Мамо, ти стала ще гарнішою!

Вісім років мій син жив у темряві. Ми розповідали йому, якого кольору квіти, а уроки він записував на диктофон

Я мріяла мати сина. Після народження донечки, не роздумуючи через кілька років завагітніла вдруге. Так у нас народився Сергійко. Здавалося, щастю нема меж.

Коли пішов у садочок, легко знайшов спільну мову з дітьми і вихователями. Уже в молодших класаху сина закохалися одразу дві однокласниці. Вони писали йому записки-"валентинки", разом гуляли і робили домашнє завдання. На батьківських зборах я завжди сиділа з гордо піднятою головою: Сергійко був одним з найкращих учнів класу, його завжди хвалили.

Минуло два роки. Коли синові минуло вісім, він захворів на грип. Підозрюючи розвиток ускладнення — пневмонії, лікарі призначили антибіотики. Тривале лікування дало гарні результати: хвороба минула, а Сергійко повернувся до навчання і друзів.

Несподівано через три днів син прийшов зі школи з високою температурою. Скаржився, що все тіло горить, наче обпечене вогнем. Увечері ми помітили незрозумілі червоні плями наживоті, спині, плечах.

Негайно викликали "швидку". Лише поглянувши на Сергійка, черговий лікар діагностував опіки. Ми були шоковані: звідки вони могли взятися на синовому тілі? Дитині ставало дедалі гірше, його перевели до реанімації. Аби полегшити біль, кололи сильні анальгетики, шкіру обробляли спеціальними розчинами та мазями, безперестану вводили ліки через систему, адже син не їв і не пив. Від болю він стискав зуби та насилу усміхався і казав: "Все буде добре, ти тільки не плач". Медики припускали, що у Сергійка — сильна алергія на ліки, які він вживав, хворіючи на грип. 90 відсотків шкіри було уражено опіками. Постраждали навіть внутрішні органи. На щастя, хворобане вразила тільки легені і маленьке серденько. Синочок дихав самостійно і навіть жартував з лікарями.

Три тижні Сергій балансував між життям і смертю. Іноді лікарі казали мені: "Подивимося, чи доживе до ранку..." Тоді я цілу ніч стояла на колінах перед іконою і молилася. А зранку медики казали: "Молодець, малий, ти — боєць!"

Лише через місяць інтенсивного лікування поранене тільце синочка почало загоюватися. Нас перевели у звичайну палату. Мій хлопчик почав їсти.

Він по-новому вчився ходити, бо за останнітижні знесилів. Ми вже готувалися до виписки. Сергій читав книжку, раз по раз змахуючи сльози з очей. Увесь ранок він скаржився на свербіж в очах і почервоніння. Я думала, це від перевтоми, тому попросила його відкласти книжку. На якихось півгодинки син задрімав. Та, прокинувшись, очей розплющити не зміг. Мабуть, це було найстрашніше пробудження у його житті...

Він скаржився, що очі печуть, але його повіки були нерухомими, наче хтось їх склеїв. У палаті зібрався консиліум лікарів, та жоден з них не міг пояснити, що сталося.

Сергійко повернувся додому сліпим. Він досліджував кожен сантиметр нашої оселі руками, питав старшу сестричку, якого кольору небо, просив, щоб ми читали йому книжки. Серце розривалося від болю. Я постійно шукала вихід, консультувалася з офтальмологами. Зрештою, повезла сина до Одеси, Києва, Москви. На жаль, скрізь розводили руками: хвороба, яка вразила Сергія, у медицині майже не була досліджена.

Нам поставили діагноз — токсичний епідермальний нек-роліз (аналогічний опіковій хворобі). Кажуть, у світі таких випадків буває чотири на рік. І мало хто виживає. Лікарі боялися втручатися у недавно відновлений організм. Радили дочекатися повноліття, а вже тоді пробувати оперуватися.

Якось увечері, почувши, що я плачу, Сергійко ніжно обійняв мене і по-дорослому сказав: "Мамо, я живий — це головне. Я навчуся жити у темряві".

І він справді почав учитися. Повернувся до школи, де його нетерпляче чекали друзі. Уроки записував на диктофон, а вдома уважно прослуховував. Художні твори йому читали однокласники або ж старша сестричка. До речі, саме Тетянка, моя старша донечка, кожного ранку водила Сергія за руку до школи. Дорогою розповідала йому, які квіти розпустилися на клумбі у дворі, яка кішка пробігла повз них... А у школі Сергія скрізь супроводжували дві дівчинки, які ще з першого класу були закохані в нього. Мало того, синочок почав писати вірші. Надиктовував їх мені чи Тетянці, а ми записували у зошит.

Син повернувся до нормального життя, наче ніколи й не хворів. Я раділа за нього і нетерпляче чекала дозволу лікарів на операцію. Нарешті через два рокив Одеському інституті ім. В.П. Філатова запропонували провести першу операцію. За нею — ще три. Кожен раз ми переживали і молилися.

...Коли синові сповнилося 16-ть, він знову побачив світ. Щоправда, крізь доволі грубі скельця окулярів, проте, це був світ, якого він не бачив довгі вісім років! Спочатку все було чорно-білим. Але таким незвичайним для нього! Він тримав у пальцях вазу, яку мільйон разів переставляв чи подавав мені, іне міг нею намилуватися. Довго і уважно розглядав горнята, книжки, свій одяг. А потім уважно перечитав зошит, у який ми старанно записували його вірші. Того ж вечора народилася нова поезія — "Я знову бачу".

Після тривалої хвороби очі Сергія були сильно травмовані. Лікарі попередили, що йому все життя доведеться носити окуляри, нащосин розсміявся, мовляв: "Яка дурниця! Зате крізь окуляри я бачу маму! Вона стала ще гарнішою!"

Після того, через що пройшла моя сім'я, я твердо знаю: жодні обставини не повинні ламати віру! Треба боротися за здоров'я і щастя. Сила духу, любов і надія перемагають найскладніші недуги, творять справжні дива.

Ірина КИРИЛЮК, м. Чернівці

Джерело: "Моя сповідь №4(28) 2014"