У КОЖНОГО СВОЯ ПРАВДА, або ЯК ПО-РІЗНОМУ МИ РОЗУМІЄМО ЖИТТЯ

Тернопіль не таке вже велике місто, і часто трапляється, йдучи вулицею, зустрічаєш давніх знайомих, хоча іноді не відразу згадаєш, коли й де саме зустрічався з цією людиною...

Якось я випадково зустріла двох жіночок, які свого часу, доволі давно, були героїнями моїх історій. Ці пані різного віку - одній близько шістдесяти, другій, мабуть, ще й тридцяти немає. Якось так трапилося, що під час розмови з кожною окремо ми обговорювали, чи точніше, вони розповідали про одну й ту ж проблему, яка зачепила обидві родини, - пияцтво...

Старша, пані Ірина, - жінка дуже інтелігентна. Тривалий час разом із чоловіком та доньками жила в Америці. Повернувшись, іще тоді запросила мене у гості й розповідала про спосіб життя американців, про те, як жилось за океаном її сім'ї. От і тепер, зустрівшись випадково на вулиці, пані Іра почала мені нагадувати про своїх родичів. Були й радісні події в її житті, були й сумні: декілька років тому помер її чоловік, доньки повиходили заміж... Тішиться нині пані Ірина онучатами... "Слава Богу, все тепер у моїй родині добре, - каже, схопивши мене за руку, і я бачу, що в очах жінки блистять сльози. Не відчаю, ні, - радше радості, попри те, що не так уже й легко далось дійти до отого "добре". - А було ж усяко, та, хвала Всевишньому, все якось обійшлося..."

"Світланка, моя молодша, має дуже доброго і порядного чоловіка, - почала свою розповідь пані Ірина. - У них ростуть дві донечки. Дуже тішуся за них. У старшої Надійки також двоє діток - гарних, розумних. І чоловік її, Ігор, мій зять, теж дуже добрий. За Надю з Ігорем радію ще більше, бо немало горя довелося пережити доньці, та й мені разом із нею -був час, коли наш Ігор страшенно пив... То є справжнє лихо, нехай Бог боронить від такого кожну родину... Але розлучитись - то найпростіший вихід... За сім'ю треба боротись. Нелегко нам тоді було, дуже нелегко, але головне, що ми дали собі раду...

Моя Надя дуже рано вийшла заміж. Її чоловік на вісім років старший від неї. Коли одружувалися, він мав власну квартиру, машину, гарну роботу. Перші два роки все було у них гаразд. Потім донька зауважила, що Ігор почав усе частіше приходити додому напідпитку. А вже за декілька місяців зять став алкоголіком. Не описуватиму його пригод, скажу коротко: з людини він перетворився на тварину. Горілка була потрібна йому як їжа, як повітря... Не знаю, чи усвідомлював він, що живе якось не так, як мало би бути. Коли Надя, я чи Ігорева мама у хвилини його протверезіння намагалися сльозами і благаннями, як кажуть, достукатися до його совісті, сидів, мовчки опустивши голову... Не знаю, де він знаходив ту випивку, бо ж із роботи вигнали, відтак грошей не мав. Не раз бувало, понесе викидати сміття, а за декілька хвилин повертається вже п'яний. Ігор не бив Наді, не шукав пригод чи друзів. Його не цікавив ніхто і ніщо, крім оковитої. Промучившись так понад рік, Надя взяла діточок і перейшла жити до мене. Мені було шкода своєї дитини, але я розуміла, що це не найкращий вихід із ситуації. Чоловік мій помер, коли дівчатка були ще школярками, і я добре знаю, як самій виховувати дітей. Так, від Ігоря користі на той час не було, хіба що клопіт, але ж винувата в усьому горілка, бо раніше вони жили у статку, в добрі, у злагоді. Зятя треба було не покинути напризволяще, а рятувати. Бо ж навіть якби Надя вдруге вийшла заміж, інший, чужий, яким би добрим не був, батька не замінить. І ми всі не мали права залишити Ігоря самого. Він - хвора людина, і хвороба його така, що самотужки з нею не впоратися. А те, що донька пішла від нього, означало тільки одне - хотіла позбутись зайвого клопоту. Із Надею у нас не раз доходило до сварки, коли я наполягала, щоб вона поверталась до чоловіка. Я не казала, щоб донька виховувала його чи, як вона сама говорила, "їла із ним нерви". Головне, щоб була вдома. Алкоголік, як і будь-яка хвора людина, підсвідомо розуміє, що його покинули і він нікому не потрібен. У своїй слабкості сам собі зізнатись теж не хоче, тому й шукає, де б випити, щоб забутися...

Хто зіштовхувався з цією проблемою, добре знає, що це треба пережити. А ганьба яка! Скільки разів Ігор, не в змозі дійти до своєї квартири, ночував на сусідському килимку - як кіт чи пес. І поведінка така ж була, як у тварини... Думаю, ви розумієте, що маю на увазі.

Багато хто сміявся і дивувався Наді, та й мене обмовляли, що дитину, "не напоумлю". "Та лишай ти його, - казали, - таких сотню знайдеш, а не знайдеш, то що, дітям ради сама не даси? Поїдеш за кордон і заживеш як людина".

