Свого чоловіка я зустріла над... хмарами

Я переконалася, що хтось на небесах розпоряджається нашим життям і розплановує наші долі.

Моя мрія - це стрибки з парашутом. Попри те, що батьки були категорично проти того, щоб їхня дитина вчилася "небесної справи", я щодня тільки й думала про наступний прижок.

Тож почала опановувати це заняття професійно. Через якийсь час мене взяли в команду на всеукраїнські змагання. Перед відповідальним днем я дуже хвилювалася. Настільки, що підвищилася температура. Мама наполягала, щоб лишилася вдома. Я вже згодна була зостатися, але останньої миті передумала. Адже ці змагання були для мене квитком у майбутню кар'єру. Я мала чудову нагоду довести тренерові, що можу виконувати стрибки з парашутом на високому рівні.

Тож я таки поїхала... Тоді, як завжди впевнено, вистрибнула з літака і "полетіла" на свою позицію. Але щось пішло не так. Чи то мене повітряною хвилею відкинуло, чи я зашвидко стартувала, але мене раптово почало відносити вбік. Усе відбулося блискавично. Я й не пам'ятаю, як це сталося, але відчула, як мене хтось схопив за руку. Це був один з учасників команди, Олександр. Я мало його знала — ми були майже незнайомі.

Але тоді я думала лише про одне — як не підвести команду. Олександр допоміг знайти рівновагу, й уже за кілька хвилин ми формували над хмарами фігури. Усе вдалося. Хоч ми й не стали переможцями, коли всі приземлилися, тренер похвалив нас і за "срібло".

Та я насправді не слухала того, що говорив тренер, не чула, як мої подруги-парашутистки ділилися враженнями. Очима шукала того хлопця, який витяг мене з повітряної хвилі й урятував життя. Я була вдячна йому.

...Кілька хвилин розгубленості, і таки знайшла Олександра. Він стояв серед сотні парашутистів ічекав, коли тренер дозволить усім йти. Несміливо я підійшла до нього.

Ледь вимовила одне слово: "Дякую". Олександр привітно усміхнувся, сказав, що завжди радий мені допомогти й обійняв мене. Мені було ніяково. Нете, щоб я боялася хлопців, але серйозних стосунків у свої 22 роки ще не мала. Так, я була справді цнотливою переляканою дівчинкою. Тож швидко ще раз подякувала рятівникові й пішла.

Не минуло й кількох хвилин, як Олександр знайшов мене, запропонував прогулятися і відсвяткувати моє "врятоване" життя. Не знаю як, але я погодилася... Отак усе й почалося. Такого вечора в мене ще не було. Ми випили трохи вина, а потім довго гуляли. Олександр провів мене додому і поцілував... одразу у губи. Ми домовилися про наступну зустріч. Я думала про той вечір усю ніч. На серці ставало тепло одразу ж, як тільки згадувала усмішку й очі Олександра. "Я закохалася з першого погляду, ще й у хмарах..." — крутилося у моїй голові. Зустріч за зустріччю, і у нас зав'язалися справжні стосунки. Усе було настільки ідеально, що інколи я себе пощипувала за руку, аби довести собі, що це — не сон. Через півроку Сашко став на коліна й освідчився. Я погодилася, адже любила його всім серцем, крім того, знала, що він дуже подобається моїм батькам.

Наше подружнє життя було безхмарним — ідеальним для "стрибків". Ми жили мов у казці. Я його щиро кохала і відчувала, що й у нього такі ж справжні почуття. Навіть після одруження ми не полишали улюбленої справи — брали участь у змаганнях або просто у вихідні літали над хмарами.

А потім у нас народилося дві донечки. Одній зараз три рочки, а другій — п'ять. У нас чудова сім'я. І все завдяки коханню з першого погляду. Буває, як подумаю, що колись давно, перед змаганнями зі стрибків із парашутом я захворіла і могла не поїхати на них, а ж подих перехоплює. Не уявляю, як би жила без великої любові Олександра. Вочевидь, таки хтось на небесах розпоряджається нашим життям і сплановує людські долі. І я дякую тому, хто це робить.

Аліна, 29 років

Джерело: "Моя сповідь №5(29) 2014"