Пізнє каяття

Софійка ніколи не вважала себе красунею. Тому, коли її однокурсниці слухали під звуки гітари до ранку солов'їв, дівчина вперто сиділа над підручниками, хоча "червоний" диплом був практично в кишені.

На останньому курсі сором'язлива відмінниця впала в очі одногрупникові. Та й він їй, схоже, подобався. "То й виходь за Сашка заміж, - радила Світлана. -Він хлопець розумний, швидко зробить кар'єру. А ти матимеш шанс залишитися в місті". "Так то воно так, але ж його прізвище... Виходить, із Софії Кравчук я стану Софією Рябою", - бідкалася дівчина й відмовила Олександрові.

Отож, закінчивши інститут, поїхала Софія, згідно з розподілом, у Миколаївську область. Там познайомилася із вродливим хлопцем і невдовзі вийшла заміж. Та обранець був прихильником гіпотези, що небита жінка - наче коса неклепана. Тож частенько напідпитку простягав руки до дружини. Не звідала молода жінка й радості материнства. Тому ні чоловікова врода, ні гарне прізвище не втримали Софію в чужому краю.

Літа бігли... Софія працювала у школі. Завоювала любов учнів, повагу колег. А зустріти судженого так і не вдавалося. Щоправда, спершу сваталися до неї то один, то інший... Але з роками женихів ставало все менше й менше.

Невдовзі в каштанових косах Софії з'явилася перша паморозь. Робота, батьки, домашнє господарство - ось і все її життя. А тут іще й мама занедужала, довелося везти на консультацію з обласну лікарню. Ходіння кабінетами геть вимотало з жінки останні сили. Тож Софія зайшла в аптечний пункт, щоб купити пігулки від головного болю. У дверях майже зіштовхнулася з чоловіком, який видався їй знайомим: Сашко Рябий, це ж він! Софія ковтнула таблетку і заховалася за колону, що розділяла поліклінічний коридор. Потайки спостерігала за колишнім кавалером, а той наче навмисно не поспішав залишати лікарню. Урешті-решт, він вийшов на вулицю, і жінка полегшено зітхнула.

Опанувавши думки, поспішила на автовокзал. Коли перетинала вулицю, дверцята машини, що стояла біля бордюру, відчинилися і з них долинуло ввічливе: "Софіє Костянтинівно, сідайте, будь ласка, відвезу, куди скажете". За кермом жінка побачила Олександра. Ніяково вмостилася на сидінні попереду.

- Здрастуй, - Олександр не міг відвести очей від жінки. -"Як живеш?" - запитання банальне, але мені й справді дуже хочеться знати, як склалося твоє життя після інституту.

- Добре, - тільки й відповіла. - Лишень от із мамою проблеми... А ти?

Вони довго розмовляли. Олександр розповів, що захистив докторську, працює в рідному інституті, оженив синів. Але часто згадує студентські роки. Він провів Софію до автобуса і довго-довго дивився, як той ховається поміж бурхливого міського потоку автізок. Натомість жінка, заховавши від світу заплакані очі, ледве-ледве стримувала ридання. За вікном починався дощ...

Джерело: ": Життя. Історії №14 (170) 2014"