Щаслива жінка

Матір'ю та дружиною я змогла стати, опинившись в... інвалідному візку

У - те, що все що сталося зі мною, я й досі на вірю. Прокидаючись від плачу Милани хочу стати на ноги, але... Цього я вже ніколи не зможу зробити. Таке покарання дав мені Господь, але водночас дав щастя бути коханою дружиною і мамою.

Ще два роки тому я працювала юристом в одній із приватних фірм, купила двокімнатну простору квартиру, на яку заробляла понад десять років. Складала копійку до копійки, в усьому собі відмовляючи. Особисте життя не складалося. Та й родичам я була зовсім не потрібна. Із дитинства мама і тато більше любили Таню, молодшу сестру. Після народження вона ледь не померла, тому батьки трусилися над нею. А мене, старшу доньку, просто забували. Із шести років я стала самостійною. Сама робила уроки, сама "записувала" себе в гуртки, сама складала екзамени, сама вирішила стати юристом. І, надиво, без репетиторів та грошей, вступила. Батьки на мою радісну звістку, що я стала студенткою, лише сказали: "Ми знали, що ти в нас — розумниця, молодець. А ось про Тетянку треба подбати". І дбали, постійно платили за її навчання в медичному коледжі, згодом — у медінституті, який вона так і не закінчила. Навіть чоловіка їй знайшли, Толика, сина батькового товариша. Він в усьому, як і батьки, їй догоджає. А вона, розпещена, розманіжена, тільки оком поведе — усе має.

Я ж на другому курсі вийшла заміж за сусіда Мишка, який ще з дитинства за мною упадав. Після армії пішов працювати в міліцію. Одного разу ми сиділи на сходах й курили. Мишко признався, що давно кохає мене.

"Якщо кохаєш — одружуйся, — раптом відповіла, — я стану юристом, ти — міліціонер, буде цікаво жити". За місяць ми розписалися, навіть нічого не сказавши батькам. А ті й не дуже переймалися. Сприйняли все, як належне. Хоча привітали, дали грошей, та сказали, що весілля робити невигідно, краще кошти притримати, бо то були важкі 1990-ті. Ми винайняли квартиру й почали жити окремо від усіх.

Однак життя не склалося. Чоловік після кожного чергування приходив додому п'яний, ревнував мене до всіх, кричав, аби кидала навчання, бо там багато гарних хлопців, з котрими я, можливо, на перервах кохаюся. Спочатку сприймала це як жарт, старалася не звертати уваги. Та згодом чоловік почав мене лупцювати.

Цього я вже не стерпіла, одного разу, коли той замахнувся на мене, вгріла його сковорідкою по голові. Результат — струс мозку, два тижні в лікарні. Після цього Михайло сказав, що я психічно хвора і жити зі мною більше не збирається. Зібрав речі й пішов. Ми не прожили і півроку. Сказати, що я дуже переживала, було б неправдою. Як ми одружилися, так і розійшлися. Я вчилася, склала іспити, знайшла роботу, одну, другу, а згодом лишилася без праці. Прийшла до батьків, аби ті хоч якось допомогли, але вони готувалися до Таниного, сестри, весілля. Мої проблеми їх не хвилювали. Правда, сказали, що я можу просто пожити в них, однак недовго. За три місяці все ж знайшла гарну роботу і знову ви-найняла помешкання. Вирішила, що за всяку ціну мушу купити собі житло. Почала складати гроші.

Чоловічою увагою на той час не була обділена, але до серйозних стосунків рідко доходило. Мужчина, який був зі мною, одразу знаходив собі іншу кохану, з котрою одружувався, або, коли був розлучений, повертався до дружини. Знайомі навіть жартували, радили своїм друзям-холостякам, які хотіли одружитися, переспати зі мною. Бо це було точною ознакою того, що за місяць-два чоловік собі дружину знаходив та одружувався. А я залишалася ні з чим. Так минали роки. Усі мої подруги та знайомі мали родини, сестра Таня також уже двійнят народила. Я ж була наче забута всіма.

"Ти не ображайся, — сказала мені одного разу добре підпила кума Наталія, котра вже втретє виходила заміж, — але ти ніби ніхто, ніби тебе на цьому світі нема. Ось, дивися, усі наші одногрупники вже по кілька дітей мають, хтось розлучився, хтось виїхав за кордон, а ти як неприкаянна. То, напевно, тобі колишня свекруха поробила, аби ти назавжди самотня лишилася. Тому доживай віку, може, в іншому житті пощастить".

Наступного дня вона плакала та каялася за сказане. Говорила, що все це сказала на п'яну голову і що в мене все буде гаразд.

Але її слова глибоко запали мені в душу. Я — Ніхто. І справді, як би мене не стало, мало хто б і помітив. Спочатку дуже сердилася, намагалася з усіх сил знайти чоловіка, а знаходила лише ще одного коханця, котрий знову-таки через кілька місяців одружувався. А що коли це справді якесь прокляття? Хоча в жодну містику я не вірила. Ходила до церкви, говорила зі священиком, той сказав, що треба чекати, надіятися, молитися , а як не буде нікого — то це доля, треба змиритися. І я змирилася. Правда, викреслила будь-яких чоловіків зі свого життя. Жила тихо і самотньо: дім — робота, робота — дім.

Одне добре, нарешті купила квартиру. Та потім була аварія. Я поверталася із судового засідання зі Львова. В автобус врізався легковик. Жінка, котра сиділа поруч, загинула одразу.

