У нього було своє життя

"Уже третій рік, як нестало нашого синочка. Третій рік живу в чорному мороці і не можу ні розумом, ні душею повірити в те, що сталося.

Ігор був єдиний наш син. Чи то недопильнували ми його, чи то, навпаки, перепильнували... Виплакала всі очі, всю себе, бо любила своє дитинча так, як тільки може мати любити. Можливо, ота сліпа любов і не дала нам побачити, що діялося з ним. Що привело його до наркотиків.

Передозування — така причина його смерті. Це вирок всьому нашому вихованню. Всій отій "правильності", обізнаності. А син, виявляється, жив своїм життям.

На його похорон прийшла Анжела, яка торгує своїм тілом. Прийшов вічно п'яний двірник Степан, і ще багато хто, на кого я, бувало, і глянути не хотіла. Та ось вони стоять поруч. Ой, не можна зарікатись, не можна зневажати когось, вихваляти лиш себе. Бо все може змінитися в одну мить. Мені боляче, як же мені боляче. Безпорадно ходжу кімнатами-залами. Хороми... кому вони тепер потрібні?

Вечорами, немов старе кіно, передивляюсь все своє життя. Із самого малечку Ігореві ні в чому не відмовляли. Голубили, ніжили, купували. Бо ж єдиний, а ми люди заможні. Примарне щастя, яке самі собі створили. Не до роботи привчали, а до розкоші та багатства. Поставили на п'єдестал і, немов на божка, молилися. Боялися в чомусь заперечити. І наробили собі лиха. Тепле слово в його вустах стало рідкістю, вчасне повернення з вечірок — поодиноким випадком. Постійно озлоблений, завжди невдоволений. Неначе в сутінках своїх спогадів бачила я тоді, що не такого життя хотілося материнському серцю.

Дошкульні, образливі слова ранили душу. Прощала. Бо я мати. Зневажливий, злий погляд — і знову прощала. І стільки того прощення було, що можна було всьому світу його роздати і ще б зосталося... Перестаралися ми. Поіншому треба було все робити, поіншому жити.

Та нічого уже не вернеш. Співчуваю тепер всім матерям. Які б діти не були, заможні, бідні, вивчені, яка різниця? Ніхто не знає, як воно в житті може бути, добро чи зло завтра загляне у ваше вікно. Не зарікаймося! Просто не зарікаймося".

Оксана, смт Оржів, Рівненська обл.

Джерело: "Моя сповідь №2(26) 2014"