Тобі вже 25? А мені лише 43!

У своєму житті я кохала тричі. Болісно і гірко — Артема. Радісно і яскраво — Андрія. Тихо і зворушливо — Дмитра

...Я вже майже допила чай і збиралась іти, коли мою увагу привернула пара за сусіднім столиком. Опецькуватий лисуватий пан років пя'тдесяти "з хвостиком" тримав за руку струнку дівчину і щось їй нашіптував. Вона заплакала і досить голосно попросила: "Відпусти. Я тебе більше не люблю".

Я поставила чашку і нашорошила вуха. Оце вже цікаво!

— Кохання-зітхання, ну що за дурниці! — пробурмотів той у відповідь. — Про що ти думала, коли заміж за мене йшла?

— Я любила. І думала, що ти мене любиш. А ти з хвойдами вештаєшся.

— Знову ти за своє? Ну, переспав кілька разів з тим дівчиськом, подумаєш... Більше не буду, обіцяю.

— Але як я із цим житиму, як?! Мені боляче!

— Ну, ти подумай, дурненька. Гроші тобі на студію даю? Даю. "Шевроле" купив, як ти і хотіла. Шмотки з модних бути кив маєш, у шафах не вміщаються. Що тобі ще треба?

— Я не можу без кохання, розумієш? Забери все, але відпусти.

Чоловік почервонів і витер картатою хустинкою спітнілу потилицю.

— Таню, розмірковувати треба логічно. Ось ти мені тут про високі почуття верзеш, але залишмо романтику поетам. Тобі скільки років? Двадцять п'ять! Ні освіти, ні власного капіталу, ні житла. Так, ти гарненька. І це наразі твоя зброя. Але минуть ще 2 — 3 роки, і що? Кому ти будеш потрібною у "свої під тридцять", коли довкола повно 18 -річних конкуренток? Та чоловікові мого статусу варто лише пальцем махнути, як черга вишикується. А ти сама лишишся. Ну, все, заспокойся. Усміхнись... Ось так, молодець. Усе гаразд?

— Пробач...

— От і добре. А тепер іди до вбиральні й приведи в порядок обличчя. Про любов вона заговорила. .. Та що ти тямиш у коханні, дівчинко!

У вбиральні Таня вмиває обличчя і дістає з білої шкіряної сумочки пудру, туш. Я стаю поруч із нею біля вмивальника перед великим дзеркалом, відкручую кран, неквапливо мию руки. "Утікай від нього, дурненька, — тихо кажу їй. — Утікай, допоки не пізно. Своє кохання ти неодмінно знайдеш. Бо що там твої роки — усе життя попереду!"

— Ви підслуховували! — обурено відсахується від мене білявка.

— Ви голосно говорили, вас пів кав'ярні чуло. Знаєш, я розповім тобі свою історію. Вислухай уважно, не перебивай. А висновки зробиш сама.

ДРУЖИНА ХУДОЖНИКА

Коли мені було 25, я теж почула цю фразу від свого 40-річного чоловіка: "І кому ти будеш потрібна, якщо довкола повно молоденьких дівчат?! Та ще й з двома дітьми на руках!"

У тебе є діти, Таню? Немає... А я у свої 25 вже виховувала чотирирічного Ігорчика і носила під серцем другу дитину. Ту, яку так не хотів мій чоловік. "Ще не пізно зробити аборт, одумайся , — наполягав Артем.

— Вагітність псує фігуру. На кого ти будеш схожа з тими розтяжками на животі й на стегнах! Це ж неестетично, Іро. І врешті, навіщо нам друга дитина? Тут би першу на ноги поставити. Знову ці памперси, шмарклі, плач по ночах..."

Мій чоловік був художником і добре знався на естетиці. Але я не вважала, що відсутність синіх прожилок і кількох зайвих кілограмів на моєму тілі вартують дитячого життя. І не розуміла, чому це ми не зможемо дати раду другому малюкові. Адже мій чоловік був не з тих художників, що творить шедеври у крихітній задушливій майстерні, місяцями чекаючи натхнення і попиваючи з пляшки коньяк. Він брав замовлення у заможних і відомих людей, малював їхні портрети. А ще любив зображати оголених дівчат — коханок тих самих людей. І своїх власних коханок. Жили ми у розкішній квартирі, мали дві автівки, двічі на тиждень до нас приходила жінка, котра допомагала прибирати й готувати.