Не раз Надя плакала. Бачила я, що із сил уже вибилася, бідолашна, від того життя, але головне, що ми були разом і мету мали одну - вилікувати Ігоря від алкоголізму. Не буду описувати, як важко ми йшли до того, як пильнували кожен крок Ігоря (навіть коли йшов у туалет). Спершу було більше поразок, аніж перемог. Ми падали, але підводилися і йшли далі. Потім навіть не йшли, а повзли, бо йти вже було несила. Але свого таки домоглися. Уже більш як сім років Ігор зовсім не п'є. Чотири роки тому поїхали з Надею працювати за кордон. Діти були у мене. Тепер усі разом живуть в Україні. Мають невеличкий бізнес. З того і живуть. Нерідко, навіть перед чужими Ігор сам починає розмову про той важкий для всіх нас час. "Якби не теща і дружина, не знаю, що зі мною було б, - каже він. - Це ж стільки часу, здоров'я, нервів! Я й сам дивуюсь, як вони все це витерпіли..."

Ці слова є для мене чи не найбільшою нагородою. Та й Надя мені часто каже: "Мамо, це твоя заслуга. А я, був час, навіть ображалася на тебе. Думала, що ти просто не хочеш, щоб ми з дітьми жили в тебе..."

Моя співрозмовниця знову втерла сльозу. Мовчки закивала головою. "Так-так, у житті не буває усе гладко, - мовила; знизавши плечима, - завжди якісь клопоти... Може, й навіть тепер хтось би подумав: ну, розійшлася б Надя з чоловіком, може, й ліпшого знайшла б... Може й так, але ж хіба то так має бути? Коли вже побралися, мусять бути разом: і у радості, і у печалі..."

Розпрощавшись із пані Іриною, я ще довго була під враженням. Мені особисто, Богу дякувати, не доводилось зіштовхуватись із проблемою алкоголізму в рідних, але знаю, скільки сімей розпалося через це, скільки бід від надмірного вживання алкоголю... А перед очима завжди стояла інтелігентна пані Ірина, її донька Надя з діточками... Якими все-таки сильними виявились ці жінки, як глибоко зуміли зрозуміти проблему і знайти вихід із неї...

А того ж дня, ближче до вечора, я зустріла ще одну свою знайому - Мар'яну, про яку теж свого часу писала. Мар'яна з багатодітної родини, проте дуже добре навчалася у школі, була розумною і кмітливою.

Дівчина рано вийшла заміж і була впевнена, що свого чоловіка Василя кохає і що почуття взаємні. "Мій Василь, коли одружувався, вже мав власний бізнес, заробляв багато, - почала свою розповідь молода жінка, - мені спочатку взагалі здавалося, що я потрапила до раю. Ми чи не щодня ходили в ресторан, звісно ж, не обходилося і без випивки. Я тоді на це не зважала. Усі ж п'ють, - думала... Молода ще була, зелена. І навіть те, що вже з роботи Василь повертається щоразу напідпитку, мене теж не насторожило. Гроші приносить, господар і чоловік мені добрий - не мала на що нарікати... Але одного разу серед ночі чоловік встав із ліжка і пішов у кухню. Я тихенько пішла за ним. Василь сидів за столом зі склянкою і пляшкою горілки. Коли я увійшла, він аж здригнувся від несподіванки й зі злістю накинувся на мене, що я за ним шпигую.

Тоді мовчки пішла у спальню. Чомусь подумала, що у Василя якісь проблеми. Наступного дня я запитала про це у чоловіка. Василь відповів, що проблем немає, просто захотів випити. Відтоді почала уважніше придивлятися до нього. Пив він щодня і все більше "горнувся" до оковитої. Відповідно робота відійшла на другий план і з доброго та дбайливого чоловіка й господаря він перетворився на хронічного алкоголіка. Мої благання і сльози не допомагали. Коли заводила мову про лікування, Василь заявляв, що він не алкоголік. Діти попідростали, пішли до школи й почали соромитися батька. І одного дня я, зібравши речі, разом із ними переїхала жити до своєї мами. Там, щоправда, не до нас - сестра живе зі сім'єю, двоє братів іще не одружені, але рідні мені не дорікають. З Василем розлучилася. Стане людиною - може, ще зійдемося. Але на те надії мало. Кажуть люди, що привів у дім якусь алкоголічку і так живуть разом. Щодня там пиятики... А от свекруха в усьому звинувачує мене. Каже, коли мав Василь гроші, то я трималася його, а коли потрапив у біду і потребує сам підтримки - покинула... Я ж вважаю, що я постраждала в цій ситуації найбільше, бо сама виховую двох дітей. Мені ще алкоголіка на плечі звалити. Ой, хто пережив щось схоже і "мав справу" з алкоголіком, добре зрозуміє мене..."

Ось така ще одна історія.

Проблема одна, а вихід із неї знайшли кожна по-своєму...

Як усе ж таки по-різному ми розуміємо життя... Тут, як кажуть, у кожного своя правда...

Я зовсім не осуджую Мар'яни, ні. Є люди сильніші, більш вольові, а є слабші духом...

А от пані Іриною по-справжньому захоплююсь. Не знаю, чи багато навіть немолодих, людей із досвідом зуміли б так вчинити. Це ж потрібно не день і не місяць, щоб навернути людину до нормального життя...

Руслана Цицюра

Джерело: "Життя. Історії №14(170) 2014"