По різні боки барикад

По різні боки барикад

"Я не вчив свого сина вбивати людей, — розпачливо каже дядько Павло. — Якщо хтось з вас зателефонує до брата — прокляну".

А небо нині над Майданом — сине-сине. Навіть не віриться, що кілька днів тому воно було чорним від диму, навіть протигаз не рятував від їдкого чаду.

Сонце засліплює. Разом з молодшим братом Дмитром ми проходимо до крайньої барикади на Грушевського. Вдивляюсь у щільні ряди щитів "Беркута", що виблискують за кількасот метрів від нас. Десь там, за одним із них, стоїть наш брат Іван...

— Ну що, задоволена? — бубонить Дмитро. — Навіть якщо він нас бачить, то що з того? Плюнь ти на Івана, Віро. Нема тут що думати, продався він. Якщо зустріну в бою — розірву тварюку! Нема у нас брата!

Я дивлюсь, як субтильний Дмитрик нервово поправляє окуляри, і мені робиться смішно і сумно водночас. Перевага у фізичній силі буде явно на боці 30-річного "беркутівця", а не студента-першокурсника. Але вголос цього не кажу.

Мені неймовірно боляче, що ми з Дмитром тут, а Іван — по інший бік барикад. І якщо командири дадуть наказ убивати — брат зробить це не замислюючись. Він сам у цьому зізнався...

НАС ВВАЖАЛИ ДВІЙНЯТАМИ

Мені та Дмитрові Іван не рідний, а двоюрідний брат. Наші тати — брати. Я народилась у жовтні, Іван — у січні наступного року. А Дмитро з'явився на світ аж через дванадцять років. Може, тому й не розуміє він, ким є для мене Іван, як важко пережити тепер його зраду.

Жили ми у двох хатах при одному подвір'ї великою родиною, тож були нерозлучні змалечку. Коли прийшов час іти до школи, мене віддали на рік пізніше, аби потрапила до одного класу з Іваном. Більшість учителів і однокла-сників вважали нас двійнятами — прізвище ж однакове! А ми й не поспішали їх розчаровувати, бо й справді почувалися близькими, рідними.

Усі одинадцять років ми просиділи разом за одною партою. Мені краще давалися мови та історія, Іванові — математика, хімія, фізика. Я писала за нього твори, реферати. Іван на контрольній роботі встигав зробити і свій, і мій варіант завдань. Причому починав із мого, щоб у разі чого кращу оцінку мала я.

Задерикуваті хлопці обходили мене стороною, боялися образити. Бо знали, що Іван за мене горою стоїть. Коли ми вчилися у сьомому класі, він бився з трьома дев'ятикласниками, котрі вимагали від мене в їдальні гроші. Побитого і злого я привела Івана додому. Але ні моїй мамі, ні тітці Наталці ми не розповіли правди. Брат цього не хотів, сказав, що упав. Дитячі спогади, мов картинки калейдоскопа, змінюються у моїй пам'яті. Ось ми з Іваном відпрацьовуємо прийоми карате у секції, куди він мене затягнув. Ось я вчу його пекти бісквіт, щоб потішити маму на уродини. А це я у лікарні з жовтяницею, до шфекційного відділення нікого не пускають. Але Іван примудрився вкрасти халат, маску і шапочку і у жіночих капцях зайшов до палати — з відром і шваброю, як санітарка. Ох і кричав на нього тоді лікар!

А ось наш випускний, ми горді від того, що самі написали сценарій вечора і зараз є ведучими свята.

А потім Іван провалив іспит на юридичний факультет, пішов до армії, потрапив у внутрішні війська. Відслуживши, вирішив служити за контрактом. Коли через кілька років побачила його у "беркутівській" формі, так тішилась! Мій брат — справжній герой, він бандитів ловить. А як раділи тітка Наталя і дядько Павло, що виростили такого гарного сина!

— Ну що, надивилася на "правопохоронців"? — виводить мене зі спогадів голос Дмитра. — Ходімо вже, я змерз. У тебе ще на кухні багато роботи, а я мушу бігти "гуманітарку" розпаковувати. Коли побачимось?

Ми спускаємось до Майдану, а в голові крутяться думки. Як Іван витримує по кілька годин стояти нерухомо на морозі? Чим його годують? Де він спить?

ТИ МЕНІ НЕ СИН!

Цьогорічне Різдво стало для нашої родини справжнім жахіттям.

За традицією, ми з батьками і Дмитром пішли до татового старшого брата. "Іван зараз буде! — тішилась тітка. —Йому дали відпустку, вони з Інною і Сашком вже під'їжджають!"

Оце так новина! Останні кілька років мій брат жив у Севастополі. Перевівся туди, одружившись з кримчанкою, з якою познайомився на літньому відпочинку, їхньому синові вже три роки, виріс, мабуть, я давно його не бачила.

