Скільки я тобі винна?

Рятуючи 16-річну дівчину від самогубства, лікар не здогадувалася, що її мати свого часу ледь не згубила їй життя...

Ірину Василівну я знаю вже багато років. Колись ми працювали разом. Жінка врятувала не одне життя і згуртувала не одну сім'ю, бо працювала психологом і вміла достукатися до найзневіренішої душі. Про її історію вирішила вам написати, щоб нечисті на руку люди задумалися над тим, як ламають людські долі.

...До нас Ірина Василівна прийшла після декрету. Вона виховувала доньку, яку назвала Вікторія — "перемога". Крім того, що Ірина була дуже красивою, вона ще й мала загострене почуття справедливості і чесності. Засвою роботу, а вона у неї, повірте, дуже нелегка, навіть шоколадки не брала. " Мені держава платить гроші. Хабарів мені не носіть", — казала тим, хто приходив із "подякою". Хоча сама, якщо щиро, заробляла копійки.

Одного разу ми разом поїхали на виклик. Повідомили про 16-річну дівчинку, яка стояла на даху 9-поверхового будинку і хотіла кинутися вниз.

Біля під'їзду нас зустріла заплакана мати тієї дитини. Було видно, що жінка — досить забезпечена. "Будь ласка, допоможіть. Врятуйте. Я ж усе для неї. Усе ж це для неї! А вона... Вона ж нічого не цінує. Каже: "Скочу — і все", — голосила жінка.

Поки їхали в ліфті, мати дівчини витирала сльози, та враз якось дуже дивно подивилася на Ірину Василівну. "Це ти? Ти?" — з переляком в очах вигукнула вона. "Так. Це я", — відповіла Ірина Василівна з якимось дуже непритаманним для неї холодом у голосі.

Дівчинка, яка хотіла накласти на себе руки, належала до тих підлітків, яким батьки дають багато свободи, грошей, але зовсім не приділяють уваги. У той час до нас приводили багато таких дітей, батьки яких не розуміли: ну чого ж їм бракує?

Ірина Василівна розмовляла із шістнадцятирічною довго, дуже обережно і приязно. Весь цей час її мати наполягала, щоб викликали іншого психолога і постійно повторювала: "Вонаж її уб'є. Я знаю". Чому? Не розумів ніхто. За якийсь час дівчина та лікар уже спілкувалися, наче сестри, і Валерія (так, виявляється, звали юнку, яка хотіла накласти на себе руки) зійшла з даху.

Мати кинулася цілувати, обнімати свою дитину, а потім підійшла до її рятівниці. "Скільки я тобі винна?" — уже не таким благальним тоном, як тоді, коли зустрічала, запитала психолога. Всі навколо замовкли, бо звучало це трохи принизливо. "Я, на відміну від вас, хабарів за свою роботу не беру. І людські життя на гроші не промінюю", — відповіла Ірина Василівна і нагадала Валерії, щоб та зайшла до неї серед тижня на розмову.

"Ви знайомі?" — запитала я Ірину Василівну, коли ми вже сіли в машину. "Доводилося зустрічатися", — неохоче відповіла. Але за кілька тижнів до нас надійшов дивний лист, і Ірина Василівна таки розповіла, звідки знає матір дівчинки.

"Багато років тому я була дуже щаслива, коли дізналася про свою вагітність, — почала розповідь Ірина Василівна. — Як і всі, прийшла в поліклініку, щоб стати на облік. Лікарка мені трапилася, м'яко кажучи, не найкраща. Уся обвішана золотом, з дорогим манікюром, дуже зверхня у спілкуванні. А я — бідна майбутня мати-одиначка, яка ледь на проїзд у маршрутці грошей тоді могла назбирати.

Після першого огляду вона не попрощалася, коли я виходила з кабінету, а лише злостиво подивилася мені услід і чомусь без причини накричала.

Наступного разу, коли я вже мала йти, та не поспішала віддавати мені картку вагітної. "У чому річ?" — запитала я. "У тому, що я витратила на тебе, голубонько, дуже багато часу. А маючи таку зарплатню, я не можу дозволити собі витрачати на кожну вагітну стільки часу задурно", — відповіла мені лікар.

Я розуміла, що ці слова можуть означати лише одне — хабар. Але я не розуміла, чому маю компенсувати низьку зарплату медикам. "Ви витратили на мене 20 хвилин. Не подобається вам ваша зарплата, йдіть працювати на шахту. Там, кажуть, більше платять", — відповіла я й одразу додала, що грошей, аби віддячити їй, не маю.

