Ми повернемося!

Ми з донею планували погостювати у незнайомому місті лише кілька днів, а затримались аж на місяць. Не можна нам зараз додому...

— Я вже скучила за татком і Бінго, — хлюпає носиком Маруся. — Ти ж казала, що ми після травневих свят повернемось!

— Хіба тобі тут погано? Глянь, яка краса довкола: гори, ліс:

— Нудно! — вередує Маруся. — Додому хочу. Мене Аня і Настя чекають.

— Ти ж з ними через інтернет спілкуєшся.

— Це не те саме!

— Дружи із Софійкою, донькою господарів.

— Вона малявка! А з Анею і Настею ми з першого класу дружимо. Мамо, я вже третій тиждень до школи не ходжу. А наш клас річні контрольні пише. Як мені оцінки виставлять? Мені математику треба виправити, бо не дадуть похвальної грамоти.

Отут Маруся має рацію. Вона закінчує четвертий клас, з нового навчального року я думала перевести її до гімназії. Дитина вчиться на "відмінно", дуже відповідальна, хвилюється за кожну оцінку. Але за яку парту, в якій школі вона сяде восени, тепер я не знаю. — Все буде добре, — заспокоюю її. — Ти ж у мене розумниця, сама уроки робиш. Не в оцінках річ, розумієш... Просто ми ще мусимо трохи пожити у тітки Надії і дядька Романа. Поглянь, які вони хороші люди, як добре до нас ставляться: пригощають смачненьким , курточку ось тобі подарували.

— Мамо, Роман і Надя нас жаліють, хіба ти не відчуваєш? Але хіба ми бомжі якісь чи каліки? Я чула, як Надя казала до сусідки, що ми — "бідолашні біженці". Від кого ми втікаємо, мамо?

Що я можу пояснити своїй десятирічній донечці? Кажу, що в мене розболілася спина і я зараз не витримаю далекої дороги додому, тому мусимо продовжити відпочинок. Що тато залишився вдома, аби не сумував наш пудель Бінго. Маруся не настільки мала, аби не відчувати не щирості й повірити в ці байки. Але й не настільки ще доросла, аби знати правду.

НЕВЖЕ МІЛІЦІОНЕРИ МЕНЕ "ЗДАЛИ"?

Ще зі школи я знала — буду журналістом. Закінчила університет у Донецьку, повернулася до рідного дому, у Костянтинівку. Тут і заміж вийшла. За своє життя я змінила, мабуть, шість місць праці. Але врешті кілька років тому "осіла" в редакції одного інтернет-видання. Ще й підпрацьовувала поза штатником в обласній газеті, а деякі мої статті друкували навіть київські журнали.

Я ніколи не відчувала, що моя робота небезпечна. Були, звичайно, моменти, коли "ображені" чиновники погрожували мені судом, проте до цього справа рідко доходила. Зазвичай усе словесними погрозами і закінчувалося. Але одного разу...

Наприкінці квітня мені зателефонували до редакції і "суворо попередили", аби я підбирала слова, коли пишупро "народну владу". "А то що?" — виклично спитала я незнайомця. "А то знайдуть твій труп у річці!" — відповіли на тому кінці дроту. Що б ви зробили на моєму місці? Я зайшла до місцевого відділка міліції і написала заяву, що невідомі погрожують мені та заважають виконувати мій професійний обов'язок. І дала номер мобільного телефону, звідки надходив дзвінок. А увечері того ж дня до мене прийшли троє хлопців з автоматами... Я не хотіла відчиняти, але вони виламали двері й заштовхали мене на кухню. "Кого ти називаєш сепаратистами і бандитами, сучко? — кричав мені в обличчя чоловік у масці й камуфляжі, приставивши дуло автомата до мого чола. — Я тобі зараз усі мізки вишибу! На кого ти заяву накатала, дурепо?"

"Невже міліціонери мене банально "здали"? — перше, що майнуло в думках. — Я розуміла, що "стражі порядку" навряд чи шукали б моїх кривдників. Але щоб так нахабно і цинічно співпрацювати з цими покидьками...". Опанувавши себе, я спитала: "Гаразд, як я маю вас називати?" Той, що стояв позаду, відповів: "Патріотами Донбасу, борцями з фашизмом... Чи ти думаєш інакше?" "У машину її, — скомандував старший. — Ти що, сама живеш? Ніхто на таку кралю не спокусився? Може, тобі допомогти з "особистим життям"? Напевне, не знаєш, що таке справжнє жіноче задоволення, ось і верзеш маячню у своїй бульварній газетці..."

