Не бійся — тебе захищено законом!

Мій 13-річний син після сварки поскаржився на батьків у поліцію Італії.

Ще рік таму я б і не подумала, що нашу сім'ю, де ніхто не зловживає спиртним, живе у середньому достатку, має дах над головою, може спіткати таке лихо — позбавлення батьківських прав.

А сталося це не через те, що не опікуємося дітьми, а якраз через намагання вберегти їх від лихих спокус.

Та розкажу свою життєву історію від самого початку. Родом я з Волині. Коли стала студенткою, познайомилася зі старшокурсником. Зустрічалися, планували побратися. Та коли коханий дізнався, що чекаю дитину, раптом злякався і зник. Я народила сина, покинула навчання і почала виховувати дитину сама, допомагала лише мама. Тож коли мені вдалося знайти роботу, вона полишила працю і заопікувалася Дмитриком.

Платили копійки, тому ми ледь зводили кінці з кінцями. То був 1998 рік. Якось дізналася, що одна з моїх подруг виїхала на заробіткидо Італії. Уже за якийсь місяць-два вона писала, що влаштувалася на роботу в Мілані, а ще невдовзі запросила і мене. "До чого доробишся в Україні? Сидітимеш усе життя на хлібі й воді!" — казала вона. Я не знала, що робити, адже Дмитрик мав лише півроку. Проте моя мама підтримала: "їдь, дитину я догляну".

Назичивши купу грошей, аби виробити всі документи, небавом я опинилася в Італії. Як і тисячі українських жінок, котрі приїхали до чужого краю, не знаючи мови, спочатку поневірялася по винайманих квартирах у пошуках роботи. Економила кожну копійку з позичених в Україні й умлівала від однієї думки, що ж буде, якщо не знайду роботу. Як це зазвичай буває, допомогли мені чужі люди, бо подрузі, котра так наполегливо запрошувала мене, безробітна приятелька виявилася непотрібною.

Я знайшла роботу доглядальниці трьох дітей в італійській родині. Було важко й гірко лише від думки, що я покинула свою дитину, аби бавити чужих. А через те, що не знала мови, дратувала і роботодавців, і їхніх дітей. Малі мене зовсім не слухали, бешкетували, з мене відверто знущалися. Коли ж я спробувала усовістити їх, то роботодавці, себто батьки, добряче мене насварили і строго заборонили таке робити, пригрозивши звільненням. Мовляв, не смій порушувати права дітей. І справді, українські жінки попереджали мене, що доглядати італійських дітей — то кара, бо вседозволеність для них — норма. Через те дітлахи, які не знають твердої руки, перетворюються на маленьких монстрів. Одного разу дійшло навіть до стусанів. Я звільнилася.

Безробіття, пошуки іншого місця праці, нова робота, нові клопоти... Так тривало довгих десять років. За той час я отримала дозвіл на проживання та влаштувалася на роботу офіційно, тому раз на рік змогла їздити додому у відпустку.

Коли я вперше приїхала в Україну, моя рідна дитина мене сторонилася, плакала, притискалася до бабусі. То був важкий момент... Я поїхала назад. Згодом в Італії зустріла чоловіка, українця з Хмельниччини. Ми почали жити разом, створили сім'ю. А коли дізналася, що чекаю дитину, вирішили — покидаю роботу, забираю з України Дмитрика й далі виховуватиму дітей. Чоловік Андрій працюватиме, аби забезпечити родину.

Вирішили — зробили, та не врахували одного, що для 11-річного Дмитрика, котрий виріс із бабусею, як це не гірко, я — чужа людина. Після переїзду до Італії хлопець спочатку замкнувся у собі, а потім став агресивним. За клопотами з немовлям та хатньою роботою, признаюся, недостатньо часу приділяла синові-підлітку. Він цілими днями бавився у комп'ютерні ігри або ж тинявся вулицями. А ще багато їв усіляких солодощів й набрав зайвої ваги. Консультації італійських медиків результату не дали — хлопець уперто відмовлявся від дієти та влаштовував істерики після зауваження на будь-яку тему.

Далі — гірше. Дмитро знайшов вуличну компанію таких же підлітків і став зовсім некерованим. Андрій намагався з ним говорити, проте результатів те не дало. Коли сину виповнилося тринадцять, я запідозрила, що він курить. Поділилася переживаннями з чоловіком. Той обурився: у хлопця й без того безліч проблем зі здоров'ям, а він іще за цигарку береться! Того дня Андрій влаштував справжній обшук у кімнаті сина. І справді, на дні шухляди під паперами ми знайшли почату пачку цигарок.

Увечері, коли син повернувся додому, ми хотіли з ним серйозно поговорити, та не вийшло. Він влаштував істерику, кричав, що його обшукують, порушують права і ще щось, що почув, видно, від своїх італійських однолітків. А потім син, грюкнувши дверима, утік з дому. Андрій цілу ніч ходив вулицями, звернувся до поліції. Дмитро знайшовся зранку — поліцейські нам повідомили, що дитина — у відділку.

Ми прибігли туди, аби дізнатися, що ж він наробив, та коли дійшло до розмови з поліцейськими, оторопіли. Виявилося, що розлючений Дмитро сам прийшов до поліції і розповів, що вдома вітчим його лупцює. Ба більше, ніхто про нього та молодшого брата не дбає, мовляв, вони часто голодують, а розповідати про це чужим строго заборонено, бо поб'ють...

Я аж за голову вхопилася — за такі порушення батьків в Італії щонайменше можуть позбавити права виховувати дітей! З того дня розпочалася тяганина — перевірки місця проживання, медичні експертизи, чи ми з Андрієм не вживаємо спиртного або наркотики, візити соціальних працівників та інших контролерів, численні співбесіди з дітьми...

Син уже й сам зрозумів, що вчинив нерозважливо, признався, що збрехав, намагався розказати правду про ту сварку, та через те контроль лише посилили: "Тебе змушують це говорити! Не бійся —тебе захищено законом!"

Хоч це коштувало шалених грошей, ми винайняли адвоката. Той пояснив: якщо родина не доведе, що слова дитини — вигадка, синів у нас заберуть.

Тепер кожна зароблена Андрієм копійка йде на оплату послуг юристів. До нас періодично навідуються комісії, які мають подати свої висновки до суду, а той — винести рішення, чи наші сини залишаться з нами, чи ні. Мама просить: "Повертайтеся додому!" Мабуть, то єдиний вихід для нашої родини, аби тільки діти були поруч...

Ганна, Італія

Джерело: "Моя сповідь №3(27) 2014"