Ніколи не кажи ніколи

Доля дала мені другий шанс: на схилі літ я вийшла заміж за своє перше кохання.

Мені - 60. Йому - 62. Ми стоїмо на вишитому рушнику, одягнені в український стрій. Серце вискакує з грудей. І ось ця мить. Ця бентежна, така омріяна мить - працівниця рацсу оголошує нас чоловіком і дружиною.

На очах сльози. Плачуть усі. Наші діти, онуки. Руки тремтять — не від старості, а від того, що коїться на душі. Вона розривається. Хочеться стрибати від щастя. Адже у своїй руці я тримаю його руку. У нього я закохалася з першого погляду ще в юності. Його я кохала усе своє життя. Ми пережили пекло: біль, втрату. Але тепер ми разом. Як кажуть, через терни — до зірок.

З перших класів ми дружили: разом бавилися, втікали з уроку математики. Разом ходили до директора в кабінет "на килим". У десятому класі я зрозуміла, що люблю Грицька не тільки як друга. Мені хотілося його обійняти, поцілувати. Та й він не був байдужим до мене.

Коли ми почали ходити на танці, то не було такого вечора, щоб Гриць не рвався мене провести додому. Так вечір за вечором — і ми стали парою. Правда, зустрічалися потай. Батьки у нас були дуже суворими, ми боялися їм признатися. Так тривало кілька років. Удень—ми добрі товариші, а вночі—коханці.

Коли мені виповнилося 18 років, я сказала батькам, що кохаю Григорія і хочу за нього заміж. Гриць теж розповів усе своїм рідним. Та якщо мої тато й мама спокійно сприйняли почуте, то Гриця ледь не вигнали з дому. Його батьки удесятки разів були заможнішими, ніж мої. Мали двоповерховий будинок, автомобіль. Моя родина — прості селяни. Мама Грицеві вже й пару пригледіла. Дівчина Галина була із сусіднього містечка. Батьки у неї теж заможні. Саме багату невістку хотіла Олена Якимівна — мама Гриця.

Так наші шляхи розійшлися. Здавалося, я виплачу свої очі. Мені не так було боляче, що Грицеві батьки мене не хочуть, як те, що коханий ніби забув про мене. Ми майже не бачилися. Згодом він поїхав в інше місто на навчання. Через рік таки одружився з Галею. А ще через півроку Гриць чекав первістка. Вони переїхали жити до Львова.

Я написала йому листа. Привітала з одруженням, з тим, що стане батьком. Написала, що рада за нього, хоча й на серці залишився шрам. А ще спитала його, чи хоча б на хвилину шкодує про те, що ми вже ніколи не будемо разом? На відповідь чекала кілька тижнів. Сподівалася, Гриць напише, як мене сильно любить, як шкодує про те, що живе тепер з іншою. А там було лише чотири слова: "Ніколи не кажи ніколи". Тоді я не зрозуміла цієї відповіді. Холодні слова ні про що. Я спалила той аркуш паперу. І того ж дня я вбила свої почуття до Грицька...

Минали роки. Незабаром і я зустріла свого майбутнього чоловіка — Михайла. Хлопець працював на заводі інженером. Не пив, не був розбишакою. А що мені вже було 26 років, то мама порадила не вагатися і йти заміж. Бо в такому віці — то вже останній шанс.

Справили скромне весілля. Я народила сина, а потім дочку. А через рік ще синочка. Хоча й не любила Михайла, та обожнювала наших діточок. Я жила ними, жила задля них. Олежик, Іванко і Наталка були найбільшим скарбом, про який тільки можна було мріяти.

Так і жила. Діти виростали. На волоссі я побачила першу сивину, під очима зморшки. І не вірилося, що ось мені вже минуло п'ятдесят. Уже й онуки підростають... Ніби й щасливим мало б бути моє життя, та на серці було порожньо. Часто згадувала Гриця. Думала: як він живе, чи є у нього діти, онуки. Та написати йому не наважилася. Знала, що батьки його переїхали до нього. Якось я від сусідів почула, що померла його мама, а через три місяці й батько. На той час і моїх батьків уже не стало.

Я відчувала, що старію. Уже 55, 57, а там і 60 скоро буде. Разом зі старістю у родину прийшло горе. У Михайла виявили рак. Був здоровий-здоровий, а тут таке лихо. Ми одразу ж звернулися до лікарів, та медики розводили руками. Казали, що жодна "хімія" тут уже не допоможе.

Через вісім місяців Михайла не стало. Того дня я готувалася до похорону. Вранці прийшли сусідки, допомогли все зробити. Я зав'язала чорну хустину і якраз побігладо священика. Та біля дому мене покликав якийсь чоловік. Ледве розгледівши заплаканими очима постать, я зрозуміла, що це — Гриць, той самий Гриць.

Я й подумати не могла, що колись ще зустріну його. Та ще й коли — у день похорону чоловіка. Гриць і слова не промовив, просто підійшов і міцно мене обійняв. Одразу взявся все допомагати. Навіть яму копав для мого Михайла. Коли всі родичі пішли, ми вдвох розкладали на могилі вінки. Виявляється, про смерть Михайла Гри-цько дізнався від нашого сусіда. Одразу ж вирішив приїхати. А що будинок у селі його батьки продали, я й запропонувала йому заночувати в мене. Ввечері ми сіли за стіл, були ще мої діти й онуки, випили трохи вина, позгадували історії про Михайла: яким він був, що любив, куди ходив. Поплакали всі разом та й полягали спати.

Наступні кілька днів теж були сірими. Гриць запропонував, що може допомагати мені, допоки я прийду до тями, він погосподарює. А я дивилася на нього і не могла повірити, що він тут зі мною, переживає мою втрату імоє горе. Це був сон.

Минув тиждень, місяць, рік... Одного вечора Гриць приїхав знову. Ми сиділи на кухні, він узяв мене за руку і сказав: "Насте, виходь за мене заміж. Ти — удова, я — вдівець. Досі тебе люблю і досі не забув тебе. Пробач за минуле, пробач за батьків, пробач за несміливість. .." Я заплакала. Що це? Що коїться, думала я. Мені — 60, а йому — 62, не так давно втратила чоловіка, виявляється, і він — вдівець, і... одруження. Я подумала, що то він так жартує, мовляв, хоче підбадьорити і говорить усілякі нісенітниці. Та Гриць дав зрозуміти, що все серйозно.

Може, й нерозумно я зробила, але довго не думала — погодилася. Що буде, то буде! Гриць наполіг, щоб ми розписалися і переїхали жити до Львова. Коли подавали документи у РАЦС, то думали, що з нас сміятимуться. Та ні... Діти теж сприйняли мій вибір із розумінням. У день нашого одруження внучки повдягали білі платтячка, а діти — вишиті сорочки. Усі йшли з квітами, подарунками. А я почувалася вісімнадцятирічною.

Багато людей нас осудило, особливо з мого села. Та лише Бог нам справжній суддя. Вищі сили на небі нас роз'єднали. Та потім із Божої волі ми знову зустрілися. Доля дала нам другий шанс. Ми разом уже кілька років. Живемо душа в душу. А я часто згадую слова Грицька з листа: "Ніколи не кажи ніколи".

Анастасія, 64 роки, Львів

Джерело: "Моя сповідь №6(30) 2014"