Я подумки дякувала Богові, що напередодні відправила Марусю до матері й що чоловік уже третю добу не виходить із казарми. Інакше було б зовсім погано.

Допоки старший виводив мене з квартири, двоє інших нишпорили у кімнатах. Вони сіли зі мною на заднє сидіння, командир — за кермо. Допоки ми їхали, один із молодиків відкрив мій ноутбук і став вимагати пароль. Я мовчала й дістала — кулаком у щелепу. Після цього пароль таки сказала.

"Ні, ну глянь, у неї ще й фотографії з Києва, — звернувся до приятеля той, що бив мене.

— Ти що, була там?" "Ні, я з інтернету скачала", — брехала я. "А навіщо тобі те сміття? Ти на Америку працюєш? Чи на "Правий сектор"? Покажи телефон, хто у тебе в адресній книзі". "Телефон у квартирі лишився", — прошепотіла я крізь біль, підтримуючи рукою щелепу. Боліло так, що я ледь стримувала сльози. — Куди ви мене везете?" "До народу!" — почула у відповідь.

НА КОЛІНА ЇЇ, ТВАРЮКУ!

"Я ні в чому не винна, я лише виконую свою роботу", — виправдовувалася на площі перед міськрадою, куди мене привезли нападники. "Тварюка продажна! — верещала якась спита жіночка у засмальцованій джинсовій куртці, намагаючись вчепитися мені у волосся.

— "Ставте її на коліна! Хай просить пробачення, фашистка клята!" Інша, беззуба бабуся із фарбованим яскраво-рудим волосям, вчепилася мені в руку мертвою хваткою і пробувала схилити додолу. Було не так боляче і страшно, скільки дивно. Озвірілий натовп, здавалося, от-от розірве мене на шматки. Дивно, але чоловіки поводилися стриманіше, зате жінки мого віку та старші виливали на мене всю свою лють, ненависть, не шкодуючи стусанів і добірної лайки.

"Бачиш, що про тебе люди думають, — силоміць відірвав мене від них озброєний чоловік. — Ходи но до залу. Чи, може, віддати тебе протестувальникам?"

У вестибюлі просто на підлозі сиділи ще двоє хлопців, побиті, у крові. В одному з них я упізнала Марусиного вчителя фізкультури Олега Івановича. Другий, старший, колись працював разом із моїм батьком в автомобільній майстерні. "А вас за що?" — зойкнула я. "З мітингу привезли", — прошепотів Олег. — Порвали прапор, побили... Ось вам і "мирні ополченці"!"

Потім Олега та старшого чоловіка кудись повели, а до мене прийшли двоє у балаклавах. Одного з них я упізнала... Незнайомець приніс мені ноутбук і, відкривши сайт нашого видання, тицяв у монітор: "Ти назвала "народного губернатора" наркоманом. Знаєш, що з тобою за цю брехню зроблять?" Я відповіла: "Ви, мабуть, не тутешній і не знаєте, чим ми тут живемо. Але ти, Денисе, чого ти мовчиш? Надягни хоч десять масок, усе одно тебе впізнаю. І я, і ти добре знаємо Пономарьова. Бачили не раз, як він п'яний на вулицях лежав. І навіть здогадуємось, звідки він наркоту бере і кому її продає..."

Той, до кого зверталася, відвернувся. А я далі: "Ти ж офіцер, Денисе. З моїм Іваном ви скільки років разом прослужили? Шість? А ні, вісім... Ти ж позаторік звільнився з армії, чи не так? Точніше, за пиятику і за крадіжки тебе вигнали..." За це я знову отримала стусан, тепер уже в потилицю. Не від Дениса — від його напарника. "Слухай сюди, шльондро бандерівська, — верещав він. — Зараз ти пишеш спростування. А завтра напишеш ще одну статтю. Про те, що тут відбувається насправді". "Про катування людей? — я вже не могла стримувати сліз. — Не сумнівайтесь, напишу". "Про нову республіку і мирний протест", — виправив він мене. "Нічого я не писатиму"... Ще один удар —і темрява...