Асистентка, яка щось ретельно записувала в журнал, не втрималася і розсміялася. "Ти! Та як ти смієш так зі мною говорити! Ти думаєш, я тобі щось винна? Та якщо захочу, ти взагалі не народиш! Жебрачка ти немита! Дитину вона буде народжувати! Та за що ти її виховувати будеш, якщо навіть на віддяку лікареві не маєш! Не маєш грошей? Роби аборт! Я завідувачці що маю давати?" — кричало це розлючене бабисько. Лікарка кинула карту вагітної на підлогу і відвернулася до вікна.

"Я піду в міліцію за вимагання хабара. Бо не повинна віддячувати вам за те, що виконуєте свою роботу. А не подобається зарплата, йдіть у приватну клініку працювати. Якщо, звичайно, вам дадуть ліцензію", — витиснула із себе я і вийшла з кабінету.

У міліцію я не пішла. Після слів цієї жінки в білому халаті я довго думала, чи справді зможу виховати дитину, не маючи грошей навіть на "віддяку" медику. І таки ледь не пішла робити аборт. Бо ж усі мої друзі, усі мої родичі казали: "Без хабара не народиш! Без хабара не влаштуєш у садочок! Без хабара не прийме терапевт! Без хабара не вступить до вишу!" Люди добрі! А де ж взяти грошей на ті всі хабарі-віддяки, якщо в самої зарплата тоді тисячу гривень була..."

Після цього Ірина Василівна зробила паузу, подивилася у вікно і випила води. Потім знов взялася розповідати.

"Розумієш, я була тоді дуже бідна. І ця лікарка... вона наче пояснила мені, що за все в жилі потрібно платити. Що ніякої безплатної медицини і ніякої допомоги не варто сподіватися... І всі довкола це сприймали, як належне. Хочеш жити —давай хабарі. А я не могла заробити тоді багато грошей...

Коли прийшла робити аборт, до речі, на нього гроші я знайшла, лікар запитала, чому не хочу народжувати. Я розревілася. Розповіла, що дуже бідна і навіть на консультацію до гінеколога піти не можу, бо не маю грошей на віддяку. "Тьху!" —вилаялася лікарка і вигнала мене. Вона ще щось мені казала про чесність і про те, що не всі навколо — хабарники. Я вже і не пригадую. Але вона врятувала мою Вікторію.

Аборт я не зробила. Друзі допомогли і відправили народжувати в приватну клініку. Там ми хоч і платили, але офіційно. У мене народилася здорова дівчинка, яку я обожнюю. Вона ходила в садочок, де ми не давали хабарів. Вона навчається у школі і тягне на відзнаку без хабарів. Я знаю, що моя дівчинка вступить до університету без хабарів. Але я ж могла її вбити. Розумієш? Могла вбити лише тому, що не мала грошей на хабар нечесній лікарці, яка майже переконала мене, що в житті всім потрібно "віддячувати"...

Тоді я зрозуміла, чому Ірина Василівна навіть шоколадки на подяку за свою роботу вважала приниженням її гідності. "Якби я хотіла більше заробляти, я б шукала іншу роботу", — казала вона своїм пацієнтам.

...За кілька днів до нас прийшла Валерія. Вона все ще була замкнута в собі, але вже не така сумна. Дівчинка розмовляла з Іриною Василівною, наче з мамою. А рідна мати в цей час стояла в коридорі і зайти на розмову з психологом категорично відмовлялася. Вона була певна, що гроші й дорогий одяг, який купує доньці, цілком компенсують брак материнської ласки, розуміння та підтримки.

І так сталося, що Ірина Василівна врятувала дитину лі-карки-хабарниці вдруге. Вона таки змусила матір почути свою дитину і змогла пояснити, що дівчинка потребує не лише "шмаття". Саме та, яку жінка-лікар відправила на аборт, допомогла їй порозумітися з донькою і більше не штовхати дитину до самогубства.

"Я сподіваюся, ти зможеш вибачити мені. Бо сама собі я вже ніколи не вибачу". Лист такого змісту Ірина Василівна отримала через кілька тижнів після того, як Валерії вже не потрібна була допомога психолога. І ми двоє знали, від кого була ця записка.

Наталія

Джерело: "Моя сповідь №3(27) 2014"