Що посієш, те й пожнеш

Моя сусідка колись знущалася з немічної свекрухи, а на старості літ сама опинилася у такій скруті.

Пишу до вас, бо на серці біль. І хоч героїня цієї історії уже спочила в Бозі, сподіваюся, моя розповідь стане пригодою молодим.

Усі свої майже 70 літ я прожила в рідному селі. Коли вийшла заміж, взялися з чоловіком зводити власний дім. Та який дім —дерев'яну хатку, аби була власна. Було важко — великих заробітків не було, а те, що вдавалося заробити, витрачали на новобудову. Тож нерідко сиділи на хлібі і воді. Але тоді ті труднощі переживали легко і навіть, я б сказала, весело. Поряд таку ж невелику хатину звели сусіди — таке ж молоде подружжя, як і ми.

Однакові проблеми й інтереси зблизили нас. Кажуть, іноді чужі люди стають ближчими, аніж родичі. Так воно й сталося: сусіди, чиє обійстя межувало з нашим, стали найближчими людьми. Ми допомагали одні одним поратися на городах, чоловіки радилися про новобудови, а ми з Василиною, без перебільшення, стали мов сестри.

Коли ще не було дітей, у вихідні та свята разом ходили на танці та намотували по селу "почесні кола" довкола пам'ятника Леніну, теревенили про своє, молоде. А згодом, як з'явилися на світ діти, допомагали одна одній наглядати за ними. Хоч часом бувало важко, та ми тішилися тим, що наші родини живуть окремо від батьків. Бо ж буває, що старші хочуть навчити, порадити, щоб їхні діти не наробили дурниць і не втрапили в халепу, але втручаються у справи молодої родини. Через те бувають сварки і непорозуміння. "Ожениться — набік!" — казала Василина про свого сина.

Так минуло років з п'ятнадцять. Якось Василина з Михайлом попросила наглянути за їхньою господаркою. Сказали, що їдуть на кілька днів на похорон — помер батько чоловіка. Коли повернулися, то розповіли, що батько помер несподівано, і мати ніяк не може прийняти гіркої звістки. Ще за якийсь час стара жінка потрапила до лікарні. Сусіди по черзі відпрошувалися з роботи, залишали на нас обійстя і дітей, щоб відвідати хвору. А якось Василина розповіла, що чоловік попросив її згоди, щоб перевезти матір до їхнього дому. "Вона стала зовсім немічна і потребує догляду", — знітився Михайло.

Василина хоч і не дуже радо, та погодилася. Стару поселили в невеличкій прибудові до хати.

Тій було важко рухатися, після інсульту вона недочувала й не дуже чітко говорила. Спочатку Василина справді приділяла їй достатньо уваги: і постіль випере, і за піччю встежить, щоб не охолола. Та минав день за днем, а сусідку щораз більше дратувала стара свекруха. "Мені треба бігти на роботу, а потім нагород. Худоба ще недоєна, а вона про щось там бубонить, та так довго, що годі дочекатися, поки скаже", —скаржилася Василина.

Через стару ми якось навіть посварилися. Я зайшла до сусідів, уже й не пригадаю, що мені треба було. Василина й Михайло десь пішли, тож вдома, крім баби, нікого не було. Я зайшла до неї у комірчину, щоб спитати про своє, аж бачу — та плаче. А далі баба попросила: "Принеси мені шмат хліба, бо вже третій день, як нічого не їм". Я остовпіла. Побігла додому, набрала в миску каші, у слоїк — теплого борщу, прихопила півбуханця й принесла бабі. Та кинулася до їжі, а мені аж млосно стало.

Я стала озиратися, бо в комірчині уже невідь скільки часу не була. Розхитаний столик, на якому залізна миска, ложка і горня, стільчик, невеличка шафа, густо припорошена пилюкою, де баба сховала свій нехитрий скарб, — ось і все, що було в кімнаті. А на ліжку постіль... її востаннє прали, мабуть, ще за Польщі...