І ЛАНЦЮЖОК ІЗ КУЛОНОМ ПОДАРУЙ

Отямилася я в якомусь кабінеті на підлозі, мене штовхав у плече Денис. "Ти жива?" — спитав стривожено. "Здається..." "Слухай уважно, — швидко промовив він. — Зараз моя людина відвезе тебе додому, береш речі й "чухаєш" із міста. На все маєш годину часу, ясно?" "Дякую. Ати? Тобі за це нічого не буде?" "Викручуся якось, — сказав він. — Знаєш, твій Іван хорошим командиром мені був, він захищав, коли мене звільняли. Ти зла на мене не тримай. Сама розумієш, я вже стільки часу без роботи. А тут непогані гроші вперше за кілька років платять", — виправдовувався він. "Ати не думаєш, що торгуєш Батьківщиною, совістю врешті..." — сказала я.

"От тільки не треба мені лекцій читати, — відмахнувся він. — Що ти називаєш Батьківщиною? Оцю убогу "діру"? Не сміши! Мені однаково, що тут завтра буде: Україна, Росія. Аби бабло платили і Галька мене не пиляла, що на її шиї сиджу. А совість... я давно її пропив, мабуть. Але, Наталю, ти цей... подаруй мені свій ланцюжок із кулоном, гаразд? Той, що в тебе на шиї висить під светром. Мушу ж я отримати дивіденди за свою доброту. Та й хлопцеві, що тебе вивезе, треба пляшку поставити..."

Додому мене не довезли, а висадили на моїй вулиці. Я покидала до сумки найперше, що трапило до рук. Потім побігла до мами, розштовхала сонну Марусю. Подзвонііла до чоловіка, і вже за кілька хвилин він віз нас із донькою у Донецьк. Звідти потягом виїхали до Івано-Франківська. Я не знала, де житиму, у мене тут нікого. Але вірила, що добрі люди допоможуть.

"МОСКАЛІВ" ПРИХИСТИЛИ "ФАШИСТИ"

"Світ збожеволів: Путін прийшов захищати "українських москалів", а вони драпають від нього до "фашистів і правосеків" на захід! — так відреагував на моє прохання недорого винайняти кімнатку господар однієї з відпочинкових баз у Карпатах. — Цирк, тай годі!". І не взяв з мене а ні копійки за проживання тут із Марусею.

Я просилася на тиждень. Минуло три... "Мені незручно докучати вам, — кажу Романові. —Я бодай півціни заплачу. Ще рано нам повертатися". "Та живіть, хто вас проганяє, — усміхається він.—У нас повітря гарне, чисте, не те що у вашому індустріальному Донбасі. Хай дитина здоров'я в горах набирається — он яка вона у тебе бліденька, наче хліба не бачить... А гроші залиш, вони ще тобі ой як знадобляться. У вас там, видається, війна надовго..."

Я не сиджу склавши руки. Тримаю зв'язок із колегами, родичами, друзями, котрі лишися на Донбасі. Пишу... А чоловік — воює.

"Учора прийшли уроди з автоматами, почали шантажувати командира, — розповідає мені чоловік телефоном. — Кажуть, маєш годину на те, щоб здати зброю. Потім почнемо штурмувати, а попереду жінок і дітей виставимо. Притім твоїх дружину і сина також, ми ж знаємо, де ти живеш. Командир шокований, телефонує "нагору". Йому кажуть: нікого вони не виставлять, а почнуть штурмувати — зателефонуєш, ми вам за п'ять хвилин кілька "вертушок" вишлемо. Такі сталося. Відбили ми їх... Добре, Наталю, що ви з Марусею виїхали, мені так спокійніше". Я не знаю, що відповісти. Сказати, щоб був обережним, беріг себе... Які недоречні слова, коли триває війна! Телефоную до сестри у Луганськ, а вона плаче: "Олександру Віталіївну викрали — директорку школи, в якій мій Арсен вчиться. Бо школа — украшська, "бандерівська". Ми стільки пережили, поки її відпустили, думали, не побачимо живою. А вона нас заспокоює: "Не бійтеся, все буде добре. Ми ж українці, то хто нас може перемогти на нашій землі? Сильна жінка!"

"Ми хоч узагалі повернемося додому? — тулиться до мене Маруся. — А якщо там буде інша країна? Он по телевізору війну показують..."

"Не буде в нашій Костянтинівці іншої країни, — заспокоюю доню. — Твій тато не дозволить цього зробити. І я не дозволю поганим людям забрати в тебе дім. І Роман з Надією теж— он вони як за нас переживають, як за рідних. Усебуде добре, Марусю. Ти вір. Не плач..."

Наталія, 34 роки, жителька Донецької обл.

Джерело: "Моя сповідь №5(29) 2014"