Поцілунок на ніч

Я була незайманою, вітчим це знав...

Я жила у прийомній сімї з тринадцяти років, відколи втратила рідних. Обох моїх батьків не стало в одну мить: загинули в автомобільній аварії.

І мене, перелякану самотню сироту, взяла до себе найкраща мамина подруга. Вони з чоловіком не мали дітей. Вкладали в мене все найкраще, що могли. А я намагалася не розчарувати їх. Єдине, що цих хороших людей завжди дуже засмучувало, — я не могла назвати Олену й Василя мамою і татом. Мені здавалося, що так дуже ображу своїх справжніх батьків. А так усе було нормально. Принаймні я так вважала. Аж поки не почало коїтися щось дивне.

Мені стало незатишно залишатися з вітчимом наодинці. Я не знаю, коли це почалося — довгий час навіть не помічала, що щось змінилося у його ставленні. Але згодом він усе наполегливіше став виявляти таку зацікавленість — небатьківську. Всі ці масні погляди й наче невинні обійми, погладжування — я підсвідомо відчувала, що це щось неправильне! Якогось разу аж злякалася думки, що майнула: він поводиться, як хлопці, коли заграють до дівчат! Вітчимова поведінка почала викликати в мене огиду.

У вітчима був такий графік роботи, що він часто приходив додому раніше від дружини. Ми могли пограти в шахи, часто з м'ячем вибиралися на вулицю — обоє любили волейбол. Я вважала його якщо не другим батьком, то найближчим другом, ділилася з ним секретами. Навіть наївно потішилася, коли спохмурнів, як розказала, що зустрічаюся з однокласником: хіба ж не всі татусі так роблять, хвилюються за доньок? А виявилось, він злився, бо ні з ким не збирався мене ділити!

Я була незайманою, вітчим це знав. Зараз боюся подумати: може, лише це й врятувало мене від зґвалтування?

— Олю, я купив тобі штанці, ану оціни! — кидає мені обновку. Мене доволі часто тішили такими подарунками, нічого дивного. Дякую і повертаюся, щоб іти до своєї кімнати. Але Василь заливисто регоче: —Дівко, чого я там небачив? Міряй!

"Дійсно, він мене що, в купальнику не бачив? Скільки разів уже на озеро їздили", — спокійно погодилася я. Перевдягнулася при ньому. І така ситуація з отим "лишайся, що я там не бачив?" повторилася кілька разів. Це я тепер вже розумію, що його очі блищали не від замилування, а від хтивості. Що коли він щипав мене за обтислу новими штанцями сідницю — це було знаком не дружби, а противних пестощів!

Потім він узяв за звичку все частіше заходити до моєї кімнати не стукаючи. То вранці принесе мені чаю (якраз коли перевдягаюся). То загляне ніби щось запитати, то побалакати. Сиджу за комп'ютером — він приходить, плечі мені розминає, притуляється, обіймає... Взяв собі за моду ходити по квартирі без сорочки, не зачиняти дверей, коли приймає ванну. Раптом почав ставитися до мене, як до п'ятирічної: приходив поцілувати на ніч, взявся часто лоскотати — аж пересмикує, коли згадую, щото лишень прикриття, щоб обмацати мене.

Таке ставлення невдовзі почало мене гнітити. Я стала уникати його доторків, обмежувала спілкування з ним як могла. Але ми жили під одним дахом, а Олена так часто затримувалася на роботі... Розумієте, як це? Я, навіть коли почала розуміти, що коїться щось неправильне, певний час звинувачувала себе в розпущеності! Бо справді: як можна таке подумати про людину, яка щиро тебе любить, піклується про тебе? "Проблема не в ньому, а в тобі! Навигадувала!" — сердилася на себе. Але глибинне передчуття, що насуваються неприємності, ніяк не зникало.

— А хто це знову не помив за собою посуд, га? Заслужила ляпанців, нечепуро! — грайливо завів розмову Василь, підступаючи все ближче. Я якось віджартовувалася, але... Не зоглянулася, як вітчим перегнув мене, сімнадцятирічну дівчину, через коліно, і кілька разів добряче приклався долонею. Я не сподівалася такого — це вже справді образа! Ну й стусонула його в груди, скотилася на підлогу.