І все ж я зібрала валізи й пішла. Він не спинив. Сказав, що я перекажуся та приповзу зі сльозами.

Я не приповзла. Поїхала жити до мами в райцентр, там народила Сергійка.

Свого другого сина Артем так ніколи і не побачив. Не приїхав жодного разу, не поцікавився, як і на що я виживаю з двома малюками. Розлучення оформив його адвокат, котрий порадив мені навіть не заїкатися про аліменти, якщо не хочу проблем. Я проблем не хотіла. І згадки про Артема теж.

У ВІЙСЬКОВОМУ МІСТЕЧКУ

Так і жила у маленькому містечку, працювала помічником адміністратора в готельчику, а заочно вчилася в університеті на економічному факультеті. Важко було крутитися між дітьми, роботою і навчанням, але мама допомагала. І я не нарікала на життя. Хоча й не чекала від нього подарунків.

Але копо мене здивувало. Якось я оформляла номер одному військовому, каштанові. Гарний чоловік років тридцяти, високий, смаглявий, кароокий. "Ех, от скинути б мені кілька років, — подумалось мені. — Але мав рацію Артем, кому я з двома дітьми потрібна..."

Не знаю, чи це було кохання з першого погляду, але в мене тремтіли руки, я відчувала, що дуже червонію, постійно затиналась і не могла потрапити пальцями на потрібні букви клавіатури. Капітан це помітив, усміхнувся. І мені здалося, що він теж якось засоромився.

Не переповідатиму тобі, Таню, усіх подробиць. Скажу лише, що увечері того ж дня, коли закінчилась моя зміна, ми гуляли вуличками нашого містечка, спустились до берега ріки і говорили, говорили... Потім були щоденні дзвінки, кількагодинні розмови по телефону. А вже за два місяці я стала законною дружиною Андрія і переїхала з ним до військового гарнізону поблизу Києва.

Тільки тепер я зрозуміла, що таке справжнє кохання. Андрій любив і мене, і моїх синів. І ніколи не робив різниці між ними та нашими хлопчиками-близнятами, яких я народила через рік після весілля. Нашу сім'ю у містечку знали усі — ще б пак, четверо синів! І ніхто не чув, щоб ми колись сварилися, усі бачили, як старші бавлять молодших, як Андрій, Ігорчик і Сергійко допомагають мені в усьому.

Але щастя наше було недовгим. Той день, коли командир полку прийшов до мене разом із лікарем, щоб повідомити страшну звістку, закарбувався у моїй пам'яті надовго. Андрій загинув на полігоні під час навчань. Молоденький солдат не впорався із керуванням, і величезний "Урал" перекинувся у кювет. Андрій сидів поруч із водієм і загинув миттєво.

Як жити далі — я не знала. Та й не хотіла. Але дивилася на Ігоря, Сергія, Семена і Сашка й розуміла — мушу.

ЦЕ НЕ ЖАЛІСТЬ. ЦЕ ЛЮБОВ

Коли тобі кажуть, Таню, що час лікує, — не вір. Гіркий біль у серці після втрати коханої людини не зітруть ні дні, ні місяці, ні роки. А ось що по-справжньому лікує душевну рану, то це любов.

Зараз я знову заміжня. З Дмитром ми познайомилися у банку, кілька років працювали у сусідніх відділах, товаришували. Після смерті Андрія командування полку домоглося, аби вдові із чотирма дітьми виділили квартиру в Києві та знайшли роботу за фахом. Так я помалу стала на ноги і навчилася жити заново.

