Русалчине щастя

Зовсім хлопчисько — лише 19 років, на шість років молодший від мене. Однак мені здалося, що нас звела доля

В Аланію - туристичне місто 120 км від Анталії - я приїхала за прикладом своєї товаришки Діани. Вона тут живе уже вісім років, вдруге одружнга. Чоловік - турок, співвласник готельно-розважального комплексу.

Ця компанія потребувала інструкторів з водної аеробіки, а я підходила за усіма параметрами: майстер спорту із синхронного плавання, добре знаю англійську і маю виграшну, в уявленні турків, зовнішність-струнку фігуру і натуральне руде волосся.

Зарплати вистачало, щоб винайти невеличку квартиру за кілька кварталів від роботи. Дівчині з депресивного промислового міста, яка в Україні жила на зарплату учителя фізкультури, це видавалося розкішшю. І, що для мене було найбільшим стимулом, я могла регулярно допомагати мамі та молодшій сестрі, яких залишила в Україні, ще й відкладати на чорний день. Крім того, я плавала в морі щоразу, коли мала вільний ранок, вісім місяців на рік, з квітня по листопад!

Мій тимчасовий дозвіл на роботу через рік без проблем продовжили до трьох. Я знала, що мені слід пропрацювати в Туреччині шість років офіційно, тоді отримаю постійний документ на право працевлаштування. Тож я дуже старалася на роботі. Попит на водну аеробіку величезний і серед гостей, і серед місцевих жінок. Між законними годинами роботи за контрактом я також давала приватні уроки плавання знайомим і родичам начальства. А якось мені запропонували ще й підробляти в розважальному комплексі,.. русалкою.

Це виглядає так. Посеред зали диско-бару стоїть круглий величезний акваріум, заповнений екзотичними рибами. Між ними плаває дівчина з розплетеними косами в костюмі русалоньки, показуючи розмаїті викрутаси. Ефектність полягає у вмінні надовго затримувати дихання під водою. Я вмію це робити упродовж майже восьми хвилин. Діана про це знала, тому вона і підказала чоловікові ідею з русалкою. Самі розумієте, це була пропозиція, від якої не відмовляються.

Двічі на тиждень у вихідні я вбирала розкішний, розшитий золотою лускою еластичний костюм із ластами, замаскованими під хвіст підводної феї, і занурювалася у штучне море. Невдовзі до мене приєдналася моя землячка Валерія, з котрою колись разом ходили у спортивну секцію. Ми працювали по черзі, а інколи показували парний балет на воді.

Це шоу мало велику популярність. Але, повірте, як людина, що все дитинство присвятила спорту, я почувалася приниженою. Ти плаваєш, а на тебе тицяють пальцями розпашілі нетверезі гості бару.

А загалом я швидко адаптувалася до життя у Туреччині. За два роки добре вивчила мову. Призвичаїлася торгуватися на ринках, відводила душу в крамницях з готовим одягом — він тут дуже дешевий.

Найскладніше було з місцевою кухнею. Вона надто калорійна. Багато смаженого, жирного, солодкого. Навіть йогурт менш ніж 1 відсотковий знайти складно. Щоправда, у великих містах нині дуже популярна українська ("руська") кухня. Повно кафе, де варять борщ, голубці, гречану кашу. А от житнього хліба чи шинки удень зі свічкою не знайдеш. Найбільше мені не вистачало нашого чорного "козацького" зі шматочком сала.

Якось у "руському" магазині, куди я прийшла за гречаною крупою, почула за спиною "Привіт, русалонько!" Не відразу впізнала охоронця готелю Дженгіза без його червоного ковпака — фески. Виявляється, він також любить гречану кашу і житні сухарики.

Умовив зайти в сусіднє кафе, випити кави. Він заворожено розглядав мене, а я — його. Такий красень! До речі, ім'я Дженгіз означає "океанічний". А я Марина — "морська". Зовсім хлопчисько - лише 19 років, на 6 років молодший від мене. Однак мені здалося, що нас звела доля.

Там, де я працювала, службові романи заборонені. Якби хтось запідозрив мене в інтрижці з Дженгізом, його напевно звільнили б. Ми почали зустрічатися таємно. Ходили на пляж чи в кафе якомога далі. Усі- ці півтора року я не мала ні з ким інтимних стосунків, і близькість вродливого мужнього хлопця мене страшенно збуджувала. А він був навпрочуд стриманим, навіть поцілувати не наважувався.