Яка ж радість була, коли Іван, Інна і Сашко нарешті з'явились на порозі! Обійми, поцілунки, необразливі жарти і взаємне "підколювання", як у дитинстві.

Коли пристрасті трохи вляглись, сіли за стіл, помолилися. За вечерею ділилися останніми родинними новинами, тішились. Лише дядько Павло сидів якийсь невеселий, мовчазний. Нарешті він заговорив:

— То що, Іване, вже знайшов нову роботу чи все ще шукаєш? А може, у нас з матір'ю залишишся? Місця усім вистачить. Та й грошенят я трохи наскладав, якийсь час і без твоїх заробітків проживемо.

У кімнаті зависла тиша.

— Павле, я ж тебе просила... — нерішуче проказала тітка.

— А ти помовч, — перервав її чоловік. — Із сином розмовляю.

— Нову роботу? — озвався Іван, насаджуючи на виделку чергового вареника. — Ні, тату, не шукаю. Я і старою задоволений.

— Як так? — не зрозумів дядько. — То ти ще не звільнився? Ти ж пообіцяв. Я вже й сусідам розповів, що мій син більше в "Беркуті" не служить.

— Пообіцяв. Але передумав. Навіщо мені щось змінювати? Платять добре, скоро квартиру дадуть.

— Та годі вам! — забідкалася моя мама. — Потім про політику говорити будете. Такий вечір сьогодні!

— Ні, стривай, — не вгамовувався дядько. — То не політика. Як це Іван може бути задоволений своєю роботою? Ти ж бачив, сину, як ваш "Беркут" людей бив. А якщо тобі завтра накажуть це робити?

Іван відклав виделку, випростався і подивився батькові в очі:

— Я на службі, батьку. Що накажуть робити, те й буду. Я присягу давав.

Дядько Павло почервонів і підвівся зі стільця:

— Кому ти присягу давав? Бандитам? То чим ти кращий за них?!

— Та заспокойся вже, Павле, дитину налякаєш, — тітка Наталя мало не плакала. — Робота така...

— Ну то хай забирається на свою роботу і вбиває людей! — дядька аж почало трусити. — Тобі за це платять, так? Іди до своїх убивць, вечеряй з ними. Ти ж молився щойно з нами за столом. А завтра вистрелиш у людину, яка просто хоче нормально жити?!

— Та немає там, на Майдані, нормальних людей, немає! — і собі завівся Іван. — Нероби і нездари. Думаєш, що їм не платять? Ага, зараз!

— Що?! Це хто нероба і нездара? Віра, яка тиждень на кухні виступала? Чи Дмитро, який ледве втік від ваших кийків під стелою?

— О, то ти теж там був? — здивовано повернувся до Дмитра Іван. — Ну і чого туди поліз, бовдуре? У Європу захотів? Дурень!

Іван не договорив, бо батько схопив його за плече і голосно крикнув:

— Геть з моєї хати! І не називай мене батьком, ти мені не син!

Тітка Наталя заридала. Переляканий Сашко і собі розревівся. Інна, бліда мов крейда, мовчки встала з-за стола і пішла одягатися.

— Куди вони з дитиною посеред ночі підуть, взимку? — кричала до чоловіка тітка. — Побійся Бога! Онука хоча б пожалів, серця не маєш.

— Це у твого Івана серця немає, — гнівно кинув Павло. — Не сина, а звіра виховав, нічого святого в душі не залишилось. Гроші, самі тільки гроші йому на думці. Геть!

Я схопила пальто і кинулась слідом за Іваном, Інною і Сашком. "Стій! — зупинив мене дядько. — Якщо ти, Дмитро або хтось інший з вас хоч слово скаже до Івана — прокляну. Усіх прокляну!"

ІВАНОВА ПРАВДА

І все ж таки я пішла до Івана. У нашому містечку лише один готель, знала, де шукати брата. Іван стояв надворі біля входу і курив.

— О, це ти, Віро, — повернувся до мене. — Як там мій старий? Вгамувався? Геть з глузду з'їхав. Маєш тобі, провідав родину на Різдво. Перед Інкою соромно. Вона там плаче нагорі. Пиляє мене, бо не хотіла їхати, ледве її вмовив. А тут така "гостина".

— З дядьком Павлом все добре. До нього кардіологічна "швидка" приїжджала, вкололи щось, бо серце дуже боліло.

Іван кинув недопалок, на хвилину замовк. Потім крізь зуби процідив:

— Серце розболілось? Хай би менше дивився телевізор. Ато дивиться пропаганду на своїх бандерівських каналах, геть розум втратив. Старий ідіот!

