Просто відмовили гальма

Допоки я лежала у лікарні, найкраща подруга "подбала" про мого чоловіка.

Ми з Романом одружилися, коли я прийшла працювати у фірму, співвласником якої він був. "Ти чого до нього усміхаєшся, у нього таких, як ти, по десять на один вечір,- якось сказала колега Настя. - Невже не розумієш, хто він, а хто ми?! Он подивись до системного адміністратора, він же очей з тебе не зводить..."

Та коли через півроку Роман освідчився мені й запропонував стати його дружиною, та ж колега щиро вітала мене і казала, що така розумниця, як я, варта лише такого чоловіка, як наш керівник. Хоча, звісно, за спиною перешіптувалися заздрісники, що сирота з дитбудинку не пара Романові.

Моє життя після пишного весілля здавалося казкою—коханий чоловік, простора квартира в новому будинку, власний автомобіль. Ніжний поцілунок кожного ранку, яким будив мене коханий... Коли я завагітніла, Роман вирішив, що буде краще, якщо я не працюватиму: "їй повинне берегти себе від роботи, хвилювань. Нашому малюкові потрібна здорова, щаслива і весела мама".

...Того дня я йшла алеєю парку, вдихаючи на повні груди свіже, п'янке від пахощів літа повітря і прислухаючись до того, що роблять мої малята. Годину тому лікар після ультразвукової діагностики повідомив мені цю новину: "Вітаю. У вас двійнята. Розвиваються гарно, дітки активні. Так що будете мати, крім чоловіка, ще двох захисників".

Я саме думала, як скажу про це Романові, коли раптом невідомо звідки на алеї взялася циганка. "Стій, красива, я тобі щось скажу,—промовила вона, зазираючи мені у вічі чіпким поглядом чоних очей. — Ти в житті багато зазнала горя, але тепер дуже щаслива. Проте і жінка, і чоловік, яких ти любиш над усе, тебе зрадять, ітобі буде..." Я не дослухала, пішла. А услід циганка крикнула: "На твоїх руках з'явиться кров!"

Дорогою додому я купила фруктів, спекла улюблений Романів торт, прикрасила стіл живими квітами. І підписала листівку: "Любий татусю! Ми кожного дня слухаємо твій ніжний ГОЛОС, відчуваємо, як ти гладиш мамин животик, і хочемо сказати, що дуже тебе любимо і нетерпляче чекаємо зустрічі. Цілуємо! Твої синочки". Поклала її на ту половину ліжка, де спав мій Роман. Увечері чоловік дуже тішився, все не міг повірити у те, що він ось-ось стане батьком аж двох хлопчиків. "Моє щастя зросло утричі!" — сказав мені.

...Важко сказати, коли саме почалися наші проблеми. Але підозрюю, що тоді, коли я через загрозу викидня лежала в лікарні. Спершу Ромчик по кілька разів на день приїздив до мене, привозив усілякі смаколики і квіти, згодом я щораз частіше чула про те, що у нього то нарада, то зустріч із партнерами у Варшаві, то термінова поїздка до Одеси, то до Ізраїлю — захворіла його мама, і треба було покласти її до тамтешньої клініки...

Я ображалася, надувала губки, морщила носик і знову чекала. "Настю, може, хоч ти приїдеш?—зателефонувала подрузі , тій самій дівчині, з якою колись працювала. — Роман учора полетів до мами, а мені дуже сумно". "Ні, Яно, не приїду, бо багато роботи, — зазвичай відповіла вона.

Через три тижні я повернулася додому. "Подивись, як гарно я обставив дитячу кімнату", — хвалився Ромчик. Акуратні ліжечка-гойдалки, шпалери з веселим принтом, гігантські іграшки з великими і добрими очима. "До речі, це мені Настя підказала", — додав він. Я була щиро здивована. Чому вона? Вона тут була? "Ми з нею поверталися із Києва, розговорилися, і вона сказала, що про облаштування дитячої може подбати її знайома дизайнер, яка має гарні рекомендації, — пояснив чоловік. — Я думав, що тобі сподобається..." Звісно, не сподобатися кімната моїх синочків мені не могла, однак у душі з'явилося легке вловиме невдоволення тим, що все це робилося без мене. А ще — відчуття незрозумілої тривоги.

