Стрибок з балкона

Важко уявити, але я, зі своїм кволим тілом, зумів пішки пройти багатокілометрову прощу! Я не знав, що може бути краще від цього...

Мій батько мав крутий норов. Налившись міцним спиртним, він себе не контролював. І тоді під його гарячу руку могли потрапити і я, і мама.

Мати була тихою, лагідною жінкою. А ще ревною християнкою, і під її мовчазним, однак сильним натиском на свята ми всією сім'єю вирушали до церкви. Цим батько немов виконував якийсь обтяжливий обов'язок. Меніж, щиро кажучи, було нудно. Старший брат навчався у Львові, здобував філософсько-богословську освіту, збирався стати священиком. Я не розумів його. Писав йому, кликав назад, пропонував знайти йому гарну дівчину. Ми були далекі один від одного. Мабуть, і зараз це так.

Я зростав дуже жвавою дитиною, притім вельми вразливою — мабуть, впливало мамине виховання. Часто мені було шкода тих хлопчиків, з якими ніхто не дружив. Намагався зблизитися з ними, якось залучити до нашого шкільного життя, повного рухливих ігор та бешкетування. Тоді я почувався щасливим, незважаючи на складні стосунки з батьком. У мене вправно виходило грати в футбол, підтягуватися, бігати. Вже до чотирнадцяти я знав, що хочу пов'язати життя зі спортом. Вибрав легку атлетику, їздив на всеукраїнські змагання. Тішився.

Коли мені було шістнадцять, батько почав наполягати, щоби я покинув школу і пішов у підручні до його знайомого електрика. Це був би точний заробіток. Але як же мої спортивні надії? Скандали не вщухали. І тоді це сталося... На одному з тренувань я невдало впав. Потім довго й сильно боліло плече, тож пішов до лікаря. Той оглянув мене і відправив до шпиталю. Сказав: на обстеження, тижнів на два. Але я провів там два роки. Виявилося, це — дистрофія м'язів, що прогресувала. Біль вщух, але рука поступово втрачала рухливість. Дійшло до того, що я не міг навіть поворухнути пальцями.

Мені робили різні процедури, але стало зрозуміло, що інвалідом залишуся назавжди. Я був у розпачі. Звичайно, мама кожного тижня відвідувала мене, кілька разів приходив батько, брат писав підбадьорливі листи. Але я не вставав. Не міг самостійно одягатися. М'язи тіла перестали слухатися так, що я не міг сходити в туалет.

А знаєте, і тоді, коли я був пригнічений безсиллям, що звалилося на мене як сніг на голову, природне життєлюбство ще не вмерло в мені. Пам'ятаю, сусід по палаті якось сказав: "Дякую за твої дотепи. Допомагають забути, як мені погано". Я часто не міг втриматися, щоб не пожартувати з медсестри. І вона не залишалася в боргу. Значить, я — ще людина, якщо з мене можна покпи-нити!

Але я лежав, моє тіло втратило рухливість, чутливість полишала мене. Пам'ятаю, якогось разу поруч зі мною поклали бідолаху, котрий переніс серйозну травму голови. Він плакав і весь час голосив: "Я ж був успішним! Мав зразкову сім'ю. Усе складалося так добре, а тепер... Тепер не можу скласти пазл, який за кілька хвилин складе п'ятирічна дитина. Уперше в житті я не знаю, що робити. Мої мізки не слухають мене ". І я, хоча й сам був у страшній депресії, пошкодував його. Мені захотілося доторкнутися до нього, щоб якось втішити. Тоді в палаті була лікар, і вона раптом остовпіла: "Ой! Твої пальці ворушаться!" Я не мігу це повірити. Боявсявтаке повірити. Не хотів у це повірити! Бо тоді б з'явилася надія, а від цього стало б ще болючіше потім... Але лікар наполягала: "Глянь-но на свою руку!" І я перевів погляд — пальці справді ніби пересмикувались. І ось мене поклали на операцію. Перешивали, перекроювали тіло. Як ляльку. Шкіру з плечей пересаджували на руки. Мені здавалося, я відкрив новий вид відчуттів: я не просто відчував біль у якійсь частині тіла, ні, повністю плавав у болю, розчинявся у його хвилях! І найстрашніше: я не знав — навіщо. Для чого? Що я робитиму далі? А муки тривали.

