Ти заплатиш!

"За годинку повернуся, я в басейн!" — донька поцілувала мене у щоку і вибігла за двері. Я й уявити не могла, що вона вже не повернеться...

Минуло півтори години, я занепокоїлася. До басейну від нашого дому всього дві хвилини пішки — перебігти двір, через дорогу і піднятися на пагорб. Де ж вона?

Тут у двері подзвонили. У мене серце зайшлося. Відчуло біду. На порозі стояла бліда як полотно сусідка. Вхопила мене за руку і потягла. Видно було, що не може й слова вимовити. Я, як була — у халаті й капцях, пішла за нею. Ще з двору побачила вогні "швидкої". Біля дороги стояли люди. А на мокрому темному асфальті — жовті чобітки моєї Руслани. І вона, вона у тих чобітках.

У мене підкосилися ноги, годі було ступити крок. Світ поплив перед очима. Очі відмовлялися бачити реальність. Жодній матері не можна такого бачити. Бо то найстрашніше на світі — смерть дитини. Лікарі "швидкої" зробили мені заспокійливий укол. Запевняли, що Русланочка не мучилася, померла миттєво. І лише згодом показали тіло. Обличчя не було — місиво. Великий важкий автомобіль збив мою дитину, проїхав по ній колесами і не зупинився...

Що було далі — не пам'ятаю. Руслану забрали. Мене, мабуть, сусіди відвели додому. Здається, мені ще щось кололи. Я була напівпритомна. Навіть не подзвонила чоловікові, що був у відрядженні в Києві. Він повернувся нічним потягом, відчинив двері своїм ключем о сьомій ранку і перелякався, побачивши біля мого ліжка сплакану сусідку. Думав, зі мною щось сталося. А коли почув про Русланку, з усієї сили вдарив кулаком до стіни. І ще раз. І ще. Доки не розбив руки до крові Треба було щось робити. Міліція, морг, експертизи, документи, підготовка до похорону. А ми не могли рушити з місця. Відмовлялися вірити — сенсу нашого життя, доньки, заради якої ми обоє жили, у нас уже нема. Зі ступору мене вивів Джем, рудий доньчин пекінес. Скавулів під дверима, просився надвір. А коли вийшов, раптом завив. І я аж тоді заплакала.

НЕ БУДЕ МЕНІ СПОКОЮ, ДОКИ НЕ ЗНАЙДУ ЙОГО

На похорон до Русланки прийшли її однокласники, однокурсники, всі сусіди із нашої багатоповерхівки. Несли і несли букети білих троянд. Донечка лежала у білому платті, от тільки голову довелося закрити вуаллю. Про неї говорили багато чудових слів. Та й не уявляю, хто міг мати зло на таку добру дитину. "То Божа винагорода", — завжди казали нам знайомі про Русланочку. Ми з чоловіком довго не могли зачати дитину, я завагітніла аж після п'ятнадцяти років шлюбу, у доволі зрілому віці. І вона була нашим найбільшим щастям.

Чоловік стояв над могилою чорніший за хмару. На поминках не їв, не пив — навіть чарки не перехилив. Дивився на юних доньчиних подруг. І раптом підхопився з-за столу:" Не буде мені спокою, доки не знайду й не покараю убивцю".

А як його знайти? Того вечора, коли Русланку збили, було холодно, ішов дощ. У таку погоду ніхто навіть із собакою не гуляє. Інших машин на дорозі, мабуть, не було — тут, між багатоповерхівок, за годину максимум 4 — 5 автівок проїжджає. Саме порожня траса та новий асфальт, який недавно поклали, мабуть, спонукали того водія сильніше натиснути на газ.

Експерти сказали нам, що Руслану збили на величезній швидкості. На місці ДТП виявили осколки фари та дзеркало від машини. Саме за ним встановили марку авта. "Круте дзеркало, — казав моєму чоловіку слідчий. — 3 підігрівом, з автоматичним затемненням. Від зовсім нового джипа " Гранд Черокі" вишневого кольору".

