Тепер я - тато-одинак

Ми з коханою дружиною разом прожили 27 років і виховували вісьмох дітей, коли Бог покликав її до себе.

...Якось прогулюємось з Еммою містом. У нашошу морському Миколаєві гарна погода- світить тепле сонечко. І на душі нам тепло. Коли ми поруч — завжди так затишно почувалися. Бачимо, як назустріч нам прямує якийсь дідусь. Незнайомий. Зупиняється перед нами. Чекаємо, що ж то буде"? Що ж хоче нам промовити? "Дивовижно. Де ще таке побачиш?" — каже зачаровано чоловік.

Сивочолий дідусь був вражений, що ми з Еммою — люди вже немолоді, а йдемо, тримаючись за руки. Пригадую собі ту прогулянку і думаю: так, наші стосунки з Еммою — дивовижа. Кохання було таке сильне, що ми ніколи не набридали одне одному. За 27 років нашого життя—жодного скандалу!

Якось мене відправили у відрядження. Іду з хлопцями в потязі, а вони між собою перемовляються: "О, нарешті свобода, нарешті відпочину від жінки". У мене такого ніколи не було — без неї я не відпочивав, а сумував. Коли Емма затримувалась на роботі, я дивився у вікно на зупинку і все виглядав, чи це не вона виходить із того трамвая... Не могли ми бути в розлуці. А про зради — й тим паче мови не було. Дивуюся нині, коли сімейні пари живуть у незлагоді, сварках, зрадах, хтось навіть ходить до фахівців, аби вберегти сім'ю. Нашим же найкращим сімейним психологом була любов. Один мій товариш, затятий холостяк, після того, як гостював у нас, навіть сам надумав одружитися. От, каже, ще б таку жінку, як твоя Емма, десь відшукати! Так, моя Емма була скарбом: ніжна, уважна, виважена, розумна.

І наша любов сильнішала з кожним роком. Усі 27 спільно прожитих літ були сповнені кохання. І Бог у всьому допомагав. Ми не були тією сімейною парою, яка боїться народжувати дітей. "Скільки дасть Господь діток, стільки й будемо виховувати!" — ось наше сімейне правило. Хоч жили небагато, та ніколи й думки не було, що діти — це тягар. От і народила мені кохана чотирьох синів та чотирьох доньок.

Старший син, Стас, якому 27 років, живе нині в Німеччині, навчається у Дрезденському університеті. 25-річна Аня в Києві вчиться у Духовній семінарії, 21 -річна Оля — в університеті кораблебудування освіту здобуває. 18-річна Таня — обдарований музикант, вчиться грати на флейті, 16-річний Андрій — гітарист, співає у церковному хорі. 14-річний Петро — переможець обласних олімпіад з інформатики, захоплюється фізикою, грає на скрипці. На-дійка, якій усього лише дев'ять, вчиться гри на піаніно, а 7-річ-ного Павла, коли приймали до першого класу, розхвалили як неабиякого розумника. Отнаше багатство.

І в кожній своїй дитині я бачу кохану Емму. Коли вона захворіла, було вкрай складно. Рак молочної залози — такий діагноз. Ця хвороба забрала у нас найближчу людину. Думав, не витримаю цієї втрати. Не знав, як пережити те, що більше її не буде поруч. Якби не діти, якби не молитви, то, може, і спився би... Атак, подивлюся на своїх чудових синів та доньок і розумію — є задля кого жити, є з ким розділити свої радощі та смуток. Тож я опанував себе івзявся бути татом-одинаком без якогось страху. Віддавати дітей під чужу опіку не хотів, навіть і гадки такої не мав! Коли би хтось побачив мій дім, то, може, і не повірив би, що я щиро щасливий. Разом зі мною зараз шестеро діток живуть. Будинок наш старий, барачного типу, стіни ледь не падають. Він був зведений ще 1834 року! Кухня тут спільна на шість квартир. Там дуже холодно взимку, ледь 8 градусів тепла набирається, так само зимно і в туалеті.

Ми з дітьми маємо дві кімнати — четверо туляться в одній, двоє — в іншій. Я був змушений піти з роботи, коли померла дружина, адже дітей треба постійно Доглядати—завести та забрати зі школи, наварити, поприбирати, ще й уроки вивчити. Маємо восьмилітрову каструлю, то й суп на всіх готуємо. Добре, що й у школі діти мають обіди.

Так, грошей у нашої сім'ї небагато — 949 гривень я маю пенсії, а також ще по 300 гривень допомоги кожній дитині від держави. Часом мене попросять щось змайструвати, то й віддячать якоюсь копійчиною. Отак і виживаємо. Та на долю я не нарікаю. Діти мої все розуміють: якщо маємо одну шоколадку, то між усіма й поділимо. Вони не вимагають хтозна-яких цяцьок, бо знають, що живемо ми небагато. Бог нам в усьому допомагає. А ще — пам'ять про маму, мою кохану Емму, м'яка вдача якої присутня у кожній моїй дитині...

Жити, любити, народжувати та виховувати дітей — це не героїзм. Це — просто щастя. Не в кількості машин у гаражі, не в дорогих айфонах, не в найкращому вбранні слід його шукати. Тільки там, де є, любов, і там, де є Бог...

Михайло Мудрієвський, 57 років, м. Миколаїв

Джерело: "Моя сповідь №4(28) 2014"