Я знепритомніла. Запам'ятався лише різкий біль. З ним і провалилася в чорну безодню, з ним і прокинулася. Біля мене були всі мої родичі. Уперше за багато років. Вони ледь стримували сльози. Я захотіла підвестися, але... не змогла, ніби половини мене не було. Знаєте, дивне відчуття, коли усвідомлюєш, що половини тебе нема. Як це? Незрозуміло, проте реально й очевидно. Вирок лікарів був страшний: ви ніколи не зможете ходити. Я знову провалилася в безодню, хотілося померти, бо на тому світі, як колись казала кума, я буду, напевно, щаслива. Та й ходитиму...

Минуло півроку. Смерть усе не приходила, а вчинити самогубство мені не вистачало духу. І якось треба було жити, їсти, одягатися. Поволі я навчилася жити у візку. А сестра запропонувала мені поїхати на зустріч до спілки інвалідів. Вона й слова цього старалася не вимовляти. Мовила лише, що там збираються такі, як і я. Не дуже хотіла, але поїхала, бо вже несила було сидіти в чотирьох стінах. Поволі-поволі почала говорити з "візочниками". У кожного з них — своя доля: Василь скалічився на заробітках у Росії, від нього всі родичі відмовилися. Тамара — власниця кількох фірм, стала інвалідом через аваріїо, мусить двох дітей сама утримувати. А 18-річний Максим став нерухомим через помилку лікарів при операції. Він усе сподівається, що буде ходити. Сашко — майстер спорту, сів у візок через невдало підняту штангу на змаганнях. Але всі вони дуже хотіли повноцінно жити. Тому й мені ці зустрічі почали додавати сили. "Не треба просити смерті, вона сама прийде, коли треба буде", — казав, усміхаючись, Сашко.

Так почалося моє інше життя. Я відновилася на роботі. У це було важко повірити, але незабаром моя ота колись питуща кума, а нині успішна бізнес-леді запропонувала створити юридичну фірму. Стала засновницею, а я — директором. Мене поглинула робота. Крім того, були ще й зустрічі в клубі інвалідів. На одну з таких приїхали наші друзі з Тернополя.

Там я познайомилася з Василем. Ставний чорнявий чоловік тримався осторонь, хоча так само сміявся, говорив, однак за мить просто від'їжджав від нашого гурту й довго дивився у вікно. Василь мені одразу сподобався.

З'ясувалося, що він — колишній військовий, майор. Повертався додому зі служби, раптом побачив пожежу. У будинку розпачливо кричала бабуся, котра не могла ходити. А пожежники все не їхали. Її Василь врятував, але здатність ходити втратив. Про цей випадок він і досі говорити не любить, лише каже, що, напевно, то також була доля. Від нього пішла дружина. Забрала сина і доньку та переїхала до Києва. Там вийшла заміж удруге. А Василь довго не міг отямитися від усіх цих подій. Урешті таки змирився.

Цей військовий зацікавив мене. Після першої зустрічі я часто йому телефонувала, ми могли годинами сидіти в інтернет-чаті. А далі сталося чудо! Василь сам приїхав до мене та сказав, що хоче жити зі мною. Отак з порога спитав, чи прийму до хати майора, але... назавжди. Я, признаюся, хоча й дуже симпатизувала новому знайомому, проте боялася. Адже від мене, навіть здорової, невідомо чому йшли чоловіки. Чи не піде й він? Та Василь виявився не таким, як інші, він дбав про мене, завжди намагався приготувати щось смачне і навіть почав заробляти в інтернеті. Я дивувалася, раділа, та щомиті чекала, що наступного дня ми розійдемося. І все буде так, як завжди. Проте на Великдень Василь запропонував мені побратися.

Мені лячно, як житимуть двоє "візочників"? Проте все складалося добре. Ми тихенько розписалися й почали жити. Звістка про те, що я легко завагітніла у 37 років, застала мене зненацька. Лікарі й чути не хотіли, аби я зберегла дитину. А ми з Василем вирішили, що має статися, те й мусить статися. Згодом дізналися з чоловіїсом, що в нас буде донечка. "Як мене не стане, то виростиш нашу дитину, не покинеш її", — часто зі сльозами просила я чоловіїса. Казала так, бо виношувала дитя важко, не раз впадала в депресію.

Проте Василь був добрим, люблячим чоловіком, підтримував мене так, як міг. Донечка з'явилася на світ якраз перед старим Новим роком та стала подарунком небес. Ми її назвали Миланою, на знак того, що вона для нас є Божою милістю. Не скажу, що було легко в перші місяці, але допомагала мама, Таня і дружина Василевого брата Оксана. Так усі гуртом і виростили Милану до року. Тепер ще більше допомоги потрібно, але я і Василь уже навчилися із нашим галасливим щастям давати раду. Милані нині — три роки, її усюди повно. Її головна нянька — батько, бо я вийшла на роботу, коли доні було два роки. У чоловіка з нашою пташкою уже навіть свої таємниці є. І я спокійна та почуваюся цілком щасливою жінкою, хоча й у візку. Адже Бог забрав у мене можливість ходити, зате дав усе, про що я колись мріяла: дитину, коханого чоловіка, роботу й житло. І тепер я жартома кажу, що моє щастя впало мені згори разом з інвалідним візком.

Олена Карпів, 41 рік

Джерело: "Моя сповідь №3(27) 2014"