ВІД ДОЛІ НЕ ВТЕЧЕШ

Віктор вийшов із автобуса і вдихнув на повні груди свіжого весняного повітря. Яка краса! Тільки-но розпустились ніжно-зелені листочки на деревах, розкинула смарагдові килими пробуджена із зимового сну земля, духмяно пахкотіли пухнасті вербові котики, розніжено підставляючи оксамитові щічки теплому сонечку. Чоловік якусь мить постояв, насолоджуючись довколишньою звабою природи, і рушив убік сільської школи.

Уже півроку минуло відтоді, як уперше переступив поріг цього освітнього закладу. Колектив тепло й привітно зустрів молодого вчителя, котрий одразу знайшов спільну мову і з колегами, і з учнями. Хоч і не мав значного педагогічного досвіду, але так досконало знав свій предмет - історію, що школярі йшли на його уроки із задоволенням. Надто старшокласниці! Бо, крім витонченим розумом, Бог наділив його що й вродою. Тож по одна юнка потай зітхала, не зводячи променистих очей із Віктора Івановича...

Він порипуй у хвилю гамірного світлого класу. До уроку залишалось декілька хвилин, і Віктор замислено дивився у вікно, за склом буяла свіжістю весна...

- Вікторе Івановичу, - раптово порушив його спокій голос керівника десятого класу. -Я мушу на вашому уроці відрекомендувати нову ученицю. Дуже добра дівчина, відмінниця. Поважні батьки: мама працюватиме у нашому селі лікарем, а батько - зоотехніком.

- Ганно Яківно, це просто чудово, що відмінниця! Буде кому відстоювати честь школи, тим паче, що наступного року в нас фронтальна перевірка.

Розпочався урок. У двері постукали...

- Таміла, - представила прибулу класний керівник, і більше Віктор нічого не чув, адже всім своїм єством утонув у глибоких сірих очах дівчини.

Ганна Яківна щось жартувала, клас реготав, усі зацікавлено оглядали новеньку. За декілька хвилин, коли минуло загальне напруження, розпочався урок...

Повернувшись того дня до дому, віктор ніяк не міг зосередитись і зібрати докупи хаотично розкидані думки. Дружина, помітивши настрій чоловіка, поцікавилась:

- Щось на роботі? Ти якийсь напружений.

- Голова болить...

Приліг на канапі й занурився в думки... Уже два роки, як змінив статус холостяка на одруженого. Коли Юля сказала, що вагітна, без вагань влаштували весілля. А вже за декілька тижнів вона повідомила, що просто поспішила з висновками, що ніякої вагітності немає. Звичайний "збій" у жіночому організмі. Він зазирнув у вічі молодій дружині й зрозумів, що потрапив у хитро розставлені тенета. Після того почуття що не день, то більше обростали кригою відчуження... І порятунком для Віктора стала віддалена сільська школа.

Ця весна відродила його до життя. Відчував радість і наснагу від розуміння, що серце не розучилось кохати. Кожен робочий день ставав для нього справжнім святом, адже мав змогу бачити Мілу. Струнка красуня з довгим темно-русявим волоссям заполонила весь його простір. Дорослий досвідчений чоловік танув, мов віск, від яскравості її очей.

Таміла не раз ловила на собі погляди молодого вчителя. Вдавала, що нічого не зауважує й не розуміє. Адже він старший, одружений, та ще й учитель! Про що можна було мріяти? Гнала навіть думки про нього. Але ж серцю не накажеш, і воно підступно тріпотіло, коли зустрічались поглядами...

Того дня Міла чергувала у класі. Залишилась після уроків, щоб доглянути за кімнатними рослинами. Розставляла їх на підвіконні, як раптом відчула, що чиїсь теплі руки обхопили її за плечі й притисли до грудей.

- Міло... Сонце ти моє! Життя моє! Кохаю... Як же я кохаю тебе!

Віктор Іванович палким поцілунком припав до дівочих вуст. Він задихався від нестримної хвилі почуття, гладив її волосся, притискав до грудей. Перелякана дівчина відштовхнула вчителя і вибухнула гнівом:

- Удома дружина чекає, а ви тут руки розпускаєте! І як вам не соромно?!

Зміряла його поглядом, сповненим зневаги, і вийшла з класу...

Його світ став знову сірим і безликим. Зрозумів, що накоїв дурниць, не зумівши стриматись, картав себе за нерозсудливість. Тоді ж твердо пообіцяв собі, що ніколи не чинитиме нічого схожого.

Минув рік. На випускному вечорі Міла, заворожуючи всіх своєю красою, у білосніжній сукні, наче розкішна наречена, неочікувано запросила до танцю Віктора Івановича. У вихорі стрімкого вальсу пообіцяла йому забути все погане й попросила не тримати на неї зла за різкість.

- Щиро вдячна вам за науку. Ви мене надихнули своєю любов'ю до історії, тому вступатиму до педінституту на історичний факультет.

Чоловік кружляв із нею в танку і злітав до неба від щастя. Він бачив так близько ці бездонні очі, відчував запах її волосся, обіймав рукою тонкий стан і насолоджувався кожною секундою неповторних відчуттів, бо розумів, що це вперше і востаннє...

Роки навчання пролетіли дуже швидко. Захистивши диплом, Міла приїхала додому, щоб трохи перепочити перед початком робочих буднів. За вечірнім чаюванням текла тиха розмова з батьками.

- А у нас новий сусід! - згадала раптом мама.

- Хто? - поцікавилась Міла.

- Віктор Іванович. Розлучився з дружиною, купив будинок дядька Василя і вже третій місяць минає, як переїхав у село.

Каже, що все життя мріяв жити у тиші. Не давало йому місто душевного спокою.

Дівчина завмерла. Перед очима постали спогади з минулого, які весь цей час старанно ховала в закутках серця. Вона ж, навіть коли приїздила додому на канікули, ніколи й словом не обмовилась із подругами про шкільні роки, уникала розмов на ці теми, оскільки знала, що хтось та й згадає про улюбленого вчителя... А тут така новина!

Серце мало не вистрибнуло з грудей, але стрималась: батько надто пильно подивився на її розчервонілі щоки і питально звів брови.

- Піду прогуляюсь, - поспішно мовила - Провідаю Маринку, вже давно не бачились.

Буяв соковитою зеленню червень. Подекуди почали розквітати розлогі липи, і в повітрі бринів розкішний медовий аромат. Міла повільно йшла дорогою, що вела за село, її вабила безмежна краса широкого поля, де розливались густим колосом хлібні лани. Там, серед тиші і спокою, знаходила втіху для душі, впорядковувала власні думки - і всі турботи відходили у забуття. Дорога сірою стрічкою звивалась удаль, і дівчина задумливо схилила голову, помітивши втоптану в куряву польову ромашку. Юнка навіть не зауважила, як у цей час до неї наблизився високий вродливий чоловік.

- Здрастуй, Міло! Вітаю із закінченням інституту, - Віктор Іванович простягнув великий букет польових квітів і лагідно усміхнувся...

...Дівчинка років шести щосили смикала Мілу за рукав:

- Мамо, а правда, що тато був твоїм учителем?

- Еге ж! І в куток, певно, не раз ставив! - засміявся хлопчик-школяр, підморгуючи батькові.

- Шибеники! Сідайте до столу, обід холоне.

Міла весело засміялась і пригорнулась до чоловіка.

- І чого я тікала від тебе аж цілих п'ять років?

- Щоб упевнитись: від долі не втечеш! - Віктор ніжно притиснув кохану до грудей і занурився поглядом у її променисті від щастя очі...

Джерело: "Життя. Історії №14 (170) 2014"