У 45 життя тільки починається!

Дізнавшись, що єдиний син зусжрічається з дівчиною з багатодітної сім'ї, батьки Костика не на жарт розлютилися.

Маринка закінчувала другий курс історичного, коли якось у бібліотеці познайомилась з Костиком.

Високий чорнявий хлопець з голубими очима відразу їй сподобався. І, як виявилося, ця симпатія була взаємною. Юнак навчався на юридичному факультеті і збирався йти слідами батьків — відомих фахівців юриспруденції.

"Мені так хороше з тобою, любий, — шепотіла дівчина, пригортаючись до грудей коханого. —Таке враження, наче ми з тобою знайомі все життя. Просто трішки не бачилися, а тепер знову зустрілися". "І вже ніколи-ніколи не розлучимося, — Костик сильніше пригорнув до себе юнку і почав цілувати її лице. — Знаєш, я інколи й сам не розумію, як жив без тебе весь цей час..."

Літні канікули пролетіли так швидко, наче їх і не було. А коли група дівчини подалася в похід у Карпати на вихідні, то юнак пристав до них. "Яка краса! — шепотів він, залюблено дивлячись на мальовничі схили гір, вбраних у чарівні різнобарвні шати. — Ти тільки поглянь! Колись ми будемо приїздити сюди з дітками, покажемо їм усі найчарівніші куточки нашої Батьківщини, щоб вони виросли справжніми патріотами. До речі, ти кого хочеш — синочка чи донечку?"

"І донечок, і синочків, — відповіла дівчина. — Ти ж знаєш, я з багатодітної сім'ї і вважаю, що діток повинно бути стільки, скільки Господь дасть". "Ти... ти у мене така... така неймовірно чарівна, — мовив хлопець. — І я так тебе кохаю, що й життя свого вже не уявляю без тебе. Жодного дня, жодної години!" Він обійняв кохану і почав палко її цілувати. І лише зорі, гори і прим'ята трава були свідками їхнього кохання.

...Дізнавшись про те, що їхній єдиний син зустрічається із дівчиною з далекого села, батьки Костика не на жарт розлютилися. "Невже ти не розумієш, що для цієї поліщучки ти просто шанс залишитися в місті? — кричала мати до сина, який саме лежав у лікарні після апендициту. — Яке кохання? Де ти його бачиш? Сину мій, з її боку є лишень бажання вирватися з сім'ї, де росте ще семеро дітей. І не просто вирватися, а вийти заміж за такого, як ти — багатого сина відомих батьків, і жити як вареник у сметані.

Отямся, сину! Не рівня вона тобі, і ми з батьком ніколи, чуєш, ніколи не дозволимо вам бути разом!".

Того ж вечора Ганна Едуардівна побувала і в гуртожитку. Увірвавшись до кімнати Маринки, накричала на неї, обізвавши всіма негарними словами, які лишень приходили на згадку. "У Нас з чоловіком на прикметі давно вже є дівчина з гарної родини, і Костик одружиться з нею, — промовила вона таким тоном, який не лишав бодай найменшого шансу на апеляцію. — А ти повинна зникнути з його життя. Якщо справді любиш — зроби його щасливим, покинь його. Бо поки ми з чоловіком живі, то вам разом бути не дамо..." Гримнувши дверима, поцокала тоненькими каблучками модняцьких туфель до виходу. Маринка ж наче заклякла — у неї під серцем вже билося ще одне серденько, і життя без коханого вона не уявляла.

Однак наступного тижня перевелася на заочне відділення такого ж факультету, але в іншому місті. І поки Костик одужував, переїхала туди. "То скажи йому, що вагітна, і тоді нехай його мамуня хоч гопки танцює — прийме вона тебе, нікуди не дінеться, — ніяк не могла зрозуміти вчинку подруги Катруся. — Побіситься — і буде внука чи внучку бавити. Постав їх перед фактом — і крапка". "Ти не розумієш — вона в чомусь права: вони заможні, відомі і ніколи мене не приймуть, — сумно відповіла Маринка, змахнувши сльозу. — Від цього страждатиме і Костик. А я... я не хочу, щоб йому хоч трішечки було погано через мене". І дівчина назавжди зачинила двері гуртожитку...

