Тато, пробач!

Через те, що я не попрощався з батьком перед його смертю, моє життя стало пеклом.

Уже рік я прокидаюь в холодному поті від власного крику. Щоночі мені сняться жорстокі вбивства: калюжі крові, чую розплачливий крик, бачу сльози. У моєму сні постійно вмирають ті самі люди.

Голоси, які я чую, кличуть мене до себе, буває, що з туману простягається рука, яка хапає мене за шию і тягне у якусь яму. Таке не кожен кінорежисер придумає. Проте я бачу ці жахливі "кадри", як тільки заплющу очі.

...Я виріс у великій сім'ї. У мене є двоє братів і одна сестра. А що я народився останнім, то батьки не дуже стежили за моїм вихованням. З 15 років я почав ночами гуляти з друзями, спробував наркотики, а пляшку пива випивав трьома ковтками.

Тепер я розумію, що для батьків був справжнім тягарем. Мама завжди кричала, а тато міг відлупцювати мене ременем. Бувало так, що він бив мене по обличчю, по спині... Я його ненавидів. Шкільні роки були жахливими. Лише в одинадцятому класі я взявся за розум. Вирішив стати лісником, тож вступив до лісотехнічного університету.

Батьки неохоче мене відпустили на навчання, бо знали, який у мене характер: як у якусь халепу не вскочу, то не проживу. Проте й заборонити це робити вони мені не змогли. Студентське життя було ще кращим, ніж я собі уявляв. Проте мій розум мені говорив, що гуляння треба поєднувати з навчанням. Я дуже боявся "вилетіти" з університету. Тож навіть з важкого похмілля вставав і йшов на лекції. Нові друзі, знайомства. Здавалося, моє життя нарешті стало таким, яким я його уявляв. Далеко від своїх рідних, мене не б'є батько, і я живу так, як хочу, і вирішую все сам.

От тільки тішитися довелося недовго. Наприкінці першого курсу в тата виявили рак легень. Одразу призначили спеціальну терапію, процедури. На це все треба було грошей. Нашій сім'ї їх катастрофічно не вистачало. Мої брати та сестра одружилися і жили далеко від дому. Тому все впало на мене. Мама наполягла, щоб я полишив навчання і влаштувався на роботу в одній з будівельних фірм. Зізнаюся, я не хотів цього робити, бо знав, що батькові не стане краще. Лікарі попередили, що втішних прогнозів нема.

Та в матері, мабуть, як і в кожної жінки, яка не хоче втрачати свою половинку, були примарні надії, що їй вдасться врятувати життя татові. Проте з кожним днем її ілюзії танули на очах. Батькові було все гірше. Згодом він уже не вставав з ліжка. Мені довелося стати його доглядальником.

Для мене це було справжньою мукою. Я розумів, що це мій батько і мушу дбати про нього, бо от-от вже ніколи не побачу його, та я не любив його. І нічого з цим не міг зробити.

Бо з дитинства я відчував, що йому не потрібний. Якось, коли він трохи випив, зізнався, що я в них з мамою народився "ненароком". Я ніколи не був бажаним. Тому він частенько зганяв злість на мені. Звичайно, і я не був святим, але всі люди в підлітковому віці нестерпні. До того ж у 17 років я почав ставати кращим, та батькові і це не було до вподоби. Він постійно знаходив можливість поглумитися з мене, накричати або й вдарити.

А тут я цілими днями мав бути біля його ліжка. Це було нестерпно. Бо навіть на смертному ложі батько казав, який я телепень. Тож як тільки мама поверталася з роботи, я втікав чимдалі від дому.

Того вечора, коли тато помер, я теж був далеко від дому. В той день я наглядав за ним, подавав воду, та під вечір ми знову з ним посварилися. Я вже й не пригадаю, за що це було — чи за те, що я не працюю і не вчуся, чи просто, що все роблю не так. Мені важко згадати деталі нашої розмови. Та чітко пам'ятаю, що як тільки мама повернулася додому, я пішов до друзів. Жодного слова не сказав, просто вибіг з хати.

У друзів я добряче випив. Бачив на телефоні пропущені дзвінки від мами, але їй не передзвонював, а просто пив і пив. Прийшов додому над ранок. Ще з подвір'я почув крик і плач. Батько помер. Я знайшов матір. Як тільки вона мене побачила, то вдарила по обличчі і сказала: "Я ж тобі тисячу разів дзвонила! Батько тебе кликав перед смертю! Казав, що хоче поцілувати і вибачитися. Він вимовляв твоє ім'я на останньому подиху, а ти не прийшов! Він тебе любив, сину, просто не вмів цієї любові показати". Тепер ці слова не виходять з моєї голови. Того дня я тихо стояв на похороні, пощоках стікали сльози. Коли всі вже пішли з цвинтаря, я підійшов до могили, поклав руку на гріб і сказав: "Тату, пробач!" Та, вочевидь, тоді мені батько так і не вибачив, бо з того дня моє життя стало справжнім пеклом.

Жахіття, депресія, необдумані вчинки — ось, що нині відбувається зі мною. Моє життя ніяк не може налагодитися. Хоч я й вступив до іншого університету, але там "вишу на волосині" від вильоту, нещодавно познайомився з дівчиною, яку щиро покохав, та вона мене покинула. Сказала, що боїться мене.

Я й сам себе боюся. Вже й до церкви ходив, сповідався, свічку ставив за батька, вимолював на його могилі прощення. Та, напевне, батько дуже на мене образився, бо в останні хвилини життя з усіх дітей він хотів бачити лише мене. А я не прийшов. .. Він справді мене любив, а я, нерозумний, ненавидів батька. Я не обійняв його востаннє, не попросив вибачення, я негідний син. Пробач мене, тату, чуєш, пробач...

Іван, 23 роки, Львівщина

Джерело: "Моя сповідь №6(30) 2014"