— Ти диви, яка норовлива! — розсміявся й кинувся лоскотати. Придушив усім тілом до підлоги, знерухомив. І раптом мене це реально, до жаху, перелякало — відчуття цілковитої беззахисності. На мене дивився наче не рідний Василь, а якийсь чужий мужчина. Захекався, розчервонівся, такий гарячковий запал в очах — а мені до сліз хочеться здихатися його, і не можу, немає сили! Коли це, геть несподівано, він прихилився до мого обличчя і поцілував. У мене почалася істерика!

— Ну що ти, дурненька, чого ти плачеш? — відпустив мене, але не дав сховатися до своєї кімнати. Я душилася сльозами на дивані, а він гладив по голові, заспокоював, наче й не розумів, що це саме він довів мене до нервового зриву! Світ наче перевернувся з ніг на голову. Не знала, кому тепер вірити. Бо найближча людина мене зрадила. Я давно здогадувалася про це і, на свій жах, переконалася!

— Оленько, ти вже достатньо доросла, щоб розуміти, що між нами робиться, правда? Я розумію, тобі страшно, але я це теж відчуваю... Я ж бачу, як ти тягнешся до мене. І це взаємно. Мене теж вабить до тебе, нема сенсу приховувати.

— Я не тягнуся, забери руки! Як ти взагалі можеш таке говорити? Як ти смієш так вчиняти зі мною, з Оленою?..

Та, на жаль, це був лише початок. Василь, як хвора людина, твердив, що мимаємо бути разом. Що любить мене, і я люблю його, тільки боюся визнати це. Після того зізнання він став діяти відкрито. Не давав мені проходу, чіплявся з розмовами про "кохання" і наше спільне майбутнє, намагався поцілувати... Квартира стала для мене не домом, а пасткою. Удень я якомога довше бувала деінде, але ввечері мусила повертатися до пастки.

Я не могла, не хотіла розповідати Олені про свої проблеми з Василем. Як я після цього глянула б їй в очі? Її коханий відвернувся від неї через мене, дитину, яку вона щиро прийняла до власного дому! Та згодом сталося те, чого я дуже боялася: він перестав критися від дружини. Заявив їй, що хоче розлучення, щоб одружитися зі мною. На щастя, Олена не звинуватила мене в нашому спільному горі. Навпаки, ми зблизилися. І я нарешті могла відкрито пояснити названій матері, що хочу поїхати. Від батьків мені залишилася квартира. Туди невдовзі й перебралася. Але вітчим не припинив мене тероризувати.

Василь не мав ключів від моєї квартири, але ловив мене в під'їзді, белькотів про кохання, пропонував золоті гори... Він міг годинами простоювати в мене під дверима. Було соромно перед сусідами, але й впускати його не хотіла. Хтозна, чим то могло обернутися. І одного дня він таки ввірвався...

Я впустила до квартири свого коханого, Андрія. Ледь причинила двері, як звідкись узявся Василь. Переступив поріг, хитнувся — і від нього ринула хвиля алкогольного "аромату". Я заклякла.

—Олю, Оленько, ну що ти зі мною робиш? — заблагав вітчим. — Я ж до тебе з усім серцем... Ти ж моя... — і поліз обійматися. Цього вже не стерпів Андрій. Вступився за мене, відштовхнув Василя. Сказав, щоб забирався геть. А той скипів.

—Анували звідси, шмаркач! Оля — моя! Я її виховував, я її ростив, я всю душу вклав! Моя, почув? — і кинувся на мого хлопця з кулаками. Я запанікувала: Василь був міцним чолов'ягою, ледь не вдвічі більшим від Андрія. Нетверезий і розлючений, він міг його просто вбити! Але що я могла зробити? Схопила з тумби вазу і, молячись: "Тільки б не на смерть!" — вдарила його по потилиці. Моторошно було бачити, як тіло раптом обм'якло, як потекла кров... Просячи Бога, щоб лише не стати вбивцею, кинулася викликати "швидку".

Василь вижив. Оклигав після струсу мозку, точніше — Олена його виходила. І відтоді він наче схаменувся. Дав мені спокій. Не знаю, що йому в голові змінилося. Може, удар повернув на місце ту клепку, яка похитнулася під час кризи середнього віку. А може, зрозумів нарешті, як йому пощастило з дружиною... З вітчимом ми відтоді не спілкуємося. Лишень Олена час від часу заходить, досі піклується про мене.

Не знаю, як треба любити чоловіка, щоб простити йому таке. А вона — змогла. Я ж не впевнена, чи колись йому пробачу, що розбив нашу сім'ю.

Ольга КОЛЕСНИК

Джерело: "Моя сповідь №1(25) 2014"