Нашу дружбу руйнують гроші

"З Уляною ми товаришуємо ще зі школи, тепер нам по 34 роки. Я працюю учителькою, живу разом із мамою, сама виховую двох дітей. А подруга має власний бізнес, престижну автівку, будинок на три поверхи за містом.

Щоразу, коли Уляна приходить на день народження до мене або до дітей, робить нам гарні подарунки, щонайменше на тисячу гривень. Це може бути або дорога м'яка іграшка, або щось з одягу. Притім ці презенти я б зарахувала до категорії "понти ": минулого разу Уляна принесла моїй молодшій донечці колготи з "дорогого "магазину, а на них цінник — 250 грн. Ну скажіть, це розумна ціна для колготок ?! А старшому синові подруга подарувала смартфон за півтори тисячі. Це майже моя зарплата...

І як мені діяти? Звісно ж, я мушу відповідати тим самим, нести дорогі подарунки: на Улянині уродини, на уродини її сина та двох доньок, ще й на іменини. Виходить, раз на два місяці маю витратитися на презенти подрузі. Мені соромно піти на базар і купити дешеву косметику або іграшку. А у фірмових магазинах ціни захмарні. Це дуже б'є по моєму бюджету, я ж заробляю лише дві тисячі на місяць.

Кілька разів підрізним приводом не святкувала свого дня народження, щоб у гості подруга не прийшла. Але Уляна все одно вітає! Приходить через кілька днів із пакунком, ображається, якщо я відмовляюся. Та й відмовитися не виходить. І я знову почуваюся ніби у боргу перед нею.

Помічаю, що ця дружба перетворюється для мене на справжню каторгу: я із жахом думаю про наступне Улянине свято, починаю заощаджувати гроші. У всьому собі відмовляю, уже третій рік чобіт купити не можу. Востаннє возила дітей на море в Одесу чотири роки тому. А подружка по кілька разів нарік із родиною в Європу літає.

Порадьте, як пояснити Уляні, щоб її не образити, прості речі: що мене обтяжує її увага, що я не можу бути їй рівнею зі своїми заробітками. Коли прошу Уляну не нести дорогих дарунків, вона щиро дивується: "Та це ж дрібничка! Що я такого особливого тобі подарувала?" Так, для неї тисяча — не гроші. Для мене — півзарплати".
Наталія Жебровська, м. Луцьк

ОБГОВОРЮЄМО

• Тетяна Маломук, економіст, 32 роки:

— Я дуже добре розумію вас, Наталю. Бо коли ти обмежена у фінансах, дуже важко йти в ногу зі своїми друзями, які заробляють значно більше. Ти не можеш робити їм такі ж розкішні подарунки, як вони тобі. Іноді доводиться відмовлятися від різних пропозицій, бо вони просто не по кишені: на концерт улюбленого співака піти чи у відпустку разом поїхати.

Але ваша подруга повинна розуміти: не всі можуть зробити блискучу кар'єру або заручитися підтримкою багатих родичів і зв'язків, які б змогли забезпечити їм непогане соціальне становище. Саме тому такі розмежування руйнують колись міцну дружбу — це закономірно.

Якщо Уляна цінує ваші стосунки, могла б якось допомогти вам більше заробляти. Можливо, допомогти знайти добре оплачувану роботу, влаштувати вас на якісь курси, щоб ви змінили фах, якщо не хочете працювати там, де тепер працюєте. Чи пропонувала вам таке Уляна? Адже подруги допомагають одна одній не на словах, а діями.

• Зоряна Теньків, лікар, 41 рік:

— У вас якісь дивні стосунки з Уляною. Це якась кабальна залежність, але не дружба. Чому ви все вимірюєте гривнями? А як же підставити одна одній плече в тяжку хвилину, виговоритися, підтримати? Справжні подруги — це люди, котрі і плачуть, і радіють разом. А у вас, видається, усе звелося до взаємних привітань на свята.

Я, не замислюючись, усе це припинила б. Поясніть подрузі чітко, раз і назавжди: "Уляно, якщо ти не хочуш. зруйнувати наші стосунки, припини дарувати мене дорогі речі. Я намагаюсь віддячити тобі тим же, але, зрозумій, мені це дуже важко. Важливо — увага, а не презент, чи не так? Тож домовмося, що даруватимемо одна одній, скажімо, улюблені книги. Бо ти ставиш мене у незручне становище, вказуючи мені на мою матеріальну неспроможність".