Наступні два місяці минули то в лікарні, то вдома. Однак якось я піймала себе на думці, що в лікарні мені набагато краще. Там були лікарі, майбутні матусі, такі ж, як і я. А ось вдома щораз частіше я була сама — Ромчик метався між Україною та Ізраїлем, де останні тижні доживала його мама. Тимчасом у нашій затишній оселі поралася абсолютно чужа жінка, в обов'язки якої входило прибирання, прання, прасування і куховарення. "Ти б ще собі гумову ляльку купив, — пожартувала якось я. — Щоб повний комплект був...". "А ти думаєш, мені легко? — Роман тоді повернувся після важливих перемовин трохи напідпитку, і в його голосі я вловила невдоволення і злість. — Я місяцями без тебе, бо тобі не можна. А я... я хочу любощів". Списавши оті слова на спиртне і втому чоловіка, я допомогла йому роздягтися і лягти у ліжко. За кілька хвилин чоловік захропів, а я почулася зле.

...Ось і народилися наші дітки. Ступивши до квартири і поклавши діток на ліжко, я відчула себе найщасливішою жінкою. Проте щастя тривало до першого генерального прибирання, яке я затіяла, трохи зміцнівши після пологів. Перестилаючи постіль у нашій спальні, я побачила золотий кулончик з рубіном. Той самий, який замовила на день народження Насті у відомого ювеліра. Ось що означали ці Ромкові поїздки і Настина зайнятість роботою.. . І я заридала, завила, наче поранена вовчиця.

Того вечора я все виклала чоловікові, який знову повернувся напідпитку. "Я — живий чоловік, і ти повинна те, що сталося, зрозуміти, — кричав він. — Так, я привозив її сюди декілька разів. Переспали і все. Тебе ж я люблю. І діток наших люблю. А кулон викинь і забудь". Наливши собі коньяку, він випив ще і пішов спати. Я ж залишилася на кухні. У моєму серці наростала ненависть до чоловіка і подруги. Як вони могли? Як?

Від пережитого я потрапила до лікарні з нервовим зривом. Ні Роман, ні Настя мені навіть не зателефонували. Наче мене й на світі уже не було. Я ж слухняно виконувала усі вказівки лікаря, бо хотіла до дітей.

"Яно, я знаю, чому ти опинилася в лікарні, — заговорив до мене Дмитро, наш системний адміністратор.—Через Настю і Романа. Ми всі знали про них, бо Настя вихвалялась, що забере його у тебе. А діти твої не потрібні. Тепер Роман у Насті живе, а твоїх синів чужа жінка доглядає... Яно, хочеш, ми покараємо їх? Я можу перерізати гальмівний пас... Знаєш, я тебе завжди любив і досі люблю". "Переріж", —погодилася я.

Через три дні Роман і Настя розбилися на околиці міста. Роман не зміг зупинити авто, воно злетіло з мосту. Коли їх знайшли, Настя лежала з оголеними грудьми, а в чоловіка були розстебнуті штани...

Слідство намагалося встановити, хто міг перерізати гальмівний пас, чи були в Романа вороги. Припускали, що зробили це бізнесові конкуренти. Але доказів жолних не знайшли.

Наступного дня, як загинув Роман, Дмитра знайшли мертвим у його спальні. Інфаркт — і це у 35 років!

Мені так боляче, що готова відчинити двері на балкон, вийти, перехилитися через поруччя — і полетіти у вічність. Якби я знала, що моїх крихіток, моїх синочків хтось виростить, як своїх рідних, я б так і зробила...

Яна, 34 роки, м. Київ

Джерело: "Моя сповідь №5(29) 2014"