Я не впізнавала Івана. Чотири роки не бачила його, але ж ми постійно спілкувалися телефоном, в інтернеті писали одне одному. Чому він так змінився?

— Іване, я... Я не знаю, що сказати. Мені і тебе шкода, і дядька. Але невже ти справді зміг би вдарити беззахисну людину? Або вбити, якщо накажуть?

— Віро, ти, як усі жінки, надто емоційна. Ти не вмієш оцінити ситуацію. Де люди, де? Купка недоумків, які танцюють під сопілку фашистів і не розуміють цього? Не розумію, чого ви з Дмитром туди поперлися? Ти ж роботу маєш, все добре у тебе. Краще б чоловіка собі пошукала, аніж по майданах бігати, тобі ж уже тридцять стукнуло. Чи, може, ти з таким розрахунком і поїхала туди?

Він підморгнув і якось гидко зареготав. Я стояла мов вкопана і слова не могла сказати. А Іван тим часом говорив далі:

— Ні, ну ти скажи, чому я маю звільнятись? У мене вислуга, звання. Квартиру пообіцяли, ми з Інкою вже не витримуємо з її мамою жити під одним дахом. А в мене Сашко підростає, дасть Бог, ще діти будуть. Де я ще знайду роботу на такі гроші?

— Не все вимірюється грошима у житті. Є правда і є кривда. Є добро і є зло. Є Бог, нарешті. І Він усе бачить.

— Ой, тільки не починай. Можна подумати, що ви з Дмитром за "дякую" стоїте. Скільки вам платять, що обіцяють?

— Ніскільки...

— Та не бреши! Ну не вірю я у "світлі ідеали", "поклик серця" та іншу маячню. Не вірю, розумієш!

—А якщо тобі накажуть стріляти у натовп, Іване? А там — я, Дмитро. Вистрелиш?

— Вистрелю. Не замислюючись. Але дуже сподіїзаюся, що вас там не буде. Моя тобі порада: цей гармидер дуже швидко закінчиться. Буде кров, багато крові. Тому сиди тихо вдома і вишивай хрестиком. І брата притримай, щоб героя із себе не корчив. Моя тобі порада.

— І не надійся, Іване. Ми там будемо.

Я повернулась і пішла. Сльози градом котилися з очей. Не таким я знала свого брата, не такого Івана любила. Що з ним сталося?

НЕ ПЛАЧ, СЕСТРИЧКО, ПРОРВЕМОСЯ!

— Тобі все ще боляче? — обережно торкаюся глибокої подряпини на Дмитриковш щоці.

— Та нормально! — кривиться він. — Ти б за собою краще стежила. Он ноги всі мокрі. Казав тобі мої черевики взувати! Не змерзла в ноги?

Я мовчки усміхаюсь. І коли тільки встиг подорослішати мій братик!

— Багато "хвостів" на сесії нахапав, зізнавайся? Ато війна війною, але університет мусиш закінчити.

— Я все склав, навіть стипендію буду мати! — гордо каже Дмитро.

У цей час дзвонить мій мобільний телефон. Це тітка Наталя, вдруге за сьогодні.

— Ну як ви там, діти? — схвильовано питає. — Не померзли? Дивлюсь телевізор, ніби спокійно все наразі...

— Так, не хвилюйтесь, все спокійно. Як дядько Павло?

— Передає вітання тобі й Дмитрові. Каже, що дуже пишається своїми племінниками, гарні люди з вас повиростали.

Я чую в її голосі нотки печалі й без слів розумію, про що кричить її материнське серце. Щоб хоч якось втішити її, кажу:

— Тітко Наталю, може, Іван ще одумається, ви вірте. Ви ж нас однаково виховували. Ми до однієї церкви ходили. І причастя разом приймали, я і він. Пригадуєте, як він плакав від щастя, коли священик його благословив....

— Пам'ятаю, Віро, як таке забудеш. Знаєш, я молюсь за його душу щодня. До сповіді ходила, з отцем говорила. Він каже, треба вірити.

Дмитро тим часом замріяно жує пиріжок і поїдає поглядом симпатичну дівчину, яка розносить їжу.

— Обережно, не вдавися! — жартую я. — Слухай, Дмитре... А якщо справді доведеться вибирати? Ти б міг в Івана вистрелити?

Брат вмить робиться похмурим, думає. А потім каже:

— Не знаю... Брат він мені все-таки. Але сам винен. За що він так з нами? Але ти нічого не бійся. Тебе я зумію захистити Чи від Івана, чи від такого, я с він. Віриш?

— Звичайно!

— От і добре. Не бійся, сестричко, прорвемося!

Віра М., Тернопільська обл.

Джерело: "Моя сповідь №2(26) 2014"