І нехай вона думає. Подарує щось дороге — прийміть. А ви у відповідь — книгу, як домовилися. Побачите, що буде через рік-два. Якщо ваша дружба щира, це ніяк не вплине на стосунках. Якщо ні — Уляна сама забуде про ваші свята. І в такому разі не варто жалкувати за цією подругою.

• Вікторія Городиська. студентка, 20 років:

— Я вже встигла відчути на собі, як важко підтримувати взаємини з людьми, які радикально відрізняються від тебе у фінансовому плані. Для декотрих моїх однокурсників грошові витрати не мають майже ніякого значення. У них заможні батьки, вони ледь не щодня після пар ідуть до кав'ярні або на дискотеки, у нічні клуби.

На першому курсі я теж намагалася не відставати від них. Але — от халепа! — ідеш з подругами в якесь круте кафе, замовляєш каву або склянку соку, а спокою не дає думка: "А чи вистачить за це все заплатити?" Вони замовляють щось їстівне, тебе вмовляють шашлик скуштувати або салатик. А ти надуваєш губки: "Та ні, дякую, я не голодна". А у самої у шлунку аж спазми!

Іноді я навіть позичала гроші, щоб бути "рівнею" цим дівчатам. Але згодом спитала себе: "Навіщо я це роблю? Мені з ними цікаво?" І щиро зізналася, що ні. Бо вони розважаються, у них гарний настрій, а я переживаю, де взяти гроші, щоб завтра було чим заплатити за маршрутку. Врешті я почала відмовлятись від цих поседеньок та розваг, і наша "дружба" якось сама собою зійшла нанівець. Ніхто ні з ким не сварився, не виставляв претензій. Усе просто "розсмокталося". Так і у вас буде, я думаю.

• Ірина Дерев'янко, косметолог, 52 роки:

— У мене, наприклад, є кілька подруг, котрі заробляють у десятки разів більше, аніж я. Одна з них — дружина великого бізнесмена, вони мають три будинки, в тому числі й за кордоном. Але ми з нею ще зі школи приятелюємо, і матеріальні статки не заважають цьому. Коли подруга запрошує разом відпочити за кордоном, я чесно кажу: "Ти ж знаєш, мені це не під силу". А вона вмовляє: "Які розмови, я ж тебе запросила. То й мушу подбати, аби тобі було комфортно". Я здебільшого погоджуюся і жодним чином не почуваюся "бідною родичкою", бо Лариса робить усе, щоб цього не сталося.

Ми і сперечаємося іноді, і сваримося, але ані разу я не почула щось на кшталт "Я тобі он скільки добра зробила, а ти..." Тобто ми зуміли зберегти рівні стосунки, попри різні статки і соціальне становище. Можливо, це рідкість, але нас пов'язують спогади дитинства, спільні таємниці, схожі погляди й думки — а цього за гроші не купиш.

Я, своєю чергою, намагаюся робити Ларисі якісь сюрпризи. Завжди печу на свята смачні торти, коли треба, з її дитиною посиджу. У лікарні біля Лариси чергувала, коли її прооперували. Ми — рідні люди. А у вашому випадку дружбою і не пахне.

• Ольга Зайцева, приватний підприємець, 46 років:

— А в мене все навпаки. Я втратила кількох подруг якраз через те, що... дала їм грошей. Навіть не у борг, а просто так, щоб допомогти. Телефонуєш до когось із них, просиш про зустріч, атобі: "Ой, я пам'ятаю, що винна гроші, але зараз віддати не можу". Я прошу: "Та не переймайся, я вже й забула, нічого не візьму назад. Просто хочу кави випити з тобою". Відмовляється... А іншого разу взагалі слухавки не бере.

Не розумію, чому так. Я дала гроші — і я ж, виявляється, погана. Це гірко визнати, але факт: краще дружити з людьми свого рівня, які мають приблизно однакові з тобою матеріальне забезпечення і соціальний статус. Тоді й спільних інтересів більше, й не виникає ось таких незручних ситуацій. Шкода, звичайно, що гроші руйнують давню дружбу. Але, як на мене, це аксіома, і нікуди від неї не подінешся.

Джерело: "Моя сповідь №4(28) 2014"