На особливих апаратах розтягували мої ноги, розробляли руки. Це був хірургічний успіх. Але психологічний провал. Я вийшов з лікарні з документами пожиттєвого інваліда. Не відаючи, куди себе подіти.

Про мене подбали знайомі. Знайшли легку роботу в одного бізнесмена, якому для звітності потрібен був працівник-інвалід. З мене, загалом, нічого й не вимагали. Я був невидимкою. Коли вкотре прийшов у той офіс, натиснув кнопку ліфта останнього поверху. Потім вийшов на балкон і стрибнув...

...Мені не пощастило — я лише переламав ноги. Знову потрапив до лікарні на кілька місяців. Хірурги робили операції... До хронічної слабкості рук додалися труднощі з пересуванням. Про мене не забули товариші з легкої атлетики: телефонували, часом відвідували. А я дивився на них, усміхався, дякував, що прийшли, а самому хотілося вити! Не хотів жити. Я мучив себе тим, що навіть покласти край усьому не зміг. Час минав, мені вже виповнилося двадцять два. Після всіх розчарувань я геть зневірився. Став безпросвітно пиячити. Може, тому, що це здавалося мені найбільш логічним. Може, дався взнаки батьків досвід, хто зна. Я знищував себе.

Аж допоки не познайомився з Надією. Вона недавно оселилася в сусідньому будинку, тож ми часто бачилися: біля магазину, просто навулиці... Вона — теж інвалід, як і я. їй важко ходити. Але... ви б бачили, скільки світла в її очах! Я здався, а вона — ні! Ця дівчина змушувала моє серце битися частіше. І якось, наважився підійти й познайомитися. А вона не відштовхнула. І цим перевернула моє життя. Я закохався. Захотів змінитися. Заради неї, заради нас. Я ще не знав, як це зробити, розумів, що буде важко. Та відчував головою, серцем і тілом, що мій шлях — поруч із нею. Стосунки з Надією принесли в моє життя спокій. Я припинив пиячити. Ми вивчали психологію, медицину, ми вчилися допомагати одне одному. Надійка, як і моя мама, часто ходить до церкви. Вона просила приєднатися до неї. Я, хоч і не надто хотілося, зробив над собою зусилля: супроводжував її кожного разу. І з часом я став по-іншому сприймати світ! Десь у глибині душі прокинувся той життєрадісний хлопчина, яким я був колись, уже й забув — коли. Я зрозумів, як легко подолати біль, коли його з тобою поділяють інші, коли маєш підтримку. Я зрозумів, що Бог, з якоїсь причини не дав мені вмерти, спрямував на правильний шлях — і дякую Йому за це кожної миті. Дякую за дар життя, дякую за Надійку.

Важко уявити, але я зі своїм кволим тілом зумів пішки пройти багатокілометрову прошу! Не знав, що може бути краще від цього: бути разом з іншими, йти і думати про Бога. Нестрашно, що у мене покалічене тіло. У мене була покалічена душа — а це набагато страшніше. І я це з Божою допомогою виправляю. Скоро мій світлий ангел, моя опора і надія стане моєю дружиною. У мене сльози полилися, як почув її схвильоване: "Так!" Я не вірив, що колись зможу бути щасливим. Який же радий, що помилявся! Я дякую Господу за все, що пройшов, бо це привело мене сюди. Нині все саме так, як має бути. Усе чудово.

Денис ХАРЧИШИН

Джерело: "Моя сповідь №6(30) 2014"