...Минули роки. Якось Костянтин Германович подався до сусіднього обласного центру на суд. Його як маститого адвоката, відомого далеко за межами рідного міста, часто запрошували захищати обвинувачених у різні куточки України. Однак цього разу він вирушив у дорогу після того, як відвідав могилку мами — Ганна Едуардівна померла від раку гортані. Все хотіла одружити сина, мріяла, як бавитиме онуків, однак Костянтин відмахувався, мовляв, не до одруження йому—роботи багато. Після смерті дружини Герман Вольдемарович довго не міг отямитися — втрата була дуже важкою, тож через місяць після похорону він потрапив до лікарні з інфарктом. Відвізши батькові пакет із фруктами та відвідавши могилу матері, чоловік сів за кермо і незабаром залишив місто позаду. Дорога стелилася легко, тож вдалині вже горіли вогні іншого міста.

Наступного дня він саме підійшов до суду, як звідти вийшла жінка, яка змусила чоловіка зупинитися. Він дивився на неї і наче уві сні усвідомлював, що жінка у стильному, сірому плащі і модному взутті — його Маринка. "Кохана! — гукнув він, назвавши її так, як подумки називав усі ці роки. — Маринко, Маринко, зупинися!". Вона зупинилася наче вкопана. Заклякла, ледве почувши голос того, кого не переставала кохати довгі 25 років. А коли їхні погляди зустрілися, то, скрикнувши, впала йому на груди і заридала, наче мала дитина, яку образили." Ой, та що це я? — знітившись, спробувала звільнитися з обіймів його сильних рук. — Вибач...". "Це ти вибач, що не вберіг, — промовив Костянтин Германович, не витираючи сліз. — Ати...як живеш? Як сім'я?"

"Яка там сім'я, — махнула рукою. — Живемо втрьох: я, наша донька і кіт Мурчик. Знаєш, наша Яна така схожа на тебе, ну просто викапаний ти..."

Того дня вони все не могли наговоритися. Розповідали одне одному про все, що було в їхньому житті за оту довгу чверть століття. Маринка, як народила доньку, працювала на двох роботах, віддавши дитя в ясельну групу. Потім, зрозумівши, що з дипломом вчителя історії вона багато не заробить, вступила на економічний. Почала мотатися в Польшу за товаром. Відкрила магазин. Тоді ще один. "Атепер я взагалі пані, — розповідала вона. — Маю магазини одягу по всій області, ще є кілька продуктових крамниць. Донька вчиться у Варшаві. Здобуває другу вищу освіту, а ми з Мурчиком ледарюємо..."

Заміж так і не вийшла. Звісно, залицяльників було багато, однак відчувала, що жоден із них — не той, з ким готова прожити все життя. В її серці всі ці роки був він. Костянтин теж не міг повірити у своє Щастя. Здавалося, що довгих років розлуки й не було...

За тиждень, лишивши всі справи на управительку, Марина Іванівна забрала кота і переїхала в місто, де колись зустріла кохання всього свого життя. "Вибач, дочко, — батько Кості відразу відчув, що перед ним саме та студентка, яку вони з дружиною прийняли як лютого ворога їхньому синові. — Вибач за все. І прости нас... якщо можеш. Добре?" На той час він вже поволі ходив по великому розкішно обставленому будинку і радо спостерігав, як його син змінився. В очах поважного адвоката було стільки щастя і радості, що батько й незчувся, як піймав себе на тому, що після смерті дружини і сам почав усміхатися.

Маринка виявилася зразковою господинею, тож кожного вечора тішила чоловіків смаколиками. Аще з того часу, як вона прийшла в їхню оселю, у домівці стало наче тепліше, затишніше. Однак головний подарунок для Германа Вольдемаровича був попереду. "Тату, скоро приїде наша донька і твоя онука, — якось мовив Костянтин. — Отож в неділю їдемо на вокзал її зустріти. Також приїде мама Маринки. А скоро у нас буде ще одна дитинка, а в тебе — онук чи онучка".

Від щастя чоловік заплакав і, не витираючи сліз, поглянув на ікону Почаєвської Богородиці, зашепотів слова подяки. А після того став молити Пресвяту Діву, щоб і вона простила за те зло, яке вони з дружиною вчинили Маринці. Тим часом Маринка з коханим пішла на кухню накривати на стіл." Господи, Матінко Божа, і я Вам дякую за те, що така щаслива! — промовила вона. — Якби хтось сказав, що в 45 народжуватиму, то не повірила б!". " Ну, значить, не дурний казав, що в 45 — жінка знову ягідка, — Костянтин поклав долоні на її живіт, у якому вже підростав їхній синок. — Однак тепер я ніколи-ніколи нікуди не відпущу!", їхні вуста злилися в палкому цілунку, а в іншій кімнаті батько чоловіка то просив у Господа прощення, то дякував за все, що сталося у житті його сина...

Олеся Максимець

Джерело: "Моя сповідь №5(29) 2014"