Коли Дмитро запропонував вийти за нього заміж, я спершу злякалася. У мене четверо дітей! Він усміхнувся: "А у мене — двоє, від попереднього шлюбу. Вони вже майже дорослі, живуть зі своєю мамою. Але я їх люблю і буду часто приводити у наш дім, нехай це тебе не дивує. А у нас з тобою, Іро, ще можуть бути дітки. Це ж радість!"

Знаєш, я не відразу наважилася на такий крок. Усе придивлялася, чи звикнуть до Дмитра мої хлопчики, чи полюблять його. Але вони полюбили. Татом називають... Він не шкодує для них ні грошей, ні часу. Ми пораємося усі разом у хаті, їздимо великою сім'єю на відпочинок. І Дмитрових доньок зі собою беремо. Чоловік завжди відчуває мій настрій, старається розрадити, коли сумна. Я дуже його люблю.

Нині я вагітна п'ятою дитиною. Уже третій місяць, але статі не знаю. Сподіваюся, цього разу буде дівчинка, бо хлопці дуже хочуть сестричку. Знаю, вони будуть гарними помічниками!

БІЖИ, ДІВЧИНКО, БІЖИ!

— Скільки ж вам років? —питає Таня. —А як ти думаєш?

— Ну... На вигляд десь 32. Ви дуже гарна, на Ніколь Кідман схожі.

— Мені 43, Таню. Лише 43. А Ніколь Кідман, до речі, усі 48. Твій підстаркуватий чоловік щойно переконав тебе, що тобі "уже 25 " і що твоя зірка ось-ось закотиться. Не вір. Біжи від нього, дівчинко, біжи! Утікай із цієї золотої клітки, де ти втрачаєш сама себе. Бо тільки кохання робить нас по-справжньому щасливими. І ти його знайдеш. У тебе все ще попереду. У своєму житті я кохала тричі. І щоразу по-різному. Болісно і гірко — Артема. Радісно і яскраво — Андрія. Тихо і зворушливо — Дмитра. Так уже склалася моя доля, що і щастя, і трагедія ішли поряд. Не завжди я була готова відкрити серце назустріч новим почуттям. Але все ж, зробивши це, жодного разу не пошкодувала. Я люблю. І я щаслива. Моєму Ігорю вже 21 рік, Сергієві — 16, близнятам — по 11. А тепер я уп'яте стану мамою. Якщо жінка потрібна власним дітям, а передусім — сама собі, то й чоловік знайдеться такий, що захоче бути поруч із нею. І то вже наша справа, Таню, захочемо ми того чи ні.

— Я піду від нього, навіть прощатися не буду, — хапає сумочку Таня, так і не закінчивши макіяжу. — Він скупердяй і зрадник! Кожною копійкою дорікає, а сам вештається з якимись повіями, на них йому грошей не шкода. Дитини не хоче, бо в нього вже є троє від попередніх шлюбів. Я дуже хочу сина і доньку, дуже! Хай забирає машину, шмаття, студію. А кінокамеру не віддам — мені її вручили як приз на міжнародному конкурсі. Я ж гарний фотограф, до речі, мені це всі кажуть. Тільки чоловік насміхається: "Ти безталанна, клацати об'єктивом може кожен". Козел! Я дам собі раду, я жне маленька. І не стара! Поки що в мами поживу... Дякую вам! Боже, яка ж я була дурна!

— Двері на вихід — ліворуч! — кричу їй услід.

— Дякую, я знаю! — лунає голос уже з холу. ...Я повертаюся до свого столика. Чай геть вихолов. Кладу купюру під чашку, краєм ока спостерігаю за лисуватим чоловіком, з чиєю дружиною щойно говорила у вбиральні.

Товстун нервово совається на стільці й обіцяє комусь телефоном, що постарається приїхати увечері. "Я дуже цього хочу, кицюню, але ж сама розумієш — справи. Але ти чекай, спробую вирватись бодай на годинку".

Він тривожно озирається на вхідні двері, що ведуть у хол, а я цієї миті дуже голосно кажу: "Говоріть сміливіше, не бійтеся! Таня вас не почує. Вона вже далеко..."

Ірина Фіалковська, м. Київ

Джерело: "Моя сповідь №4(28) 2014"