Коли Василина повернулася, я кинулася до неї:" Що ж ти робиш? Чому ти не годуєш бабу? Чому не дивишся за нею?" Та відрубала: "Не пхайся, куди тебе не просили! Я сама хату поставила, дітей тягну, а вона мені як ярмо на шиї!" Та я таки попхала носа — поскаржилася Михайлові і стала кожного дня навідувати бабу. Василина схаменулася: вочевидь, не хотіла, щоб селом про таку гарну господиню пішла недобра слава, і хоч про людське око, та стала годувати бабу.

Та свекруха Василині довго ярмом не була. За якихось півроку померла. Похорон справили пишний, Василина побивалася, а я тоді вперше здивувалася, як можна бути такою дволикою людиною.

Минали роки. Уже ми оженили й випровадили у світ дітей, стали бабцями-дідусями. Нестямилися, як власна старість на порозі. Так сталося, що наші чоловіки повмирали, тож ми з Василиною налагодили стосунки, що колись попсувалися. Спільна біда ж бо об'єднує.

Василина жила сама, біля мене донька з родиною. Поки ще могли, давали раду і з худобою, і з городами. Мені ще півбіди — як не я, то хтось з молодих зробить. А ось Василині було важко, тож спочатку повіддавала людям городи, а потім і корову продала. Сусідка дуже переживала, що ще трохи — і зляже, і що їй навіть нікому буде води принести.

Та її переживання виявилися марними. Якось до неї прийшла телеграма від сина Павла (а він оженився у сусідній облас ті і жив там якийсь час), що він повертається до рідного села. Коли приїхав, то ледве його впізнали: замість молодого чоловіка —якась потороча зі спухлим обличчям. Виявилося, що він замість того, щоб триматися своєї родини, став зазирати до чарки. Жінка терпіла-терпіла, а потім вигнала його геть. Тож куди йому було податися, як не до рідної матері. Василина прийняла сина, раділа, що матиме допомогу від нього.

Та вона помилилася. Городи заростали бур'янами, а Павло ходив селом від плоту до плоту п'яний як чіп. Василина сварилася, грозилася, та йому до того було байдуже. Далі—гірше. Він знайшов собі таку саму подругу і привів до хати. Василина навіть до сільради скаржилася, щоб їх виселити, та куди там — сама перед тим прописала сина в рідній хаті.

Для неї настали сумні дні: п'яниці спочатку пропили те, що було в хаті, далі розтягнули все з обійстя, потім почали цупити пенсію сусідки. Та приходила до мене кожного дня і плакала: нині те, вчора те... Врешті, вона не витримала—у Василини стався удар. Вона довго лежала в лікарні, а потім її привезли додому. Самостійно ходити вона не могла. Син клявся, що доглядатиме матір, поставить її на ноги.

Якось через тиждень після повернення сусідки з лікарні я зайшла до неї. Сина з невісткою не було. Василина лежала на ліжку худа, змарніла, а рукою намагалася щось намацати на столі. Я спитала, що вона шукає. "Води... і їсти, бо вже кілька днів, як нічого не їла".

Я доглядала сусідку до її смерті, проте жодного разу так і не наважилася нагадати їй знущання зі старої свекрухи.

Відтоді, як Василина упокоїлася, до сусідів я довго не заходила. У Павла з його кралею народилася дитина, тож навіщо заважати молодятам? Їхньому малому вже, певно, чотири роки. Днями я зайшла до них, щоб передати прохання передзвонити (домашній телефон у сусідській хаті давно обміняли на пляшку оковитої), і випадково почула, як молодиця насварила свого сина і дала йому ляпаса. Той у відповідь вирвався з рук, грюкнув дверима, а потім уже з безпечної відстані гукнув матері: "Ти — сюка!"

Я передала сусідам те, що мала, і пішла геть. А в голові весь час роїлася думка: що посієш, те й пожнеш, як ставишся до батьків, так діти ставитимуться до тебе. А часом розірвати замкнене коло так важко...

Наталія Богданівна, Калуський район

Джерело: "Моя сповідь №5(29) 2014"