Перевірка почуттів

Я писав дружині любовні листи від імені вигаданого чоловіка, і вона у нього закохалась...

Загалом я не ревнивий. Та й дружина ніколи не давала підстав для недовіри. І починалося все з жарту. А обернулося крахом нашої сім'ї. Мені досі не вириться, що вона з самого початку не кохала мене. Усі сім років спільного життя.

Дружина захоплюється комп'ютерним спілкуванням, я знав це давно. Не заперечував, бо розумів: удома їй нуднувато. Моя Наталка не працювала кілька років поспіль.

З тих пір, як народила, так і залишилася вдома. Дитина вже до школи пішла, але ми на сімейній нараді вирішили, що краще, якщо дружина не поновлюватиме роботу, я заробляю достатньо.

Наталя мені сама розповідала завжди, з ким познайомилася у чаті, які нові рецепти вишукала, що ще цікавого дізналася з інтернету. Якось у розмові з другом я обмовився про це її захоплення. А що — вигідно ж! Завжди чимось новим смачненьким потішить, щось нове цікаве розкаже. Мені було приємно, що кохана розвивається.

А от друг насторожився: мовляв, нічого я не розумію. Ось, я весь час на роботі, а дружина там, напевно, фліртує з ким попало і веде активне віртуальне життя.

Я ще здивувався: ну активне — та й гаразд, яка різниця? А друг натискав на негатив, про віртуальний секс розповідав. Казав, що у США навіть розлучення з цієї причини були, він читав. Начебто і дрібниця, але зародив він у мене сумнів.

Сайт, на якому дружина спілкується, я знав (та вона й не приховувала ніколи), а тут на роботі вільний час трапився. І вирішив я туди заглянути, подивитись, як там моя дружинонька спілкується, як поводиться... Зареєструвався, пороззирався. Аж ось і вона, Наталка моя з'явилася! Слово за слово, ми "познайомилися". Починалося все так жартівливо, весело. Я навіть збирався ввечері дружині розповісти, щоб разом посміялися, а потім, чорт смикнув, запросив її в "приват". Розговорилися...

Я свою рідну і впізнавав, і не впізнавав — так вона незвично розмовляла. Причому, кокетувала настільки вміло, що мені стало не по собі трохи. Не знаю, для чого, але попросив адресу її електронної пошти, якою вона охоче поділилася. І додала, що буде чекати листів, тому що... самотня.

"Самотня?!"

Увечері після роботи я сподівався, що дружина розповість про нове знайомство. Але вона мовчала. І я промовчав.

Наступного дня написав Наталці листа, вона відповіла. Зав'язалося у нас спілкування. Вона все дивувалася, як я відчуваю її смаки, уподобання, інтереси. Ви ж розумієте, як легко було справити чудове враження: я вже сім років одружений з нею.

Тоді я ще ставився до цього, як до пікантної дрібнички. Коли розповів другу, той подивився на мене співчутливо:

— Твоя дружина за твоєю спиною роман завела, а ти смієшся?

— Ну, який роман може бути з власним чоловіком?

— Це ти знаєш, що чоловік, а вона думає, що незнайомець!

Я все одно вважав, що це несерйозно. Навіть придумав призначити побачення. Був впевнений, що дружина відмовиться, повідомить, що заміжня і любить свого чоловіка. Бо інакше бути не могло!

Вдома я став помічати, що дружина повеселішала, перестала лаяти мене, коли я затримувався на роботі і навіть стала якоюсь... уважнішою, чи що. Немов відчувала провину і заздалегідь намагалася компенсувати її запобігливістю. Я почав розуміти, що гра зайшла надто далеко, але вже не міг зупинитися. Мої листи ставали все відвертішими. Я писав їй про любов — але я ж дійсно люби в її!

Коли Наталя вперше написала, що її життя змінилося, що вона більше не почувається самотньою, бо з'явився я, мені стало недобре. Зрозумів, що "жарт" затягнувся і набув зовсім іншого сенсу. Відчув себе зрадженим. Бо правду казав товариш: на моєму місці міг опинитися будь-хто!

Моя жінка щойно зізналася, що полюбила іншого! І нехай це було просто повідомлення у мережі, нехай вона усвідомлювала, що ми, загалом, незнайомці, і це по-дурному, несерйозно — але вона відповіла взаємністю, чорт забирай! "Чине наробив я лиха?" — пронизала підозра.

Якось увечері я прийшов з роботи раніше. Прихопив квіти, вино, збираючись провести вечір удвох і все розповісти. Але нічого не вийшло. Дружина повелася дивно, немов уникаючи мене. Букет поклала на стіл — і наче забула про нього. Сам поставив квіти у вазу.

Я вирішив викликати її на відверту розмову із "ним". Краще б я того не робив. Бо вона піддалася на провокацію, висповідалася мені!

"Ми з чоловіком — чужі люди. Я вийшла заміж без любові. Можеш мене засуджувати, але так обернулося життя. Тепер, коли я знаю тебе, коли знаю, що таке кохання, я дякую Богу, що подарував мені нашу зустріч, наші миті близькості, якої ні з ким так не відчувала. Але нам не бути разом. Мені вже плювати на Ореста. Але так поранити донечку я не можу. Після того, що я зробила зі своїм первістком, я не маю права на власне щастя".

Первістком? Я нічого не розумів. Анна була нашою єдиною дитиною. Єдиною, про яку я знав?!

Виявилось, що коли ми зустрічалися лишень третій місяць, Наталка від мене завагітніла. І зробила аборт, навіть не обмовившись! Бо її цікавили тільки мої гроші, мій статус. Мої подарунки. Але не я. І їй вистачило холоднокровності лишитися зі мною! "То й що, що не люблю? Зате добрий, багатий!" — виявляється, перед тим, як прийняти мою пропозицію, вона проплакала кілька ночей. А я телепень, був щасливий...

"Ти ще тут?" — стурбовано запитала. Я не мав сили пояснювати. Ні, просто хотів подивитися їй в очі. І я призначив побачення. У тому самом укафе, де ми з нею зустрічалися, коли були ще не одружені. ...Побачивши мене, дружина хопилася за столика, винувато роззираючись. Я усвідомлював, що зараз одним реченням переверну життя, і, зізнаюся, майнула думка прикинутися, що усе гаразд, жити далі з дружиною й донькою. Але скільки я б так витримав, мовчки? Мене аж трусило, та вороття не було: сказав, що вона чекає на мене. Що це я писав їй усі листи, що це мені вона звірила свою таємницю — і, Господи, як же я хотів би цього не знати! Наталя нічого не говорила, тільки дивилася очима, повними сліз, із таким глибоким відчаєм, такою розпукою.

Вдома дружина, так само мовчки, зібрала речі, одягнула доньку. І пішла до своїх батьків. А мене роздирали суперечливі по чуття: вонаж мене фактично зрадила, вона мені брехала і збиралася брехати все життя! То чому я почуваюсь негідником?!

Минуло чотири роки після цієї історії. Я бачуся з донькою, допомагаю матеріально, перекидаюся кількома словами і з дружиною, тепер уже колишньою. Нещодавно донечка обмовилась, що мама збирається заміж. Та й у мене є інша жінка, серйозні стосунки.

Тільки я весь час прокручую в голові цю історію і ніяк не можу зрозуміти, хто ж з нас винен у тому, що сталося? Мав би зараз вибір — обрав би щастя у брехні, а не гірку правду. Бо деякі таємниці мають лишатися нерозкритими.

Орест М.

Джерело: "Моя сповідь №2(26) 2014"