Саме таким нещодавно хвалився друзям Русланин однокурсник Артур, згадала її подружка. Ще пропонував їх підвезти додому — бо живе неподалік від нас, у кварталі приватних будинків одразу за нашими багатоповерхівками. Може, то він її і збив? Подзвонили Артурові, та він не брав слухавку. Пішли до батьків — ті заявили, що син на гірськолижному курорті за кордоном. А де машина — не знають. Мовляв, продали її ще за два тижні до аварії. "Співчуваємо, але нічим допомогти не можемо", — сухо сказав батько Артура і зачинив ворота.

Усе це було дуже підозріло. Чоловік поділився підозрами зі слідчим, той навідався до Артурового дому. Вийшов, знизуючи плечима: мовляв, батько показав йому документ про продаж авто, і там справді зазначена дата до аварії. І продали машину аж до Одеси, покупець спеціально за нею приїхав до Львова.

"Я попрошу колег з Одеси глянути на авто", — пообіцяв слідчий. Та за кілька днів повідомив, що видимих слідів ДТП на джипі нема, дзеркало на місці, підстав для детального обшуку правоохоронці не мають. А в день скоєння ДТП новий власник був на роботі, має стовідсоткове алібі. Інших зачіпок не було. Чоловік обурювався. Невже багато у Львові та й узагалі в Україні таких авто? Може, й десятка не набереться! Треба всі перевірити! Правоохоронці обіцяли "розібратися" — однак нічого не робили.

НАВІТЬ НЕ ЗРОЗУМІВ, ЩО ТО ЛЮДИНА

Чоловік вирішив узяти справу в свої руки. Надрукував оголошення з фотографією Руслани та автомобіля, який її збив, та закликом зголоситися свідків аварії, розклеїв по стовпах, під'їздах довколишніх будинків, у магазинах та кіосках.

За день подзвонила жінка, що того дня бачила схоже авто, — воно на шаленій швидкості повертало до кварталу приватних будинків. Казала: "Мало мене не збили, тому я запам'ятала!" От тільки вона вагалася, чорне авто було чи темно-вишневе, і не могла сказати, хто сидів за кермом і чи мала машина всі дзеркала — з переляку таких деталей не зауважила.

А потім прийшов сусідський хлопець. І розповів, що почув від шкільних друзів Артура. Мовляв, якось один із них дуже напився і став плести: "То ми вбили Руслану". Із п'яної балаканини вдалося розібрати, що того вечора Артур возив друзів машиною, вони пили пиво, курили, сміялися. На рівній гладкій дорозі хлопець натиснув на газ — аби похвалитися швидкістю й потужністю мотора. І не зауважив, що хтось ступив на перехід...

"Машина як танк, — лив п'яні сльози Артурів друг. — Ми майже не відчули удару. Тільки Артур почав матюкатися, що "дурна курка" йому дзеркало збила. Я навіть не зрозумів, що то була людина! Стукнуло, потім колеса наче через "лежачого поліцейського" перевалили. Все! Я ззаду сидів, навіть не обертався. Нічого не бачив. А за кілька днів почув, що то Руслану збили".

От і зачіпка! Треба тільки знайти решту хлопців із компанії Артура — той, хто сидів спереду, мав бачити, що то Руслана потрапила під колеса! "Цей мажор має сісти! — кричав на слідчого мій чоловік. — Ви маєте довести, що дата у документах про продаж джипа — фальшива, що батьки Артура приховують його злочин!" А слідчий заспокоював: "Зробимо все можливе ".

Я НЕ ВИНЕН, ВОНА САМА!

Того, що лив п'яні сльози за Русланою, вдалося вмовити дати свідчення. Він вказав на хлопців з компанії, що того вечора їхали у джипі. Вони підтвердили, що були з Артуром і в його авто. Це доводило факт, що джип у момент ДТП ще не продали і він перебував у Львові. У правоохоронців з'явилися підстави допитати у справі й Артура. Він прийшов до слідчого і раптом... розплакався.

