоча чи була я їй матір'ю, коли запивала?

Найважливіше, що в мене ще є, — це відчуття власної цілісності. Я знайшла свій шлях, і мені дуже добре. Мене не лякає завтрашній день, бо я — щаслива.

Марта, м. Львів

Джерело: "Моя сповідь №3(27) 2014"