НАШЕ ВЕСІЛЛЯ БУЛО ЄВРОПЕЙСЬКИМ

І ось одного зимового вихідного дня, коли за вікном лив нескінченний дощ, а я дивилася удома телевізор, несподівано прийшла есемеска. З двома словами: "8епі кеуіуогшп". Це означає — "Я тебе кохаю". За нею — фото Дженгіза: у руці він тримає троянду і цеглинку справжнього чорного хліба. Наступна есемеска — "Я під твоєю брамою". Я не відразу згадала, що нині — три місяці від дня нашого першого побачення. Уже за дві хвилини я була в його обіймах. За п'ять хвилин ми кохалися.

Тоді й взнала, що я — перша жінка Дженгіза. Можливо, це й дивно, але багато молодих турків до одруження незаймані, бо статеве життя до шлюбу вважається гріхом як для дівчини, так і для хлопця.

Знаєте, що найбільше підкуповує наших дівчат у турецьких чоловіках? Ні, не просто фізична чуттєвість. Коханець не втомлюється шепотіти тобі: "Ти моя пташка", "Ти моя квітка", щиро вимовляє фрази на кшталт "Твої очі, як зорі" — і ти почуваєшся принцесою зі східної казки. Так було і зі мною. Діана (лише їй я зрадила нашу з Дженгізом таємницю) сказала: "Звісно, це не найкраща партія. Але виходь за нього. Завдяки цьому вже через три роки матимеш громадянство. І працюватимеш менше".

Слов'янсько-турецькі шлюби —явище поширене в містах. Тут працюють приватні дитячі садки, де з малюками говорять російською і турецькою, ведуть прийоми російськомовні педіатри. Навіть відомий стамбульський дипломат одружився зі слов'янкою (про це розповідали всі телепрограми). Щоправда, відразу ж після цього прийняли закон, згідно з яким термін набуття громадянства дружинами-іноземками збільшився з двох тижнів до трьох років. Наше весілля було європейським. Тобто без тієї жахливої традиції, коли свекруха вивішує на браму простирадло після першої шлюбної ночі, і якщо наречена незаймана — можйа реєструвати шлюб у мерії. На одному з цих весіль я, до речі, була, коли одружувався брат мого нареченого. Мене вразив такий обряд: вийшовши з машини, молода уклонилася усім, а потім... стала рачки і проповзла між ніг мами свого майбутнього чоловіка. Це було доволі кумедно, враховуючи те, що Джайлан — тендітна дівчина, а свекруха важить щонайменше центнер. Але це символізувало вхід невістки в родину чоловіка. На щастя, моє весілля минуло без цієї принизливої церемонії. Ми просто розписалися, повечеряли в ресторані. З гостей прийшли лише найближчі друзі (мама і тато Дженгіза померли дуже молодими, а єдиний брат несподівано захворів). Я була у класичній білій сукні із вирізом-човником. У подарунок від нареченого отримала скромні, але вишукані срібні перстенець і сережки.

Шлюбної подорожі не було— нам обом треба було працювати, щоб скоріше винайняти нове помешкання. Через три місяці після весілля я завагітніла. На четвертому місяці мусила звільнитися з роботи. А чоловіка, за протекцією Діани, підвищили на службі (він став начальником охорони). З моєї "кавалерки" ми переїхали у квартиру зі спальнею, вітальнею і чудовим балконом-терасою. Це були дні нескінченного щастя!

ТИ БРИДКА І НАРОДИЛА ХВОРУ ДИТИНУ!

Наш хлопчик народився здоровеньким, мене з ним відразу перевезли у палату. Крім мене, там була ще одна породілля. Через годину після пологів вона приймала гостей: рідні йшли та йшли, без масок і бахіл, голосно сміялися, тішилися немовлям.

Я із жахом дивилася на цю, як за українськими канонами, антисанітарію. Одна з розчулених відвідувачок схилилася і над нашим синочком, обцілувала. Малий розплакався. Я суворо попросила чужу жінку так не робити, а Дженгіз прикрикнув на мене: "Не смій. У нас це нормально". Ставши начальником на службі, він дедалі частіше підвищував на мене голос.