Мовляв, дуже шкодує, що так сталося. Дівчина сама під колеса кинулася, він замість на гальма — на газ натиснув. А чому не зупинився — тому, що був у стані шоку. Та й узагалі, там було темно, до переходу - "зебри" ще метрів тридцять, він її не бачив, все сталося так раптово. Навіть не думав, що то була Руслана і що він її потім ще й переїхав. "У мене діабет, гіпертонія, — хлипав мажор. — Мені різко стало погано, я не знаю, що роблю! А зранку тато посадив мене на літак до Австрії. Я взагалі думав, що те ДТП мені приснилося!"

Зізнання є, покази свідків теж — прокуратура може передавати справу до суду. Чоловік, навідуючись до могили доньки, обіцяв Русланці, що тепер її вбивця напевно потрапить за грати. Однак ми забули, що живемо не в американському кримінальному серіалі. І що багатий батько-чиновник не допустить, аби його синочок опинився на нарах... Шок чекав на нас у суді.

ХОЧЕТЕ СВІДЧЕНЬ - ДАЙТЕ ГРОШІ

Артур на суді від свого "щиросердного зізнання відмовився. Знову плакав і розмазував сльози по щоках. Мовляв, свідчення з нього "вибивали". І він зі страху підписався під усім, що там йому поначіпали. А насправді нікого він не збивав. Машину продали за два тижні до аварії. Гулянка з однокласниками у нього була в жовтні, а не в листопаді. І він не розуміє, чому його обмовили!

Свідки на те засідання чомусь не з'явилися. Один нібито захворів, інший перебував десь далеко на навчанні. Призначили іншу дату. І невдовзі ті свідки зателефонували нам. Почали шантажувати чоловіка: мовляв, якщо хочете, аби ми розповіли, що то Артур збив Руслану, давайте гроші. Дасте десять тисяч доларів кожному — заявимо навіть, що він був п'яний за кермом. Інакше ж розкажемо, що насправді переплутали, коли з Артуром гуляли — і що то було у жовтні, а зовсім не в листопаді.

Ми з чоловіком були вражені. Як їм повернувся язик про таке просити? На чужому горі наживатися? Але хай то буде на їхній совісті.

"Я дістану гроші, я їм заплачу, — казав чоловік. — Бо вбивця мусить сидіти за ґратами!".

На інші докази ми не сподівалися — джип, що розчавив нашу дитину, був ретельно вичищений і відрихтований, жодних слідів ДТП. Батьки Артура стояли на своєму: авто продали до аварії. Син того вечора був удома. Покупець джипа переконував, що угоду справді уклали до ДТП. І ми заплатили свідкам — за те, щоб сказали правду.

ТУТ УСЕ ВИДНО

Напередодні чергового судового засідання до нас зателефонував якийсь чоловік. Мовляв, тільки вчора вернувся до Львова. Побачив на кіоску наше оголошення про ДТП. І вирішив переглянути свій відеореєстратор — бо авто було припарковане неподалік того переходу. І виявилося, що на картку пам'яті записалося все — і Руслана на "зебрі", і темно-вишневий "Гранд Черокі", що переїхав її і навіть не зупинився. У сяйві ліхтарів все було досить добре видно.

Із тим доказом ми пішли у суд. Але спершу мали виступати свідки. Яким же був шок, коли хлопці стали... відмовлятися від своїх свідчень! Продемонстрували запис розмови з моїм чоловіком, де вони кілька разів повторюють: "Заплатите 10 тисяч — все скажемо, як ви хочете". А потім і відеозапис передачі грошей. Нас виставили брехунами і фальсифікаторами!

На щастя, у нас ще був запис відеореєстратора. На якому зафіксувався не лише момент аварії — але й те, що було на місці ДТП через кілька годин після того, як поїхали "швидка" та працівники ДАІ. На місце злочину приходив Артур із батьком. Гучно сварилися, батько кричав на нього і кілька разів дав ляпаса: "Машини тут не було, тебе тут не було, ясно?" Шукали розбите дзеркало...

Олександра Антонівна, м. Львів

Джерело: "Моя сповідь №2(26) 2014"