Та ще більше засмутив мене візит мого швагра Деміра. Удруге побачивши мене, він сухо привітався, а про синочка сказав: "Який рудий! У нас у сім'ї ніколи таких не було!" Мабуть, заздрить—знайшла я на це відповідь. Бо в Деміра — чотири доньки, а після останніх пологів жінка пережила складну операцію, більше не зможе народити...

Із народженням сина чоловік охолов до мене. Дні й ночі біля малого Левента (у перекладі з турецької "лев") забирали всі мої сили. Дженгіз почав дедалі частіше пізно повертатися додому. Із запахом раки. У його мобільному телефоні з'явилися фото поруч з іншими жінками —то на диванах ресторанів, то на пляжі.

Моє серце розривалося, утім я не влаштовувала сцен, сподіваючись, що за кілька місяців повернуся у форму і візьму реванш. Та не вийшло. Малюк — наче нам було пороблено — постійно підхоплював інфекції, а я усе більше нагадувала русалку, яку бурею викинуло на берег. Синя, худа, замучена...

Коли Левентику виповнилося півроку, він потрапив до реанімації з крупом. Мені, на щастя, дозволили далі годувати сина грудьми, і я всі дні проводила в лікарні. А наш тато в цей час розважався з іншою "русалкою" Валерією. Доказом цього стало... інтимне відео в його мобільному. Побачивши це, я зопалу сказала Дженгізу, що хочу піти від нього. "От і добре, — сказав він. — Навіщо мені терпіти таку, як ти, жінку? Бридка. І хвору дитину народила".

Ці слова подіяли, мов крижаний душ. Уранці я вже домовилася про оренду окремої квартири, зібрала речі. Дженгіз попросив не подавати на розлучення бодай півроку й не розповідати Діані. Пояснив: закінчується його випробний термін на новій службі. Пообіцяв допомагати грошима.

ПОКИНУТА І БЕЗПРАВНА

Я знала, що в Туреччині дружина, навіть не громадянка країни, має право вимагати аліментів у чоловіка на себе й дитину. Цим правом скористалася Діана, яка у першому шлюбі три роки прожила з місцевим бізнесменом. Він просто з відрядження надіслав їй есемеску зі словом "Bos oi" (розлучаюся), що було написане тричі. За мусульманським законом, після цих слів чоловік вважається розлученим. Аліментів Діані вистачило, щоб відкрити власну туристичну фірму.

Я не сподівалася від Дженгіза щедрої допомоги, однак не припускала, що він скористається юридичною хитрістю: аби розлучитися з іноземкою, досить подати заяву про шестимісячну відсутність дружини чи сказати, що не знаєш, де вона перебуває. Жінці варто тричі не прийти на суд, і він видасть рішення про розлучення. А оскільки ми,із сином переїхали в іншу квартиру, то Дженгіз і заявив, що не знає, де я і куди забрала сина. Про розлучення дізналася постфактум.

Я могла винайняти адвоката, зрештою, виторгувати аліменти бодай на дитину. Однак зателефонувала сестра і повідомила, що в мами діагностували рак і жити їй залишилося щонайбільше місяць. Я мусила повернутися додому. Підрахувала, що потай зекономлених грошей нам вистачить на пів року, а там —як Бог дасть...

Мама померла через п'ять місяців після нашого із синочком повернення. Майже всі мої заощадження пішли на ліки, тож попросилася у свою школу — на щастя, там учителька фізкультури пішла у декрет.

...На мамині сороковини подзвонила Валерія. Просила вибачення. Бідкалася, Дженгіз кинув її і одружується з Лейлою, жінкою брата, який загинув в автоаварії. Це — вигідний шлюб, бо в такому разі недоведеться платити калим, а батьківський будинок і автобізнес брата автоматично перейдуть Дженгізу.

Лейла була дівчиною з гірського села, родичкою Джайлан, на весіллі яко ї я була. Пригадую сумне, рябе обличчя Лейли з-під срібної хустки. Мабуть, у неї не було вибору.

Чоловік Діани переказав мені через неї, що візьме на роботу, як тільки забажаю. Русалки потрібні завжди...

Та найголовніше нині для мене — спостерігати, як підростає моє зеленооке Левенятко. І я навряд чи і повернуся туди, де почувалася такою щасливою та пережила найбільше у житті розчарування.

Марина, 28 років

Джерело: "Моя сповідь №4(28) 2014"